31) Основи бібліотечної політики в добу української революції 1917-1921 рр.
32) Охарактеризуйте бібліотеки України, що діяли на початку хх ст.
33) Утворення Національної бібліотеки Української держави.
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського (НБУВ) — найбільша за обсягом фонду та площею приміщень бібліотека України, головний науково-інформаційний центр держави[1], науково-дослідний інститут Відділення історії, філософії та права НАН України. Входить додвадцяти найбільших національних бібліотек світу. Згідно з наказом ВАК України і НАН України від 07.07.2008 N 436/311 усі електронні версії періодичних друкованих наукових фахових видань оприлюднюються на офіційному сайті Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського[2].
Заснована 2(15) серпня 1918 року як Національна бібліотека Української держави. Заснування бібліотеки було проведено на підставі Закону про утворення фонду «Національної Бібліотеки Української держави», ухваленого Радою Міністрів. 23 серпня (5 вересня) 1918 року було утворено Тимчасовий Комітет для заснування Національної Бібліотеки Української Держави в м. Києві. Перший склад Тимчасового Комітету: голова В. І. Вернадський (перший президент Української Академії наук) і його члени: С. О. Єфремов, А. Ю. Кримський, Г. П. Житецький і В. О. Кордт.
На початку 1919 року бібліотеці було надано одну кімнату в будинку Міністерства освіти (вулиця Терещенківська, № 2). У березні 1919 року бібліотека одержала тимчасове приміщення — головний корпус Колегії Павла Галагана на вулиці Фундуклеївській. Згодом бібліотеку було переведено до 4 кімнат у найменшому корпусі Колегії (на розі вулиць Пушкінської та Фундуклеївської).
3 травня 1919 року Спільне зібрання Академії наук ухвалило змінити термін «Національна» терміном «Всенародна». тож бібліотека стала називатися «Всенародна Бібліотека України при Всеукраїнській Академії наук у м. Києві» (ВБУ). 30 серпня 1919 року головою Ради Бібліотекарів ВБУ обрано члена Тимчасового Комітету Євгена Олександровича Кивлицького, який у 1919–1920 роках став першим завідувачем Всенародної бібліотеки України. У жовтні 1920 року Кивлицького на посаді завідувача Всенародної бібліотеки змінив Ю. Іванів—Меженко.
З ініціативи завідуючого Подільським краєвим архівом Ю. С. Олександровича і за допомогою Всенародної бібліотеки України було засновано Вінницьку філію ВБУ. 1923 року її очолив В. Д. Отамановський.
З 1923 року бібліотека почала одержувати два обов'язкових примірники творів друку УРСР, на базі його розпочато створення фонду архівного примірника творів друку УРСР. Першим офіційним директором став Постернак Степан Пилипович.
У серпні 1941 року бібліотеку було евакуйовано в столицю Башкирії Уфу, де у приміщенні Державного педагогічного інституту було відкрито читальний зал з фондом відкритого доступу. У травні 1944 року бібліотека повернулася до Києва.
1946 року під керівництвом тодішнього директора Бібліотеки Ю. О. Меженка відроджується традиція видання фахового бібліотечного журналу, починає виходити «Журнал Бібліотеки Академії наук УРСР» (відповідно до тодішньої назви бібліотеки).
З 1957 року бібліотека включається до системи міжнародного абонемента.
До 1965 р. — Державна Публічна Бібліотека АН УРСР.
24 травня 1964 року у відділі бібліотеки, де зберігалися видання і матеріали періоду української державності (1917–1920), спалахнула пожежа, що тривала кілька днів. Кола українських дисидентів приписували цю дію шовіністові Погружальському, що свідомо виконав цей злочин при мовчазній згоді органів безпеки[3].
1965 року отримала назву Центральна Наукова Бібліотека Академії Наук УРСР.
У 1980 її фонди нараховували понад 10 млн назв, у тому числі 516 інкунабул, близько 300 000 рукописів, понад 6 500 книг церковнослов'янським шрифтом 15 — 16 ст. Найповніша в Україні збірка комплектів газет і журналів (понад 119 тис.).
