2. Напад фашистської Німеччини на срср. Окупаційний режим в Україні та боротьба народу проти загарбників.

Наприкінці 30-х  на початку 40-х рр. Україна у складі СРСР була на становищі залежної республіки. Не маючи власної держави, свого уряду, армії, вона опинилася поміж гітлерівським і сталінським тоталітарними режимами, будучи беззахисною в умовах війни.

Підготовка СРСР до ведення Другої світової війни покрита темрявою державних таємниць. Найпотаємнішою є дата вступу Радянського Союзу у війну, що викликає різні тлумачення у істориків. Щоби приховати правду, сталінське керівництво ввело в обіг дату  22 червня 1941 р. Аби версія про 22 червня стала більш правдоподібною, радянська пропаганда придумала «передвоєнний період», до якого включалися два попередні роки, які передували 22 червня, і вигадала цифру 1418 днів війни. Насправді «передвоєнного періоду» не було. Достатньо згадати, що за цей період, тобто з 1939 р. до червня 1941 р. європейські сусіди СРСР стали жертвами радянської агресії. За «передвоєнний період» СРСР захопив території шести європейських країн з населенням понад 23 млн. осіб. Таким чином Сталін планомірно знищив нейтральні держави Європи, установивши спільні кордони з Німеччиною. Від цього безпека радянських кордонів ніяк не могла зрости. 22 червня  скоріше не початок війни для СРСР, не день вступу його в Другу світову війну, а просто день початку наступу збройних сил однієї держави (Німеччини) проти збройних сил іншої держави (СРСР) уже в ході війни, в якій обидві країни давно брали участь. Факти переконливо свідчать, що СРСР вступив у Другу світову війну не 22 червня 1941 p., як стверджували Сталін та його оточення, а з перших її днів. Жертвами сталінської агресії стали сусідні держави Європи  Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, значні території яких СРСР приєднав силоміць.

Радянська історіографія стверджувала, що винуватцем війни був світовий імперіалізм, а А. Гітлер лише розпочав її. Проте нові факти свідчать, що війну наполегливо готували як Сталін, так і Гітлер. Ще 1926 р. Гітлер у книзі «Меіn Kampf»(«Моя боротьба») писав: «Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації». Вбачаючи в СРСР головну перешкоду на шляху до світового панування, Гітлер шаленими темпами готувався до війни. У 1940 р. порівняно з 1932 р. військове виробництво Німеччині зросло в 22 рази. Ігноруючи пакт про ненапад і дружбу від 1939 р., Гітлер у грудні 1940 р. затвердив план нападу на Радянський Союз під назвою «Барбаросса» та розгрому СРСР шляхом «блискавичної» війни. На службу німецькій воєнній машині було підпорядковано військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням 300 млн. осіб. Вермахт на 1941 р. являв собою грізну силу з дворічним досвідом ведення сучасної війни. Але Гітлер переоцінив свої сили і недооцінив противника, адже Сталін теж наполегливо і цілеспрямовано готувався до війни.

Сталін же, закріпившись у Кремлі і зміцнюючи власну диктатуру, значну увагу приділяв проблемам світової соціалістичної революції, яка, за твердженнями класиків марксизму-ленінізму, могла виникнути тільки внаслідок нової світової війни. Відтак, необхідна була сильна армія. З цього приводу начальник Політуправління РСЧА Я. Гамарник у березні 1937 р. заявив: «Большевистскую миссию Красная Армия будет считать выполненной, когда мы будем владеть миром». Виходить, що Друга світова війна для сталінського керівництва була необхідною і неминучою. До цього висновку Сталін дійшов ще 1927 р., коли почав реалізовувати політику «соціалістичного штурму». Так, за роки першої п’ятирічки (1928-1932 pp.) у СРСР випустили більш 4 тис. танків. А Гітлер вступив у Другу світову війну, маючи 3195 танків. США в 1940 р. мали всього близько 400 таких бойових машин. Упродовж першої і другої п’ятирічок у Радянському Союзі випустили 24708 бойових літаків. До 1935 р. всі основні кораблебудівні заводи СРСР перевели на випуск бойових кораблів. У 1938 р. Німеччина, готуючись до Другої світової війни, мала 57 підводних човнів, а СРСР, який ніби не збирався вступати у війну, мав 165 таких човнів, а на 22 червня 1941 р.  218. Прискореними темпами будувались і надводні кораблі. Таким чином, на підготовку війни РНК СРСР використала близько 50% державного бюджету 1941 р.

