Тема 10. Україна у повоєнні десятиріччя (друга пол. 40-х – 80-ті рр. Хх ст.). План:

1. Економічний та суспільно-політичний стан України у другій пол. 1940-х - поч. 1950-х рр.

2. Рух опору на Західній Україні. Положення угкц.

3. Суспільно-політичні процеси 60-80-х рр.

1940-1980- ті роки – час, який відстоїть від сьогодення досить недалеко. Втім, багато проблем цього періоду чітко висвітлені в українській радянській історіографії.

Останні двадцять років історики отримали можливість звернутися до забороненних раніше тем, як русіфікація в УРСР, стосунки держави та Української греко-католицької церкви, післявоєнний рух опору західно-українського студенства, УПА і спробувати дати об‘єктивні оцінки відомим політичним діячам України – П.Шелесту, В.Щербицькому, зрозуміти їх внесок в розвиток нашої держави.

1. Економічний та суспільно-політичний стан України у другій пол. 40-х  поч. 50-х рр.

Повоєнна Україна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною від тієї, якою була раніше. Значно розширились кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть всі українці опинилися в межах однієї держави.

До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, так і радянський режим. Величезних збитків від воєнних дій та окупації було завдано господарству республіки – крім пограбованих і виведених з ладу тисяч промислових підприємств, було вщент розорено сільське господарство. Руйнувань та занепадів зазнали міста і села України.

На Україні промислове виробництво у 1945 складало лише 26% рівня 1940 р. Звідси і приголомшуючі вимоги Сталіна: він закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське господарство на довоєнний період і навіть перевершити його, і все це менш ніж за 5 років. По 1950 р. промислове виробництв на Україні на 15% перевищило рівень1940 р. На західній Україні, де важкої промисловості майже не було, прогрес відчувався особливо вражаючи – до1950р промислове виробництво зросло на 250%. У 1950 р. Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи.

Сільське господарство залишалося у важкому стані. Багато земель за часи війни були занедбані. Тим часом з партійними директивами необхідно було всіляко дбати про розширення посівних площ. Зменшувалося поголів’я худоби, гостро бракувало кваліфікації кадрів. Жителі сіл були позбавлені свободи пересування, оскільки не мали паспортів. Заробітна плата булла незначною. За таких умов виснажлива праця колгоспників уже не забезпечувала зростання виробництва сільгосппродуктів.

Зберігалось встановлене ще до війни обмеження у пересуванні колгоспників, на них не поширювалося пенсійне забезпечення та виплати за тимчасовою непрацездатністю. Таке закріпачення продовжувалося аж до загальної паспортизації села в 60-ті роки.

Відбудова сільського господарства в Україні проходила повільно. Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, та й ці кошти часто не доходили до села і направлялись в інші галузі, зокрема на оборону. Пріоритет надавався відбудові промисловості. В результаті технічна оснащеність колгоспів залишалися на низькому рівні.

У 1950 р. валова продукція сільського господарства України, з урахуванням наслідків проведеної грошової реформи 1947 р. становила 91% від рівня 1940 р. Україна стала головною житницею СРСР, але її багатостраждальне селянство, як і раніше, не мало змоги користуватися плодами своєї тяжкої, виснажливої праці.

Серед широкого кола малодосліджених проблем історії України є чимало таких, що стосуються повоєнної відбудови сільського господарства республіки. Раніше ця відбудова здебільшого зображалась як суцільний, безперервний трудовий ентузіазм селянства і тривалий час замовчувалася голод, що лютував в Україні у 1946-1947 рр., муки й поневіряння хліборобів, які віддавали останнє, щоб прогодувати розорену війною країну.

Патріотична героїка відбудовчої доби заступила проблема конкретної людини, які поступово нагромаджувалися в українському суспільстві кінця 1940-х – початку 1950-х рр. Соціальна невлаштованість деяких категорій населення до часу залишалася невирішеною. Проте поступове наростання незадоволення в їх середовищі й активізація девіантної поведінки стали деструктивним елементом на тлі покращення радянських життєвих реалій.

За даними управління міліції МВС УРСР, її органами за бродяжництво і жебракування лише у другому півріччі 1951 р. було затримано 16 тис. 700 осіб; за 1952 р. – 21 тис. 128; за перше півріччя 1953 р. – 10 тис. 662. Слід відмітити, що лише в другому кварталі 1953 р. було порушників 6 тис. 331 чол.

