Тема 7. Боротьба за відродження державності України

(1917-1921 рр.)

План:

1. Центральна Рада на шляху від автономії до самостійності.

2. Держава гетьмана Павла Скоропадського.

3. Директорія. Зунр: пошук політичних та державницьких альтернатив.

Серед проблем, до яких постійно звертаються сучасні історики є проблема української революції 1917-1921 рр. В радянські часи однозначно негативне ставлення до усіх форм української державності цього часу, окрім радянької, в перше десятиріччя незалежності – намагання бачити в усіх процесах, які проходили в Україні однозначно лише національно – державну спрямованність, ігнорування багатобарвного, складного, часто досить протиречивого процесу пошуку вирішення соціальних і національних питань, не відриваючи одне від іншого. Соціальна революція кваліфікувалася як протиприродна національній, Лютнева революція 1917 р. в Петрограді видавалася як суто руське явище, а більшовизм взагалі випав з поля зору. Сьогоденна історіографія дозволяє об ‘єктивніше оцінити цей час, а саме, з’ясувати що:  українська революція була продовженням Лютневої. Своїх власних сил для вибуху не було. Події в Україні активізували Жовтневу революцію, яка проголосила Декларацію прав народів Росії. – національні і соціальні проблеми перепліталися, а не існували самостійно;  українська революція розвивалася не як антиросійська, чи антипольська, антинімецька, а як українська справа; – співвідношення ідей про автономію, федерацію чи самостійництво в побудові держави були обгрунтовані у різних політичних діячив революції, мали свою мотивацію на конкретному історичному фоні;  соціалістичні ідеї в революції займали далеко не останнє місце, тому що цвіт нації ототожнював перемогу національного і соціального, тобто ідей гуманізму;  історія КПУ, боротьбистів, масонів (бо провідні лідери революції належили до них) – потребують більш досконалого та незаідеологізованого розкриття.

1. Центральна Рада на шляху від автономії до самостійності.

Початковий етап Української революції 1917-1921 рр. невід‘ємний від створення та діяльності Центральної Ради. Вона очолила і консолідувала українські революційні політичні сили, виробила національні та соціальні гасла, формувала і реалізувала стратегію й тактику українського руху, ініціювала проголошення Української Народної Республіки, у структурі якої виконувала функції вищої законодавчої влади – парламенту держави.

Перемога революції в Петрограді відкрила широкі можливості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. В Україні в першій декаді березня виникають окрім органів влади Тимчасового уряду, національної влади також і третя форма влади – ради робітничих і солдатських депутатів. На цей період припадає активізація діяльності українських організацій, яким наприкінці лютого навіть не дозволено було публічно відсвяткувати Шевченківські дні.

Спогади М.Грушевського свідчать, що в межах українського руху існували досить помітні відмінності у світогляді та політичних настроях старшого і молодшого покоління українців.

Ідея скликання Всеукраїнського національного з'їзду дуже вписалася в політичні обставини моменту. Український рух уже перебував на піднесенні. Із вітальних телеграм, які у другій половині березня почали надходити до Центральної Ради в зростаючій щоденно кількості, можна було зрозуміти, що в містах, містечках і селах стихійно зароджуються осередки руху, відновлюється робота "Просвіт", піднімають голоси за українізацію школи. Швидко почав набирати силу український рух в армії. Відновлювали роботу українські політичні партії. Це свідчило про те, що період становлення Центральної Ради, який продовжувався не більше одного місяця, успішно завершувався. Рада стрімко набрала достатньої політичної ваги.

Український Національний з'їзд розпочав роботу 19 квітня 1917 р. у Київі. В ньому взяли участь 900 делегатів від усіх станів і професій українського населення, солдат і моряків, від політичних, економічних та культурно-освітніх організацій. На з'їзді було ухвалено резолюцію, у якій було підтримано автономістично-федералістичну концепцію Центральної Ради.

З'їзд закликав не чекати скликання Всеросійських Установчих зборів, а розпочати негайно розвивати автономне життя. Центральна Рада була затверджена як Крайова Рада, у складі 150 осіб і прийнято рішення про її поповнення делегатами від робітників, селян та солдатів після проведення їх відповідних з'їздів. Центральна Рада оформилася як вищий законодавчий орган України.

З'їзд прийняв постанову про утворення місцевих органів самоврядування у формі сільських, повітових та губернських комітетів.

