5. Baron s.I. And Davis d.K. Mass Communication Theory; Foundation and Future. – Belmont, 1995. – 476 р.

Бейрон С.І. та Дейвіс Д.К. Теорія масових комунікацій: витоки і майбутнє. – Бельмонт, 1995. – 476 с.

Основною проблемою дослідження є еволюція масових комунікацій та їх концептуального осмислення в інформаційному суспільстві. Особлива увага надається впливу засобів масової комунікації на приватне життя і соціальне самовизначення членів соціуму. Окремим питанням розглядається роль Інтернету у створенні нових форм соціальних комунікацій та його вплив на трансформацію змісту й функцій друкованих і телевізійних ЗМІ.

Автори наголошують значення масових комунікацій у вирішенні актуальних технологічних, соціальних та політичних проблем сучасного суспільства. Акцентується, що трансформація сучасного медіа-простору визначає необхідність пошуку нових парадигм його теоретичного осмислення.

Важливим стосовно теми даної дисертаційної роботи є аналіз проблеми цензури ЗМІ. До прикладу, дослідники відзначають важливість забезпечення як свободи діяльності журналіста, так і відповідальності ЗМІ перед суспільством.

Робота містить вичерпний виклад домінуючих в американській науковій традиції теорій масових комунікацій – соціальної і культурно-критичної – й визначення сильних і слабких сторін кожної з них. Зокрема, автори досліджують як вони розвивались в минулому, розвиваються в сьогоденні, які нові поняття можуть продукувати і наскільки здатні доповнити одна одну.

Важливим здобутком дослідження є вміле і послідовне використання історичного підходу в аналізі еволюції масових комунікацій та їх сучасного стану.

Основні положення роботи ілюстровані фактологічним матеріалом з практики американських ЗМІ.

Загалом, в контексті даної дисертаційної розвідки аналізоване дослідження важливе, насамперед, тим, що дозволяє конкретизувати основні концепти функціонування сучасних ЗМІ й створює загальнотеоретичне підґрунтя для аналізу прикладних характеристик медіа-права в сучасному інформаційному просторі.

6. Grossberg, l., Wartella, e., Whitney. D.C., Wise, j.M. MediaMaking: Mass Media in a Popular Culture. – Thousand Oaks, ca: Sage Publications, 2006. – 126 р.

Гройсберг Л., Уортелл І., Вітні Д.С., Вайс Дж. М. (Друге видання) Медіа виробництво: ЗМІ в популярній культурі. Thousand Oaks, CA: Sage Publications, 2006. – 126 с.

В книзі американських дослідників аналізується питання впливу мас-медіа на розвиток масової культури та їхній зворотній зв’язок з останньою. Автори наголошують, що масові комунікації не можуть бути досліджені окремо від інших суспільних інституцій й перебувають в тісній взаємодії з різними сферами культурного життя.

7. Hart h.L.A. The Concept of Law. 2nd ed. With Hart’s Postscript / Eds. P. Bulloch and j. Raz. – Oxford: Oxford Univer-sity Press, 1994. – 263 p.

Харт Г. Поняття права. – Оксфорд, 1994. – 263 с.

В праці одного з найбільш визначних представників аналітичної філософії права, британського вченого Г. Харта висвітлюються три основні проблеми аналітичного осмислення права: 1) співвідношення моральних та правових приписів; 2) відмінність правового примусу від неправового; 3) сутність правил та їх місце у структурі правової реальності.

Зокрема, вчений стверджує, що і право, і мораль відображають певні норми поведінки, дотримання яких є необхідною умовою виживання людської спільноти. До цих норм дослідник відносить норми захисту особистості, власності та взаємних обіцянок (договору). Харт вирізняє п’ять «об’єктивних факторів», існування яких спонукало людину до створення загальних поведінкових правил: 1) людська вразливість; 2) приблизна рівність людей; 3) обмеженість людського альтруїзму; 4) обмеженість ресурсів; 5) обмеженість розсудливості та волі. За думкою дослідника, правила моралі та права покликані забезпечити захист людей від фізичного або будь-якого іншого тиску зі сторони більш агресивних членів спільноти. Усвідомлюючи важливість вимог, що іноді зашкоджують їхнім приватним інтересам, громадяни добровільно погоджуються на подібні обмеження. Не випадково, правова система будь-якої держави, насамперед, кримінальне право, у значній мірі відтворює притаманні даному суспільству моральні уявлення.

Утверджуючи взаємозв’язок права і моралі, Харт вказує на відмінність моральної та правової сфер. За думкою вченого, від моралі право відрізняється примусовою санкцією, яка є необхідною гарантією того, що інтереси правослухняних громадян не будуть принесені у жертву тим, хто право порушує, і що жоден член суспільства безкарно не відмовиться від дотримання встановлених правил. У зв’язку із цим наголошується, що норми права домінують над нормами моралі, бо вони більш організовані, а тому більш дієві. Відповідно, у становленні та розвитку регулятивної системи суспільства, утвердження моральних норм вчений вважає лише першим кроком до встановлення норм правових.