Оперативно-аналітичні відділи відповідних державних та силових структур неодноразово сигналізували про наслідки реальної небезпеки прогресування подібних соціальних девіацій. Масштаби бродяжництва, жебракування, побутової злиденності були загрозливими для радянської повсякденності не лише за своєю сутнісною природою. Вони стали найсприятливішим середовищем для виникнення, соціального пристосувального трансформування і поширення не лише різноманітних соціальних відхилень, а й підґрунтям укорінення кримінальних елементів.

2. Рух опору на Західній Україні..Положення УГКЦ.

Нині достовірно відомо, що негласною підставою для проведення операції “Вісла” була боротьба з українським підпіллям УПА на теренах Холмщини, Лемківщини з одного боку, та польським підпіллям Армією Крайового на теренах Західної України з другого.

Роздмухувалась братовбивча громадська війна, втягувався в її кривавий вир усе ширший прошарок людей. За офіційними (вочевидь значно применшеними) даними понад 200 тис. жителів західних областей було депортовано. Національний склад населення західноукраїнських земель змінювався також в результаті радянської кадрової політики. Вчителів із східних областей України до сіл західної місцевості було направлено майже 44 тис. чоловік.

Утвердження радянської влади у Львові в 1944 р. дало поштовх для інших стрімких політичних процесів. Вони стосувалися передусім освітньої галузі й стали найважливішим каталізатором антирадянських виступів у студентському середовищі Львова в перші повоєнні роки. Політика “радянізації” передбачала сукупність дій політичного, соціального, економічного та військового характеру, спрямованих на інтеграцію західноукраїнських земель до складу СРСР. Складовою частиною цього процесу було формування “радянського народу”. Ця штучна ідеологічно-політична конструкція була нав'язана неросійським народам Союзу РСР як інструмент їх русифікації.

Самодіяльним підпільником став студент історичного факультету Львівського педінституту Петро Васьків. Він почав гуртувати навколо себе однодумців, писав вірші зі словами “Слава Україні”. До складеного ним списку ввійшли 12 студентів. Разом з однокурсником Степаном Роханським П.Васьків взявся виготовляти і розповсюджувати листівки у Львові. Кількість акцій опору збільшилася в 1946-1947 рр. у зв'язку зі значним притоком у ВНЗ Львова сільської молоді. На початку 1946/1947 навчального року секретар Львівського обкому КП(б)У І. Грушецький звернувся з проханням до ЦК КП(б)У про створення в місті додаткового відділу НКДБ. Він аргументував це значним зростанням у ВНЗ терористичних повстанських організацій та груп із числа сільської молоді. Навколо Львова було запроваджено 30-ти кілометрову зону посиленого паспортного режиму. На під'їздах до міста ретельно перевірялися поїзди. У гуртожитках працювало чимало агентів, часто завербованих провокаційними методами. Місцевих студентів викликали в НКВС і НКДБ, де під тиском погроз змушували до співпраці. Такі заходи з боку радянських охоронних органів мали певний успіх, зокрема у виявленні нещодавно легалізованих у Львові підпільників.

З метою тотального контролю за суспільними настроями радянська влада в перші повоєнні роки встановила цензуру на приватне листування.

1948 р. охарактеризувався повільним спадом підпільної активності. Частина людей просто стомилася від активних бойових дій, постійного переслідування й, піддавшись радянській пропаганді, пробувала пристосуватися до нових умов.

Хоча переважна більшість студентів у той час критично ставилася до ідеологічних нововведень, усе ж процеси радянізації поглиблювалися. Українське підпілля поступово втрачало вплив на студентську молодь. Вона дедалі рідше пов'язувала своє майбутнє з безкомпромісною боротьбою проти радянського режиму.

Опозиційний студентський рух на початку 1950-х рр.. був не далекий від вичерпання. У 1950-1952 навчальному році в львівському університеті тричі знаходили листівки антирадянського змісту.

Ті осередки опору, які спорадично продовжували виникати в навчальних закладах Львова, діяли розрізнено й мали самодіяльний характер.

Втім, незважаючи на несприятливу політичну ситуацію, рух опору радянському режиму тривав.

У кінці 40-х і на початку 50-х років УПА зіткнулася з нестачею зброї і боєприпасів. Арешти значної частини підпільників ОУН ослабили політичний вплив, а знищення багатьох керівників УПА розладнало координацію бойових дій.