Сталін неодноразово на таємних нарадах наголошував на своєму плані «звільнення Європи»: «Втянуть Европу в войну, оставаясь самому нейтральным, затем, когда противники истощат друг друга, бросить на чашу весов всю мощь Красной Армии» (Соч., т. 6, с. 158). Не бажаючи розпочинати війну першим, побоюючись засудження світовою спільнотою він заявляв: «Мы вступим, но вступим последними, чтобы бросить на чашу весов гирю, которая могла бы перевісить» (Соч., т. 7, с. 14). Сталін намагався зіткнути Англію і Францію, а згодом і всю Європу з Німеччиною, а сам залишався б в тіні.

Таємне рішення розпочати війну за «звільнення Європи» від фашистської загрози було прийнято 19 серпня 1939 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). Офіційна наука заперечує можливість такого засідання. Проте в 1994 р. знайдено промову Сталіна на цьому засіданні. У ній зокрема сказано: «Позже все народы, попавши под «защиту» победоносной Германии, тоже станут нашими союзниками. У нас будет широкое поле деятельности для развития мировой революции». Для неї була необхідна світова війна. «Диктатура большевистской партии становится возможной только в результате большой войны»,  заявив Сталін 19 серпня 1939 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б), рішення якого відкрили шлях до Другої світової війни.

На радянсько-німецьких кордонах розташовувались основні сили Червоної Армії. У 1940 р. радянське керівництво розгорнуло там 22 армії. За даними маршала Г. Жукова, у прикордонних округах було зосереджено 170 (за іншими  239) дивізій і дві стрілецькі бригади, загалом 2,9 млн. осіб, на озброєнні яких було 1540 літаків нових типів, 1800 важких і середніх танків (у тому числі 1475 нових типів). Загалом на західних кордонах було зосереджено 7 тис. танків і 7 тис. літаків.

Виявлені архівні документи Генштабу Червоної Армії засвідчують, що 15 травня 1941 р. розглядався план війни проти Німеччини та Румунії, який було схвалено. Раптовий удар (операція «Гроза») намічався на 6 липня 1941 р. 13 червня було здійснено загальне просування РСЧА до кордонів Німеччини і Румунії, а також інтенсивне перебазування авіації. У бойову готовність було приведено і Військово-морський флот.

14 червня 1941 р. почалося примусове виселення населення із західних прикордонних районів. Для безперешкодного і швидкого пересування радянських військ у Європу розчистили проходи в прикордонних загородженнях, розмінували мости через річки. Поблизу західних кордонів створювалися величезні запаси боєприпасів, пального, продуктів харчування тощо.

21 червня на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) завершилося створення оперативних груп управління військами. Командувачем групи армій резерву Головного командування було призначено маршала С. Будьонного. Загальне керівництво Південно-Західним і Південним фронтами очолив начальник Генерального штабу генерал армії Г. Жуков. На заступника НКО генерала К. Мерецкова було покладено керівництво Північним фронтом.

Проте на світанку 22 червня 1941 р. німці обрушили шалений вогонь на прикордонні застави та місця дислокації радянських військ. Того ж дня міністр закордонних справ Німеччини зробив заяву, що «Гітлер змушений завдати удару по сталінській імперії, щоб випередити радянський напад на Німеччину». Про «випереджувальний» удар Гітлера писав і адмірал флоту Радянського Союзу М. Кузнецов.

РСЧА, зазнавши поразки, залишила Литву, Латвію, Молдавію, майже всю Білорусь, Естонію і значну частину України. За три тижні війни німцям удалося повністю розгромити 30 і наполовину 70 дивізій із 170. Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків і близько 10 тис. гармат. Німецькі бойові втрати в живій силі були майже в 10 разів меншими.

Драматизм подій на фронті шокував Сталіна. Його вразило не так те, що Гітлер наважився на порушення пакту про ненапад, як те, що Червона армія, про яку він так турбувався, не змогла вистояти. Лише отямившись від потрясіння, на 12-й день війни Сталін нарешті виступив перед народом 3 липня.

