2. Виникнення і становлення давньоруської держави, економічний, державний та соціальний устрій.

Утворення Київської Русі. Крок до східнослов’янської державності було зроблено 882 р. новгородським князем Олегом, який з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, а потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею: «Хай буде Київ матір’ю градам руським». Від того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі. Письмові угоди Києва з Константинополем 907, 911 та 944 рр. стали першими політичними актами молодої держави.

Періодизація політичної історії. В історії Київської Русі можна виділити три періоди:

1. За князювання Олега (882-912), Ігоря (912-945) та Святослава (957-972) відбувається об’єднання земель і племен східних слов’ян. У політиці князів переважала зовнішня експансія. Відчутні пережитки родоплемінного ладу.

2. Період найбільшої могутності Київської держави за кн. Володимира Святославовича (980-1015) і Ярослава Мудрого (1019-1054). Здійснюються внутрішні реформи. Родовий принцип управління остаточно замінюється державним. Варязьку аристократію витісняють дружинники і бояри місцевого походження. Формується вотчина.

3. Початок феодального дроблення Русі: друга половина XI – перша третина XII ст. – час правління Ярославичів і їх нащадків.

Соціально-економічний та державний лад Київської Русі. В Київській Русі інтенсивно розвивалися феодальні відносини. Але в момент її виникнення і певний час надалі (до кінця XI ст.) в її соціально-економічному ладі зберігалися помітні залишки попереднього родового ладу, що визначає її як ранньофеодальну державу, з таких причин: а) економічну основу держави становили вільні селяни-общинники. Приватне феодальне землеволодіння (вотчина) перебувало в зародку і сформувалося тільки на кінець XI ст. Феодальна рента здійснювалася у формі данини; б) в системі влади відчутною залишалася роль місцевої племінної знаті; в) важливу роль продовжували відігравати форми родоплемінного ладу – народне ополчення, віче; г) відчутними були залишки язичництва.

Для державно-адміністративного устрою Київської Русі був характерний федеративний устрій. Великокнязівська влада мало втручалася у внутрішнє життя приєднаних земель. Їх обов’язок обмежувався сплатою данини, а також участю у військових походах київського князя. Показово, що в період феодальної роздробленості Київська держава розпалася приблизно на такі ж за розмірами і межами територіальні одиниці, з яких вона колись утворилася.

Соціально-економічний розвиток. Могутня держава створила сприятливі умови для швидкого розвитку продуктивних сил. Господарський прогрес виявився у значному поширенні знарядь праці із заліза, витісненні примітивних систем землеробства (підсічно-вогневої) трипільною, розвитку ремесел, торгівлі і міст. Якщо на момент утворення Київської держави було 20 міст, то напередодні розпаду – 238. У містах проживало до 15% усього населення України-Русі. Високого рівня досягла залізоробна справа, ковальство. Землероби почали ширше застосовувати багатозубі рала із залізними наральниками з широкими лезами. Найдосконалішим знаряддям оранки став плуг з череслом, вперше згаданий в «Повісті временних літ» під 981 р. У другій половині XI ст. на Русі при оранці землі почали використовувати коня як тяглову силу, що значно підвищило продуктивність праці хлібороба. З першої половини XI ст. згадуються млини.

Поряд з іноземною монетою з’явилася і місцева. Володимир почав карбувати «златники» і «срібники», на яких був вибитий геральдичний знак – тризуб. Але головною одиницею з XI ст. стають гривни  злитки срібла. Київська гривна важила близько 160 г, в інших місцевостях від 95 до 195 г.

Індивідуальна земельна власність утвердилася в Київській Русі в другій половині XI ст. У «Руській Правді» (1037 р.), ще не було такої власності, а вже у «Правді Ярославичів» (1072 р.) з’являються свідчення особистого князівського землеволодіння.

Реформи Святослава і Володимира. Підсумком першого етапу було об’єднання східнослов’янських племен у межах однієї держави. Завершує героїчну добу кн. Святослав (962-972), зробивши перші спроби зміцнення великокнязівської влади. Він посадив на київський престол старшого сина Ярополка, в древлянській землі – Олега, у новгородській – Володимира. Таким чином вся давньоруська держава опинилася під владою однієї династії; а завершив її син Святослава Володимир, який на відміну від батька дбав про мирну розбудову держави. Він усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних синів. У віддалені землі намісниками призначив вірних йому бояр. Володимир присік сепаратизм радимичів і в’ятичів, зробив невдалу спробу підкорити і племена хорватів, зміцнив зв’язки з угорським, німецьким та чеським королями.