1. Україномовний огляд наукових робіт, прочитаних іноземною мовою

1. Sibert e.S., Peterson t. And Schramm w. Four Teories of the Press. – Urbana, 1986. – 256 p.

Сіберт Ф., Петерсен Т., Шрамм В. Чотири теорії преси. – 1986. – вид. 5-те, доповн. – 256 с.

Книга є першою спробою компаративістського аналізу основних моделей взаємодії преси, влади та суспільства. Опублікована в 1956 р., вона зазнала низки перевидань і до сьогодні залишається джерелом, на яке посилаються дослідники мас-медіа.

В контексті даного дисертаційного дослідження робота важлива, насамперед, тим, що дозволяє типологізувати взаємодію мас-медіа і суспільних інституцій, виявити її специфіку у вітчизняному соціокультурному просторі й визначити прикладні характеристики медіа-права в контексті функціонування вітчизняних ЗМІ.

В дослідженні Ф. Сіберта, Т. Петерсена та В. Шрамма застосовано метод «глобальної типологізації», на основі котрого виокремлюються чотири моделі взаємодії преси з владою і суспільством: авторитарна, лібертаріанська, соціальної відповідальності, модель медіа-розвитку, котрим відповідають специфічні типи правого врегулювання.

І. Авторитарна модель реалізується в державах з сильною централізованою або ж репресивною владою. В її межах ЗМІ перебувають під контролем владних інституцій, підпорядковуються інтересам правлячого класу чи соціальних груп, їхня діяльність зазнає попередньої цензури, відхилення від встановлених владою способів висвітлення подій і політичних питань підпадає під дію карних санкцій. Пряме авторитарне управління діяльністю мас-медіа відображене в законах, які нав’язують журналістам певні правила поведінки. Держава зберігає за собою право добору редакційного персоналу та право заборони тих чи інших публікацій. Важливою ознакою моделі є жорстке обмеження «імпорту» продукції зарубіжних ЗМІ.

За думкою дослідників, окремі риси авторитарної моделі простежуються в суспільствах, які в цілому не є тоталітарними. Подібне явище пояснюється тим, що за певних умов авторитарність виражає волю народу. І майже в усіх суспільствах можуть виникати ситуації, коли свобода преси вступає в конфлікт з інтересами держави чи суспільства в цілому, особливо – в періоди загрози війни чи терору.

ІІ. Лібертаріанська модель (або модель вільної преси) починає формуватись у ХVІ ст. в Європі й утверджується в країнах ліберальної демократії. В сучасному суспільстві вона осмислюється як альтернатива авторитарній моделі, заснованій на тотальному контролі над соціальними комунікаціями.

Визначальною рисою лібертаріанської моделі є визнання пріоритету свободи преси. В дослідженні неодноразово наголошується, що в демократичному суспільстві право на свободу журналістської діяльності розглядається як продовження інших прав: права висловлювати власну думку, об’єднуватись з іншими людьми й долучатись до соціальної комунікації.

Загалом, засадничі принципи лібертаріанської моделі ідентичні принципам і цінностям ліберально-демократичної держави, зокрема пріоритету прав і свобод людини та громадянина й суверенітету волі народу. Не випадково, прихильниками цієї теорії свобода преси розглядається як необхідний елемент вільного і раціонально організованого суспільства.

Найповнішим виразом сутності моделі автори вважають рядки американської Конституції: «Конгрес не повинен приймати жодних законів <…>, котрі б загрожували свободі слова або преси».

Водночас, вчені наголошують, що у випадку, коли свобода починає загрожувати руйнацією етичних норм або ж суспільної єдності, вона може бути обмежена. В суспільствах, де свобода преси знайшла законодавче закріплення, питання вирішується наступним чином: преса звільняється від попередньої цензури, проте за всі наслідки своєї діяльності, які порушують права людини й протирічать правомірним вимогам суспільства, повинна відповідати згідно закону. Тому абсолютне право свободи журналістської діяльності нерідко поступається праву на захист (репутації, власності, моральності тощо) індивідів чи соціальних груп й підпорядковується вимогам безпеки і гідності держави.