Які ж причини катастрофічного стану радянських військ у початковий період війни? Перш за все це: негативні явища, породжені тоталітарно-бюрократичною системою управління країною; диктаторські методи сталінського керівництва. Будучи упевненим у своїй непогрішності він особисто вирішував усі нагальні питання. Сталіну була потрібна перемога у війні будь-якою ціною, щоби виправдати передвоєнні масові репресії.

Сталін та його оточення вперто повторювали про «фактор раптовості» нападу на СРСР. Цей фактор знадобився Сталіну для того, щоб приховати свої дії з підготовки війни і виправдати власні помилки та прорахунки в організації відсічі агресору. Теза про раптовість це міф. Оскільки ще від червня 1940 р. численні резиденти закордонного відділу НКВС і розвідка генштабу отримували тривожні сигнали про наміри німецького уряду порушити радянсько-німецький пакт про ненапад. А з квітня 1941 р. така інформація отримувалась по кілька десятків разів майже щодня. Агентура інформувала Сталіна навіть про дату нападу Німеччини на СРСР. Однак він сприйняв це як провокацію. На повідомлення військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна почнеться 22 червня, Сталін написав: «Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його». Це було 21 червня 1941 р. Отже, раптовість нападу була, але не для Сталіна, а для народу та армії.

Тривалий час радянські історики стверджували, що однією з причин невдач РСЧА в перші роки війни була перевага німців у бойовій техніці, особливо у танках. Творцем міфу про кількісну перевагу фашистських військ у танках та іншому озброєнні був сам Й. Сталін. Виступаючи 6 листопада 1941 р. на урочистому засіданні з приводу 24-ї річниці Жовтневої революції він назвав перевагу Німеччини в танках однією з двох причин невдачі радянських військ. Першою причиною була відсутність другого фронту в Європі.

Однак, історичні документи свідчать, що на 22 червня 1941 р. СРСР мав 24 тис. танків, а Німеччина  3350. Наприкінці 1939 р. в СРСР було взято на озброєння важкий танк KB, а згодом і середній Т-34. Обидва мали могутнє озброєння і броню. У прикордонних округах у 1941 р. цих танків налічувалося 1475. Щодо якості німецьких танків, то всі вони в 1941 р. були застарілими і легкими. Перший важкий танк Гітлер планував мати в 1942 р.

Трагічну роль відіграла і воєнно-стратегічна концепція сталінського керівництва, яка передбачала ведення виключно наступальних воєнних дій Червоної Армії. У польовому статуті РСЧА 1941 р. наголошувалося: «Войну мы будем вести наступательную, перенося ее на территорию противника». Звідси випливали практичні настанови на підготовку радянських військ, які не передбачали оборонних операцій. Саме тому значні угруповання збройних сил СРСР було підтягнуто впритул до західних кордонів. Вони і зазнали нищівного удару в перші ж години війни. Позбавлені зв’язку та управління, військові частини і з’єднання зазнали великих втрат у живій силі й техніці. Загальні втрати РСЧА на кінець 1941 р. становили 92%. У перші години війни було втрачено майже всю авіацію першої лінії  1200 бойових машин, тисячі танків, близько 25 тис. вагонів боєприпасів. Радянські війська, по суті, залишилися без бойової техніки. Унаслідок цього армія перетворилася на безладний натовп військовополонених. Лише від час битви за Київ (липень-вересень) у німецький полон потрапило близько 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. Усього в перші роки війни в полон до німців потрапило близько 4 млн. осіб. Сталін оголосив їх «зрадниками», 50% полонених загинули, а ті, хто повернувся (900 тис. чол.) було кинуто до концтаборів.

Згубними були сталінські репресії 30-х років. Лише з травня 1937 р. до вересня 1938 р. було знищено близько 40 тис. командирів та політпрацівників. У червні 1938 р. були звинувачені у змові в РСЧА і розстріляні заступник наркома оборони М. Тухачевський та видатні воєначальники Якір, Уборевич, Ейдеман, Корк та іншу. Було репресовано 11 заступників НКО, 75 з 80 членів Вищої військової ради, 8 адміралів, два (Єгоров і Блюхер) із чотирьох маршалів, 14 із 16 генералів армії, 90 % командирів корпусів, 35 з 80 тис. офіцерів. Такого масового знищення керівництвом держави власних військових кадрів світова історія не знала. Сталінські репресії проти військових кадрів продовжувалися і в роки війни. Згадуючи ці події, маршал Г. Жуков писав: «Когда фашисты наступали под Москвой, 200-300 высшего комсостава сидели в подвалах на Лубянке... А на фронте в это время полками командовали лейтенанты».