Водночас, Харт доводить, що будь-яка правова система повинна прагнути до ідеалів моральності, хоча далеко не кожній вдається їх досягти. Таким чином, на відміну від інших позитивістів, Харт допускає існування морального контексту, проте підкреслює, що його присутність не тотожна заснованості права на моралі. Зокрема, вчений зауважує, що мораль не співвідноситься з проблемами дійсності права і не є засобом легітимації діючих законів, тому позитивна норма може вважатись правовою незалежно від того, моральна вона чи ні. Право та мораль, за висновком Харта, є різними типами соціальної регуляції, які при їх генетичній спорідненості та зорієнтованості на єдину мету використовують різні засоби соціального впливу. Відтак, в аналізі одного із головних питань філософії права – питання співвідношення права та моралі – Харт не лише розвиває ідеї позитивізму, але й створює оригінальне вчення, що поєднує позитивістські та природно-правові ідеї.

Дослідження закономірностей правового врегулювання суспільних стосунків Харт розпочинає з аналізу структури позитивного права. За переконанням вченого, позитивне право складається із первинних та вторинних правил (норм). Первинні правові правила є правилами зобов’язування (виконання обов’язків). За посередництвом відповідних санкцій вони визначають обмеження на вільне застосування сили, попереджують крадіжки та обман. Аналіз цих правил вчений здійснює на матеріалі розгляду деякої примітивної соціальної структури, аналогічної структурі ранніх суспільств. Пов’язана з первинними правилами найпростіша форма соціального контролю, за Хартом, має три суттєві недоліки: аморфність соціальної структури та правових вимог, статичний характер правил, неефективність та інституційна невизначеність соціального примусу, що забезпечує їх виконання. У розвинутих суспільних утвореннях усунення цих недоліків здійснюється завдяки доповненню первинних правил правилами вторинними.

Вторинні правові правила забезпечують приватну та публічну владу. Правила, орієнтовані на забезпечення приватної влади, уповноважують приватних осіб будувати свої правові стосунки за посередництвом угод, заповітів тощо, а правила, що забезпечують владу публічну, визначають законодавчу, судову та управлінську діяльність.

За Хартом, вторинні правила є «правилами про правила», метаправилами. «У той час, як первинні правила стосуються дій, які та чи інша особа повинна здійснювати чи ні, вторинні правила стосуються лише самих первинних правил. Вони уточнюють, як первинні правила повинні затверджуватись, вводитись, скасовуватись, змінюватись, а також як повинен встановлюватись факт їх порушення» [p. 123].

Саме вторинні правила надають правовій системі визначеності, динамічності та дієвості. Зокрема, засобом уникнення соціальної та правової невизначеності є «правило визнання», завдяки якому встановлюється, що є нормою (правом) у даній спільноті, а ухвалені правила поведінки визнаються загальнообов’язковими для виконання. Це правило забезпечує усунення будь-яких сумнівів стосовно існування первинних правил. Статичність системи правових правил долає «правило зміни», яке уповноважує колективних або індивідуальних суб’єктів на скасування існуючих і введення нових первинних правил життя соціальної спільноти. Дієвість правової системи забезпечує «правило рішення (правосуддя)» (adjudication), яке дозволяє певним особам ухвалювати владні рішення стосовно порушення первинних правил у тій чи іншій ситуації.

З усіх вторинних правил першочергового значення Харт надає «правилам визнання», які формують критерій юридичного у даному правовому контексті. У розвинутих правових системах «правила визнання» утворюють складну ієрархічну структуру, що складається із норм конституції та законодавства. Надаючи будь-якому іншому правилу ознаки авторитетності, «“правило визнання” у зародку містить ідею правової системи, тому що саме воно перетворює правила із простого набору приписів у щось єдине» [p. 165]. Тому «правило визнання» є вищим та остаточним критерієм юридичної чинності (validity) будь-якого юридичного положення в системі, утворюваній завдяки цьому правилу.

Таким чином, на відміну від класичного юридичного позитивізму, обґрунтування (джерело) правової системи Харт вбачає не в абстрактній волі держави, а в самому суспільстві, його нормах та практиках, у прийнятті та відтворенні «правил визнання», що визначають чинність будь-якої правової норми.

Також Харт стверджує, що право як система норм отримує свою дійсність від деякої основної норми, останнього та вищого правила. «Ми відмовляємося від позиції, – стверджує дослідник, – згідно до якої основою правової системи є звичка підпорядкування юридично необмеженому суверену, й замінюємо її концепцією вищого правила визнання, яке забезпечує систему правил критерієм чинності» [p. 178]. При цьому Харт вказує на декілька суттєвих відмінностей свого «правила визнання» від «верховної норми» Г. Кельзена: 1) «правило визнання» є не логічно необхідною, постульованою «гіпотезою», а діючою нормою; 2) «правило визнання» не є суто нормативним феноменом, протилежним реальності, воно належить до світу фактів (соціальних практик); 3) «правило визнання» не може бути зведене до універсального правила підпорядкування конституції, воно має різноманітний та мінливий зміст; 4) «правило визнання» не обов’язково протилежне або стороннє іншим нормативним вимогам, насамперед, моральним.

За Хартом, первинні та вторинні норми відрізняються різною мірою легітимності та поширеності у суспільстві. У зв’язку із цим дослідник висуває дві мінімальні вимоги, яким повинна відповідати правова система: 1) дотримання простими громадянами первинних правил, пов’язаних із встановленням обов’язків; 2) прийняття посадовими особами вторинних правил визнання, зміни та правосуддя в якості стандартів власної посадової, офіційної поведінки. У випадку невиконання вказаних вимог у повному обсязі, можливим є здійснення тільки первинних норм, достатніх для встановлення доправової форми соціального порядку.

В контексті дисертаційного дослідження фундаментальна праця Г. Харта важлива тим, що дозволяє конкретизувати поняття «права» – основу наступних дефініцій правового забезпечення журналістської діяльності.