19 лютого 1988 згідно з постановою Ради Міністрів УРСР Центральній науковій бібліотеці Академії наук УРСР було присвоєно ім'я академіка Володимира Івановича Вернадського.
5 квітня 1996 р. указом Президента України[4] Бібліотеці надано статус національної бібліотеки. Тим саме указом у Бібліотеці утворено Фонд Президентів України.
У 1998 р. Бібліотека спільно з Інститутом проблем реєстрації інформації НАН України розпочала формування реферативної бази даних «Україніка наукова» та видання українського реферативного журналу «Джерело».
22 жовтня 2002 р. у філії № 1 Бібліотеки сталася аварія, спричинена неполадками в тепломережі, під час якої близько 6 тонн гарячої води вилилося на літературні та рукописні пам'ятки. Від води та пару постраждали понад 200 тисяч документів, вийшла з ладу система опалення.
У грудні 2003 р. Бібліотека виступила одним зі співзасновників технопарку «Інтелектуальні інформаційні технології».
25 серпня 2004 р. Кабінетом міністрів України затверджено Державну програму розвитку діяльності Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського на 2005–2010 роки, яка визначає Бібліотеку як головний науково-інформаційний центр держави. Завданнями програми, зокрема, є нарощення технологічної потужності установи та запровадження нових інформаційних технологій формування та використання документних ресурсів.
34) Утворення українських радянських органів керівництва бібліотеками
35) Декрети радянської влади в галузі бібліотечної справи та їх вплив на український бібліотечний рух.
36) Націоналізація і реквізиція бібліотек.
37) Запровадження радянської цензури у роботу бібліотек.
Однією з характерних рис правління радянської влади була цензура, заснована на комуністичній ідеології, що призвела до тоталітаризації усіх сфер суспільного життя.
Було сформовано систему заборон та обмежень прав громадян в отриманні потрібної інформації. Вона подавалась дозовано, згідно партійних настанов та вказівок. Державний контроль за друкованим словом обмежував поширення серед населення інформації, яка визнавалась радянськими керівними та цензурними органами небажаною або навіть шкідливою, загрожуючими інтересам панівної на той комуністичної ідеології. Як державний інститут цензура мала розгалужену систему контролю за всіма інформаційними процесами, а також культурно-освітніми, серед яких домінували бібліотеки.
Цензура запроваджувалась в усі види і напрямки діяльності бібліотек, які розглядались радянською владою як „опорні бази партійних організацій по політичному вихованню трудящих" з моменту приходу їх до влади і до розвалу радянської імперії. Представники радянської влади перетворювали бібліотеки на заклади політосвіти, оскільки на той час ще не було університетів ленінізму, ні системи партполітосвіти, які б розповсюджували комуністичну ідеологію серед населення; радіо та кіно тоді тільки запроваджувались. 10
Ідеологічний контроль за бібліотеками здійснювали органи цезури. Вони розробляли і поширювали державні програми, цензурні циркуляри, спеціальні інструкції, положення, які визначали головні напрямки бібліотечної роботи.
Одним з таких органів була Головполітпросвіта, якою було проведено три хвилі чистки бібліотечних фондів.(1923, 1926, 1929 роки).