26 травня 1917р. у “Декларації” делегації Центральної Ради до Тимчасового уряду було звернено його увагу на той факт, що рух за автономію України не є справою купки інтелігенції, а спирається на прагнення широких верств українського населення та на рішення Всеукраїнського Селянського з'їзду та Військового з'їзду України.

Спираючись на авторитетні рішення з'їздів, Центральна Рада 25 червня 1917 р. проголосила перший Універсал до українського народу, в якому говорилося: “Не відмежовуючись від решти Росії, не пориваючи зв'язків з російською державою, хай український народ має на своїй землі право розпоряджатися своїм життям. Хай порядок і лад на Україні впроваджує Український сейм, обраний на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного голосування. Усі закони, що мають запровадити в нас лад, матиме право приймати тільки наш Український сейм. Вказуючи на небажання Тимчасового уряду піти на справедливі вимоги України, Універсал проголосив: відтепер самі будемо творити наше життя”.

У зв'язку з проголошенням Універсалу постала потреба у створенні уряду. Ним став Генеральний секретаріат у складі голови (В.Винниченко), генерального писаря (П.Христюк) та генеральних секретарів (С.Єфремов, Х.Барановський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Стасюк). Оскільки Генеральний Секретаріат складався з представників соціалістичних партій, то він звернув головну увагу на вирішення не національно-політичних проблем, а соціально-економічних.

У виданому 3 (16) липня 1917 р. другому Універсалі Центральна Рада наголошувала, що вона визнає Всеросійські Установчі збори, і що вона не виношує планів відокремлення України від Росії. Після цього Тимчасовий уряд 17 серпня видав Тимчасову інструкцію, якою визнавав Центральну Раду, але перетворював Генеральний секретаріат на орган зв'язку між Тимчасовим урядом та Центральною Радою.

Центральна Рада у перші місяці зробили дві важливі помилки, які мали вирішальне значення для долі Української держави: вона не приступила відразу до створення національного українського війська і не залучила церкву для розбудови Української держави.

25 жовтня 1917 р. більшовики здійснили переворот і захопили владу в Петрограді. У Києві розпочалася збройна боротьба між силами Київської ради робітничих і солдатських депутатів та штабу Київського військового округу, який стояв на боці Тимчасового уряду. Центральна Рада дотримувалася нейтралітету, і перемогу здобули більшовицькі Ради.

Демагогічними декретами про мир і землю більшовики привернули на свій бік селянство та велику частину армії, що, головним чином, складалася із селян.

20 листопада 1917 р. на засіданні Малої ради М.Грушевський проголосив третій Універсал, який скасовував приватну власність на землю, впровадив 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, скасування смертної кари, реформу суду та національно-культурну автономію для національних меншостей України. Універсал проголошував Українську Народну Республіку (УНР), але у складі небільшовицької Росії.

Ради народних комісарів на чолі з Леніним звернутися 17 грудня 1917 р, з Маніфестом до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради. Радянська Росія офіційно заявила про оголошення війни проти України.

Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів у Києві висловився на підтримку Центральної Ради і рішуче засудив зазіхання російських більшовиків. Проголошення ІІІ Універсалом Української Народної Республіки, хоча й у складі майбутньої федеративної Росії, змусило Англію і Францію, як союзників Росії у війні проти Німеччини та Австро-Угорщини, звернути увагу на Україну.

За умов подальшого наступу російських військ ЦР відважилася на рішучий крок. 24 січня 1918 р. було проголошено ІV Універсал, у якому проголошувалася незалежність Української Народної Республіки. Разом з тим, в Універсалі зазначалося, що майбутні Українські Установчі збори мають визначити долю федерального зв'язку з Росією.

За умовами Брестського мирного договору Німеччина та її союзники визнали Українську Народну Республіку незалежною і суверенною державою. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина з одного і Українська Народна Республіка з другого боку уклали договір і заявили, що будуть жити у мирі і дружбі.

Між Австро-Угорщиною і Українською Народною Республікою встановлювалися ті межі кордонів, які існували між Австро-Угорщиною і колишньою Російською імперією.

У відповідності з Брестським договором, який уклала Радянська Росія з Німеччиною та її союзниками, вона зобов'язалася визнати суверенність Української Народної Республіки і припинити проти неї військові дії. Але вона не спішила цього робити і Україна змушена була очищати свою територію від російських військ силою зброї. На кінець квітня 1918 р. уся територія України була звільнена від російських військ. Але вступ німецьких військових частин на Україну дав привід для більшовицької агітації проти Центральної Ради.