Усе це трагічно відбилося на боєздатності радянських військ і привело до відступу на схід. 30 червня 1941 р. ворог захопив Львів, а підвечір в місті відбулися Українські Національні Збори, які урочисто проголосили створення Української держави. Уряд (Українське державне правління), очолюваний Я. Стецьком, за кілька днів німці заборонили й заарештувавши Я. Стецька, С. Бандеру відправили до концтабору. Цим актом німці засвідчили, що дарувати Україні незалежність не мають наміру. За вказівкою Гітлера 1 серпня 1941 р. Галичину приєднали до Краківського генерал-губернаторства. Усім надіям на відновлення української держави було покладено край. Під керівництвом ОУН на українських землях розпочалася підготовка до боротьби проти тоталітарних режимів.

Водночас РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили рішення про евакуацію промислових та сільськогосподарських об’єктів і населення. До Росії і Казахстану вивезли 550 великих заводів і близько 3,5 млн. населення. Усе, що неможливо було вивезти, за директивою знищувалося на місці. Україна була перетворена на справжню руїну.

РСЧА, зазнавши значних втрат у живій силі та бойовій техніці, продовжували відступати. За перші три тижні війни німецькі загарбники просунулися вглиб території Союзу від 350 до 650 км. 19 вересня 1941 р. після двомісячного штурму німці захопили Київ. 16 жовтня закінчилася героїчна оборона Одеси, що тривала 73 дні. На кінець 1941 р. гітлерівці захопили майже всю Україну й запровадили жорстокий окупаційний режим.

Окупаційний режим в Україні спирався на економічне пограбування, фізичний та моральний терор. А саме: забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб Німеччини; вивільнення «життєвого простору» для арійської раси шляхом фізичного знищення, депортації та вивезення на роботу до рейху українського населення; сприяння колонізації значної частини окупованих земель, заселення їх німецькими переселенцями.

Центром окупаційної адміністрації в Україні було м. Рівне. Запроваджувалася обов’язкова трудова повинність, а грабунки, свавілля і терор зводилися у ранг державної політики. За роки війни фашисти закатували в республіці 5 млн. осіб, з них майже 1,3 млн. радянських полонених і близько 1 млн. євреїв, на роботу до Німеччини вивезли 2,4 млн. юнаків та дівчат. Каральні загони СС в УРСР спалили 250 населених пунктів, а населення розстріляли. В Україні було створено 50 гетто і 180 великих концтаборів. Значних втрат зазнали культура й освіта. Щорічно проводилася фільтрація дітей віком від 6-ти до 10-ти років для відбору повноцінних і неповноцінних дітей. Отже, німецько-фашистський режим в Україні сіяв смерть, розруху, голод.

«Новий порядок» нацистів викликав всенародну боротьбу проти німецьких окупантів, який мав дві складові руху Опору – радянський та націоналістичний (ОУН-УПА).

Партизанський рух пройшов кілька етапів від зародження до розгортання активної боротьби з окупантами. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, які було залишено в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. діяли лише 22 загони. Решта загонів розпалися, або їх було розгромлено окупантами. Лише на кінець 1942 р. завдяки діяльності Українського штабу партизанського руху на чолі зі Т. Строкачем, утвореного 30 травня 1942 р. в Москві, розпочалось відродження партизанського руху, а 1943 р. він активізувався. Кількість його бійців зросла до 58,5 тис. У цей час формуються партизанські з’єднання С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Попудренка, П.Вершигори, Я.Мельника, М.Наумова. Знищуючи транспорт, живу силу, техніку й боєприпаси, здійснюючи «рейкову війну» та рейди у тилу німецьких військ, партизанський рух перетворився для окупантів на справжній другий фронт. На початок 1944 р. на окупованій території України діяло 39 тис. партизанів. Для боротьби з партизанським рухом німецьке командування змушене було відкликати з фронту до 120 тис. солдатів та офіцерів.