Із суцільною колективізацією початку 50-х років і зубожінням селян загострилася проблема харчування. Все це привело до психологічного зриву багатьох членів та провідників ОУН і УПА. Із загибеллю командира УПА Романа Шухевича практично припиняється організована боротьба, але розрізнені збройні виступи ще продовжувалися до середини 50-х років.

Тоталітарному режимові ціною жорстоких репресій і великої переваги у військових силах вдалося придушити український повстанський рух.

У той час, коли С.Бандера, Л.Ребет і З.Матла вели переговори про створення єдиного органу націоналістичного руху за кордоном (Колегії уповноважених), сфабрикована за грою пошта остаточно зруйнувала шанси на досягнення компромісу і підштовхнула до формування “ОУН за кордоном”. Із 1955 р. загострилися відносини між С.Бандерою й англійською розвідкою. Як політичний діяч він провадив своєрідну подвійну гру – з одного боку, вимагав від підпілля постачати англійцям розвідувальну інформацію про СРСР(це завдання було, вочевидь, нереальним), а , з іншого, − закликав робити акцент на боротьбі власними силами за незалежність України.

Від 1955 р. встановилися контакти Закордонних частин ОУН із Федеральною розвідувальною службою ФРНУ 1963 р. конференція ЗЧ ОУН на пропозицію Я. Стецька вирішила вважати чинними тільки ті рішення проводу ОУН в Україні , які були ухвалені до 1950 р., а також скасувати всі рішення щодо структури керівних органів організації, які стали наслідком “ліквідаційних та провокаційних акцій КДБ в Україні”.

Сьогодні увагу багатьох дослідників привертає ще одна проблема, яка у радянські часи не досліджувалася – релігійна ситуація в Україні у середині 1940-х – на початку 1950-х років .

У роки війни державне керівництво СРСР на чолі зі Й.Сталіним переглянуло свої позиції щодо церкви та релігії. Становище релігії і церкви, на боротьбу з якими у передвоєнні роки спрямовувалася міць радянського режиму, значно покращується. Станом на 1 січня 1947 р. в Українській РСР налічувалися 8815 парафій православної церкви із 13813, зареєстрованих у СРСР. Таким чином, на території УРСР було мало не у три рази більше православних парохій, ніж у Російській Федерації, та майже 64% від усіх зареєстрованих православних громад у СРСР.

Загалом на 1 липня 1947 р. у Львівській області РПЦ налічувала 321 священика, 9 діаконів і 497 псаломників.

У західних областях України у 1947-1950 рр., на відміну від 1946 р., спостерігалася тенденція розриву “возз'єднаних” священиків із РПЦ й офіційного виходу із цієї церкви.

На кінець першого кварталу 1948 р. у Львівській області налічувалося 611 православних церков, в яких служили 322 священики.

Ліквідація УГКЦ як інституції ще не означала ліквідацію греко-католицької релігійної традиції, яка залишалася серед возз'єднаного духівництва і мирян, а також жила у підпільній УГКЦ. Тож перед ієрархією РПЦ стояло завдання швидкого й реального оправославлення трьох т.зв. возз'єднаних єпархій РПЦ, а також Мукачевсько-Ужгородської єпархії.

Державна влада, створивши певну відлигу для релігії, зіткнулася зі зростанням динаміки релігійності населення. Західноукраїнська молодь, вступаючи до лав ЛКСМУ, розцінювала цю акцію як формальність або як перспективний кар'єрний крок, водночас не полишаючи релігійної традиції.

Свій посильний внесок щодо несприйняття комуністичної ідеології і методів її впровадження у возз'єднаних єпархіях робило як невозз'єднане, так і возз'єднане духівництво, намагаючись стримувати вступ місцевого населення у колгоспі, а молоді – у комсомол. Радянська влада проводила свою агітацію не словами, а репресіями, виселенням, ув'язненням духівництва й мирян “возз'єднаних єпархій”.

В перші роки поширення московського православ'я у Тернопільській області центральна влада навіть опікувалася православними монастирями, оберігала їх до тієї пори, поки вела боротьбу за “возз'єднання” УГКЦ із РПЦ. Але як тільки це завдання в основному було виконим, радянський режим повів боротьбу вже й проти православних монастирів – “розсадників релігійного фанатизму”.