Окремим питанням розглядаються інституційні форми закріплення свободи преси. Зокрема відзначається, що у багатьох контекстах вона ототожнюється з правом на приватну власність на засоби масової інформації і свободою від втручання в ринок.

ІІІ. Модель соціальної відповідальності. За думкою дослідників, дана модель є компромісною між державним контролем над пресою та її абсолютною свободою. Своєю появою вона завдячує американській ініціативі – діяльності Комісії по свободі преси, до складу якої увійшли вчені, політики, лідери суспільних організацій.

Головним поштовхом до формування моделі стало те, що в деяких відношеннях у вільному суспільстві не вдалось скористатись обіцянками свободи преси і забезпечити суспільство очікуваними благами. Зокрема, комерційний розвиток преси обмежив доступ окремих індивідів і соціальних груп до засобів масової комунікації, знизив стандарти задоволення інформаційних, соціальних і моральних потреб, сприяв посиленню позицій одного із класів. У зв’язку із цим виникла необхідність посилення суспільного контролю над діяльністю ЗМІ.

За твердженням вчених, саме в моделі соціальної відповідальності втілені ідеї кодексу професійної етики преси. До прикладу, в ній акцентується необхідність незалежної преси, яка контролювала б діяльність інших суспільних інституцій й висвітлювала події точно і об’єктивно. Важливою рисою моделі є заклик до ЗМІ взяти на себе відповідальність за формування продуктивних і творчих «великих співтовариств». Ця мета може досягатись за рахунок патронату культурного плюралізму, згідно якого преса повинна бути голосом народу, а не еліти чи окремих груп.

Відтак, в межах моделі соціальної відповідальності на пресу покладаються певні обов’язки, а незалежність журналістського висловлювання підпорядковується відповідальності перед суспільством.

Загалом, основними принципами даної моделі є усвідомлення того, що: ЗМІ виконують в суспільстві важливі функції, особливо – стосовно демократичної політики; медіа повинні покласти на себе зобов’язання за будь-яких умов виконувати ці функції й репрезентувати різні точки зору; максимальна самостійність ЗМІ повинна поєднуватись з виконанням обов’язків стосовно суспільства; у своїй роботі медіа орієнтуються на певні стандарти, які можливо сформулювати, і яких необхідно дотримуватись.

Наголошується, що власність на засоби масової комунікації і контроль над ними необхідно розглядати як деяке суспільне доручення, як відповідальність не лише перед цільовою аудиторією, але й перед суспільством в цілому.

Таким чином, за думкою авторів, в моделі соціальної відповідальності поєднуються принципи особистісної свободи і вибору, свободи ЗМІ, відповідальності ЗМІ перед суспільством.

Для реалізації даної моделі вчені пропонують два шляхи подолання потенційних суперечностей. По-перше, це створення незалежних суспільних інституцій управління ЗМІ, покликаних розширити масштаб і збільшити політичне значення концепції соціальної відповідальності. По-друге, подальше вдосконалення професіоналізму як засобу досягнення вищого організаційного рівня функціонування ЗМІ. При цьому найважливішою рисою суспільних інституцій управління засобами масової комунікації визначаються нейтральність і об’єктивність стосовно уряду і суспільних проблем; формування механізмів, що стимулюють мас-медіа реагувати на запити аудиторії і звітувати за свою діяльність.

ІІІ. Модель медіа-розвитку. Згідно даної моделі медіа повинні підтримувати, а не критикувати уряд допоки країна не досягне певного політичного та економічного рівня. Вчені наголошують, що разом із правлячою елітою медіа зобов’язані мінімалізувати залежність від зовнішніх впливів й сприяти національному розвитку, пропагувати необхідність автономності та культурного самовизначення певної національної спільноти. Однією з важливих рис моделі є підтримка участі народних мас в формуванні інформаційного простору (комунікативні моделі участі).