3. Суспільно-політичні процеси 60-х – 80- х рр.

Друга половина 1950-х – початок 1960-х рр. ознаменували собою новий важливий етап в історії радянського суспільства. Реформаторські починання тогочасного партійного лідера М.Хрущова породжували певний оптимізм, вселяли надію населення країни на можливість демократизації суспільного життя, подолання негативних явищ сталінського режиму, лібералізації існуючої командно-адміністративної системи в СРСР став ХХ з'їзд КПРС (лютий 1956 р.), на закритому засіданні котрого М. Хрущов виголосив доповідь, присвячену розвінчанню “культу особи Сталіна”, викриттю і засудженню масових репресій.

Листи письменників, учителів, викладачів вузів із вимогами поширювати національну мову й культуру надходили також до редакцій газет і журналів. Проблеми занепаду української культури, штучного звуження сфер вжитку національної мови порушували в своїх виступах на сторінках газет, журналів, по радіо.

Широкого розголосу набули демарші стосовно мовних питань А.Малишка, які отримали найнегативнішу оцінку вищого політичного керівництва республіки. 4 вересня 1956 р., виступаючи у Дрогобичі на урочистому засіданні, присвяченому 100-річчю від дня народження І.Франка, він навів такі аргумент: “Хіба ж Ленін міг говорити в Кремлі французькою мовою або невже ж Мао Цзедун міг би співати колискову своїм дітям іншою мовою, ніж китайською?”. Поет дорікав партійному керівництву, котре , на його думку, не розуміло питань української культури й вважало, що “шматок хліба і свиняча шкіра на чоботи для селянина важливіше культури і мови”.

Проводячи моніторинг розбурханого хрущовськими реформами українського суспільства, органи держбезпеки констатували, що в другій половині 1956 р. кількість антирадянських проявів серед інтелігенції й молоді, особливо у великих промислових та культурних центрах УРСР, різко збільшилось. Якщо з 1 січня по 1 жовтня 1956 р. в Києві мало місце 190 випадків антирадянського характеру, то за жовтень – листопад того ж року проявів було зафіксовано 225. Зростання політичного напруження спостерігалось і в першій столиці Радянської України. За підрахунками органів КДБ, у жовтні – грудні 1956 р. кількість відповідних проявів у Харкові серед інтелігенції й молоді порівняно з 1955 р. збільшилася в 6 разів.

Помітне зростання протестних настроїв в УРСР спостерігалося у часи Угорської революції. Протягом жовтня – листопада 1956 р. органи КДБ зафіксували 141 випадок ворожих висловлювань на виправдання фашистського заколоту в Угорщині та засудження допомоги Радянської держави угорському народу.

Відкриті виступи вітчизняної інтелігенції на захист рідної мови та тлі ускладнення міжнародної ситуації у зв'язку з подіями в Польщі та Угорщині спонукали ЦК КПУ звернути увагу на існуючі проблеми у національно-культурній сфері. Вище політичне керівництво республіки рекомендувало партійним, радянським установам, органам суду, прокуратурі проводити свою діяльність на мові залежно від національного складу населення. Міністерствам і відомствам, у віданні котрих перебували середні й вищі навчальні заклади, було дано вказівку покращити ситуацію із забезпеченням підручників та посібників українською мовою. Цей фактор мали врахувати і місцеві органи народної освіти, які в разі наявності дітей, бажаючих навчатися рідною мовою, повинні були відкривати відповідні школи або паралельні українські класи у російських школах.

Половинчастість, непослідовність хрущовської “відлиги” простежувалися практично в усіх здійснених у той період заходах, у тому числі й у сфері національної політики, що набували все більш шовіністичного забарвлення. Яскравим прикладом цьому може слугувати прийнята ХХІІ з'їздом КПРС Програма партії (1961 р.), яка поставила завдання зближення та злиття націй серед своїх основних вимог. Прикриваючись гаслами Соціалістичного інтернаціоналізму, вище політичне керівництво здійснювало на практиці політику русифікації, котра суперечила інтересам націй і народностей Радянського Союзу. Наслідки її стали відчутними вже в середині 1960-х рр. У згаданий час поступово переводилася на російську мову наукова періодика. У 1967 р. в УРСР виходили 323 журнали й періодичні збірники, у тому числі 126 – українською і 197 – російською. Прикметно, що один із найстаріших вітчизняних університетів Харківський у 1965-1967 рр. не видав жодного наукового збірника національною мовою. Аналогічні тенденції спостерігалися в Київському, Львівському й інших університетах, науково-дослідних інститутах Академії наук УРСР.

У середині 1960 рр. у різних куточках України шляхом “самвидаву” активно поширювалася праця критика та літературознавця, члена Спілки письменників України І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, в котрій автор, спираючись на твори класиків марксизму-ленінізму, документи КПУ 1920-1930-х рр., статистичні матеріали, намагався довести що причини всіх недоліків, які переживає Україна,  у великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики.