У 1923 році Головполітосвітою було видано „Інструкцію про перегляд книжкового складу бібліотек та вилучення контрреволюційної та антихудожньої літератури", згідно з якою знищувались твори, що на думку представників радянської влади перешкоджали запровадженню більшовицького режиму. Дана інструкція свідчила про загострення бібліотечної цензури, яка становилась більш жорстокішою, ніж навіть в період середньовіччя. Під контрреволюційну антихудожню літературу підпали твори таких зарубіжних філософів-ідеалістів Декарта, Канта, Маха, Платона, Спенсера, Шопегауера, вчення яких суперечило матеріалістичним ідеям, які були покладені в основу комуністичної ідеології радянської влади. 11 Також згідно даної інструкції вилучались і знищувались твори відомих російських класиків Л.Толстого, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, І. Гончарова. Крім цього, до списків забороненої літератури увійшли твори таки відомих письменників Лескова, Л. Андрєєва, Буніна.12 Крім творів відомих філософів та класиків світової літератури, вилучались книги психологів А.І.Введенського, Гардинга, Джемма, Тена. Безумовному вилученню підлягали: Євангеліє, Коран, Талмуд. В бібліотеках дозволялось мати тільки антирелігійну та антицерковну літературу. Вилучалась і дитяча література. Як було зазначено у „Соціалістичному віснику": "Детские книги по-видимому, вообще подлежат изъятию". У списках забороненої літератури вказувались книги, що видавались у таких видавництвах М.О. Вольфа, А.Ф. Деврина, Н.П. Карбасникова, А. Я. Панафідіна, А.С. Суворіна, І.Д. Ситіна.
Бібліотечна цензура поступово посилювалась, чому значною мірою сприяла Інструкція НКО УСРР „Про порядок перегляду літератури на предмет її ідеологічного спрямування та вилучення шкідливої літератури з книгозбірень й читалень, книгарень та кіосків, ринку " від 21 грудня 1925 року.
Дану інструкцію було вперше обнародувано на І Всеукраїнському бібліотечному з'їзді в Харкові у 1926 році, з високої трибуни якого відкрито наголошувалося на використанні в процесі роботи списків забороненої літератури.19
Інструкція включала такі твори релігійні, що проводять релігійну пропаганду.20 Ворожість до релігійної літератури пояснювалась тим, що у радянські часи, для представників більшовицької влади автокефальна православна церква, яка виникла на Україні, була не тільки ідеологічним ворогом а і політичним; шовіністичні, що під'юджують націю на націю.21 Тобто книги, в яких прослідкувується крайній націоналізм, поширення національної ворожнечі. На нашу думку, такою літературою були книги українських авторів які вважались „найлютішими ворогами радянської влади" - націоналістами, тільки тому що в своїх творах вони розкривали самобутність українського народу, зворушували національну свідомість оспівували буття українського народу. Це, передусім, твори Л. Юркевича, Д. Яворницького, Л. Туган-Барановського, Т. Шевченка.22 Отже, вилучався самобутній пласт української літератури, що вийшли в період національного відродження 1917-1923-х р.р на Україні; антирадянські агітаційні брошури, кадетські, есерівські, меншовицькі, анархістські,23 тобто твори, які були видані партіями, що становили опозицію партії більшовиків; книги, що захищали окультизм, спіритизм, теологію, а також твори з хіромантії, магії, сонники та інші, як, наприклад оповідання про появу святих, та про існування світу духів; 24 популярна економічна література, яка за своїм змістом суперечить завданням соціалістичного будівництва СРСР, що видавалася до жовтневої революції, за часів Гетьманщини, Петлюрівщини та різних контрреволюційних урядів; документи антисемітського характеру.25
Як засвідчують статистичні дані, за 1925-1926 р.р. по всій Україні було перевірено 586 бібліотек, з них 265 шкільних, і вилучено 77291 „шкідливої літератури. У чорних списках опинилися книжки М. Грушевського, Л. Юркевича, Д. Яворницького, М. Туган-Барановсього, Д. Донцова, М. Могилянського, О. Шульгина, Т. Шевченка, В. Плеханова, Л. Толстого. 26
Таким чином, дана інструкція була спрямована на знищення видань, що були надруковані під часів громадянської війни в Україні, при Центральній Раді, гетьманщині, інших так званих "контрреволюційних урядах."
Отже радянська цензура, що реалізовувалась за допомогою цієї та інших інструкцій, ставили за мету вилучення з бібліотека української національної книги, що була розповсюджена за доби визвольних змагань українського народу. Замість даної літератури фонди бібліотек комплектувались творами класиків марсизму-ленінізму, політичними брошурами.