Центральна Рада була у надзвичайно скрутному становищі; вона повинна була, налагоджуючи промислове і сільськогосподарське виробництво, вести боротьбу з внутрішньою контрреволюцією, організовувати оборону для відсічі нової можливої агресії з боку Радянської Росії та не допустити втручання німецьких військ у внутрішні справи України. Усе це вона мала робити у той час, коли її зсередини роздирали протиріччя: соціал-федералісти вийшли з уряду, а есери почали діяти спільно з більшовиками.

Уряд, здійснюючи політику боротьби з анархією, корупцією, грабежами налагоджував місцевий адміністративний апарат, але його у багатьох випадках підміняли німецькі військові. Україна ж не мала організованих власних збройних сил. Незабаром німецькі війська роззброїли дивізію українських козаків синьожупанників, а також Січових стрільців.

На засіданні Центральної Ради (29 квітня 1918 р.) обговорювали закони і М.Грушевського обрали Президентом УНР, у той же день у Києві на з'їзді українських хліборобів було обрано Гетьманом генерала Павла Скоропадського. Тим самим було здійснено державний переворот, який санкціонувало німецьке командування.

Невдачі утвердження української державності в добу революції 1917-1921 рр., окрім низки факторів внутрішнього характеру, великою мірою були детерміновані зовнішніми військово-політичними чинниками. Процеси національного визволення та становлення державної самостійності України були тісно інтегровані в загальноєвропейський контекст, тому доля УНР була вирішена державами-переможцями у Першій світовій війні. На жаль, не на її користь.

Факт домінуючої ролі німців в організації квітневого державного перевороту в Україні визнається усіма течіями української історіографії – зарубіжною, радянською, сучасною.

Це й була остання крапка у стосунках Центральної Ради, незалежної УНР, із німецькою стороною. Тримісячний альянс молодої української демократичної республіки із застарілими центральноєвропейськими монархіями завершився її фіаско. Реконструкція цих відносин дозволяє зробити кілька висновків:

1. Саме складний перебіг подій світової війни відкрив Україні можливість державно - національного самовизначення. Німецькі офіційні кола, усвідомлюючи, що саме вони детермінували появу суверенної УНР, не розглядали її як самодостатнього і рівноправного партнера. Водночас лідери Центральної Ради, зокрема, М. Грушевський вважав, що не "царська справа" контактувати з німецькими генералами.

2. Заскочена небажаним розвитком військово-політичної ситуації, створеної більшовицькою експансією, Україна змушена була запросити термінової військової допомоги Центральних держав. Поспішність, з якою ті відгукнулися на прохання нової союзниці, була зумовлена насамперед потребами розв'язання продовольчої проблеми, життєво необхідної для продовження ними війни.

2. Догматизм соціальної політики УНР інспірував гострий конфлікт між селянами і землевласниками. Приватновласницька ідеологія поміщиків була більш зрозумілою і близькою німецькому офіцерству.

3. Члени уряду ЦР виявилися не тільки недосвідченими управлінцями та політиками, але й слабкими аналітиками. Військова конвенція так і не була укладена, породжуючи не тільки нові хвилі німецько−австрійських реквізицій, але й селянського спротиву, ототожнення окупантів із українською владою, яка їх привела.

4. Безплідність спроб німецьких військових і дипломатичних чинників повернути кермо соціального курсу УНР вправо, зростаючий скептицизм щодо здатності українського центрального уряду оволодіти ситуацією на місцях, а здатності українського центрального уряду оволодіти ситуацією на місцях, а відтак і пряма загроза зриву експортних поставок з України, все більше підштовхувала вище німецьке військове командування до необхідності зміни Центральної Ради.

5. Не дивлячись на принадливу спокусу розв'язати українську проблему" введенням прямого імперського правління, германське командування з огляду на можливий внутрішній і міжнародний резонанс, здійснило державний переворот, надавши новій моделі української влади архаїчної форми гетьманату.

6. Оцінюючи роль і значення Центральної Ради в історії України, необхідно зазначити, що головною її заслугою було те, що вона добилася визнання права українського народу на незалежну державу, свою мову, культуру.