Влітку 1943 р. з’єднання С.Ковпака здійснило похід від Путивля до Карпат. Певний час ковпаківці, дійшовши згоди із загонами УПА, разом проводили бойові операції проти німців.

Активну боротьбу з окупантами вели й партизанські загони українських націоналістів. ОУН вела завзяту визвольну боротьбу не лише на західноукраїнських землях, а й Чернігівщині. Документи свідчать, що від вересня 1941 р. і до лютого 1942 p., оунівці створили в Чернігові обласний провід ОУН, а також організації в багатьох районах. Вони залучили до своїх лав інтелігенцію, молодь, представників різних верств населення і створювали збройні загони (загін під керівництвом Стрільця). Улітку 1943 р. з Волині здійснила рейд на північно-східні землі України військова частина УПА під командою Верещака. Переправившись через Дніпро, вона провела ряд успішних боїв проти німців і радянських партизан. І лише у вересні 1943 p., коли Червона армія визволила Чернігівщину від гітлерівців, військам НКВС вдалося розгромити бандерівське підпілля. Похідні групи ОУН у червні 1941  восени 1942 pp. діяли в окупованих німцями Центральній та Східній Україні.

У листопаді 1941 р. в окупованому Києві з ініціативи ОУН(м) було створено Українську Національну Раду на чолі з проф. М. Виличківським, в якій діяли О. Ольжич (Кандиба), поетеса О.Теліга, журналіст І.Драч та ін. На початку 1942 р. організація була розгромлена, а її члени розстріляні у Бабиному Яру. Національно-визвольне підпілля в роки війни діяло і в Донбасі, де організатором був Є. Стахів. Враховуючи специфіку регіону, підпільники відмовилися від гасла «Україна  для українців», замінивши на «Смерть Сталіну, смерть Гітлеру». У підпіллі працювали українці, росіяни, греки і татари. Підпільні організації ОУН діяли в Костянтинівці, Маріуполі, Сталіно (Донецьку), Луганську, Горлівці.

Щодо більшовицького підпілля в Донбасі, то, як стверджує Є.Стахів, «ніхто ніде не завважав ніякого сліду жодної більшовицької підпільної організації». У 1941-1942 pp. жодного просталінського підпілля на зайнятих німцями територіях СРСР не було, заявляв М.Хрущов у лютому 1956 року. Підпільний рух виник тільки після Сталінградської битви (лютий 1943 p.), коли в поліські болота висадили спеціально підготовлені десанти з офіцерів НКВС та червоноармійців.

Важливий внесок у розгром ворога зробили також УПА на чолі з Р. Шухевичем, яка була утворена у жовтні 1942 р. на Волині шляхом об’єднання кількох партизансько-військових частин. Вона вела боротьбу як проти німецьких загарбників, більшовицьких партизанів та частин Червоної Армії. Основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА стало відродження української державності. Улітку 1943 р. УПА здійснила ряд успішних боїв проти фашистів, унаслідок чого кілька районів Волині та Рівненщини було звільнено з-під контролю німецької адміністрації.

У лавах УПА на початку 1944 р. налічувалося біля 100 тис. воїнів, сотні тисяч були співчуваючими повстанцям. Для боротьби з повстанським рухом у Західній Україні сталінське керівництво наприкінці 1944 р. залучило близько 200 тис. солдатів НКВС, партизанських і винищувальних частин. Лише з лютого 1944 р. до жовтня 1945 р. Червона армія та війська НКВС провели 26 685 бойових операцій проти ОУН-УПА. У свою чергу, повстанці здійснили 6148 операцій. За цей час вбито 98 846 повстанців та підпільників і захоплено 104 990 осіб. Тисячі сімей було вислано до Сибіру (за офіційними даними 213 000 осіб). Та мабуть, ніколи не дізнаємося, скільки тисяч дітей, жінок загинуло від каральних загонів НКВС, особливо від тих, котрі, маскуючись під виглядом бандерівців, чинили страшні злочини, щоб скомпрометувати УПА в очах місцевого населення, підірвати до неї довіру.

Загалом, як радянські партизани і підпілля, так і підпілля та загони ОУН-УПА своїми бойовими діями зробили вагомий внесок у розгром загарбників і звільнення України від окупантів.