Отже, під час розв'язання національно-культурних проблем в Україні, піднятих громадськістю у роки “хрущовської відлиги”, правлячий режим удався до випробуваних ще в сталінські часи методів: від проведення широкомасштабних ідеологічних кампаній із роз'яснення небезпеки українського буржуазного націоналізму до застосування політичних репресій. Однак застосований інструментарій компартійною верхівкою лише посилив процес політизації руху за відродження національної мови у другій половині 1960-1980-х рр..

Ситуація в країні почала змінюватися з приходом до влади в КПРС Л.Брежнєва, а в КП України – П. Шелеста. З липня 1963 р. до травня 1972 р. він був першим секретарем ЦК КПУ. З його іменем пов’язують посилення автономістичних тенденцій серед українського партійного керівництва.

В умовах “контрольованого автономізму” нового піднесення набули дискусії навколо питань розвитку національної мови і культури, зокрема перегляду хрущовської освітньої реформи 1958 р., згідно якої вибір мови для навчання дітей залежав від волі батьків, що в умовах престижного статусу російської мови і широких можливостей службового росту надавали перевагу саме їй.

За час перебування при владі П. Шелеста утворилися сприятливі умови для висунення вимог щодо піднесення статусу української мови в усіх сферах суспільного життя. Ставилося питання про переведення вищої школи на українську мову викладання, робилися певні спроби утвердження української мови шляхом збільшення кількості й, що важливо, якості україномовних наукових і періодичних видань. Серед останніх слід виділити український журнал “Всесвіт”, у якому друкувалися переклади зарубіжної літератури. Популярність журналу зросла в 70-х рр. унаслідок посилення партійної критики літературної творчості окремих авторів і звернення їх до перекладацької діяльності.

Якщо раніше спроби оцінити діяльність П.Шелеста містилися переважно у закордонних публікаціях, то ще в добу горбачовської “перебудови”, а особливо з проголошенням незалежності України такі узагальнюючі оцінки знаходимо у працях істориків з України. Нову хвилю публікацій про П.Шелеста у 2008 р. стимулювало його 100-річчя.

Однак у Шелеста і Щербицького справді було багато спільного. Взаємини Шелеста і Хрущова не були однолінійно-мажорними. Можливо, те, що Хрущов не дотягнувся (не встиг) до Шелеста , його автоматично вважали висуванцем хрущовської доби , а Щербицького – навпаки. Це – помилкове враження. І Шелест, і Щербицький висунулися на значні керівні посади за Хрущова. У квітні 1973 р. з'явилася рецензія на книжку “Україно наша Радянська”, яка вийшла друком у 1970 р. й автором якої був Шелест.

Одним із головних обвинувачень було таке: У книзі, яка має назву “Україно, наша Радянська”, непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії, водночас слабо показуються такі епохальні події, як передожовтневій історії, водночас слабо показуються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму. Після виходу статті у засобах масової інформації розгорнулася галаслива антишелестівська кампанія.

Із від'їздом Шелеста до Москви в Україні посилився відверто русифікаторський курс, переслідування українського руху опору.

Підсумовуючи, доцільно підкреслити, що у політичній історії України ХХ ст. Петро Шелест постає достатньо суперечливим, часом парадоксальним діячем. Він не був націоналістом, що йому закидали із певних політичних причин, а сповідував ту нову (хоч і радянську) українську ідентичність, яку свого часу сповідували націонал-комуністи.

Одним із головних напрямків політичного курсу його приємника В. Щербицького була мовна русифікація республіки. Проводилася організована кампанія боротьби за піднесення ролі російської культури і перетворення її на синонім усього прогресивного і престижного. Російська мова вважалася мовою міжнаціонального спілкування, а українська поступово витіснялася з усіх сфер суспільного життя і навіть на побутовому рівні

У грудні 1972 р. відбулося святкування 50-річчя утворення СРСР. Виголошена Л. Брежнєвим промова “Про п’ятдесяту річницю Союзу РСР” послужила культивуванню ідеї про завершення творення нової історичної спільності – “радянського народу”, що утворився на основі “зближення націй і досягнення їхньої повної єдності”. Різниці в означеннях “руський”, “російський”, “радянський ” планомірно нівелювалися. Формування єдиної соціалістичної нації розв’язало проблему національних відносин в СРСР.

Історичне обґрунтування оформлення “радянського народу” відбулося після святкування у 1979 р. 325-річчя “возз’єднання України з Росією”. Згідно з ним ще за часів Київської Русі існувала “єдина давньоруська народність”, що послужила формуванню “старшої” російської і “молодших” – української і білоруської націй, які після розпаду Давньоруської держави продовжували зберігати єдність, будучи основою для творення в майбутньому єдиного “радянського народу”.

Новий етап нівелювання української ідентичності був пов’язаний зі святкуванням у 1982 р. 1500-річчя заснування Києва. Свято послужило для широкої пропаганди ідеї “єдності братніх народів”. Досягнення національних культур усіляко применшували, знецінювали і компрометували. На будь-які протести проти такої політики навішували ярлики націоналізму. Прагнення до національної самобутності було забороненим і шкідливим пережитком минулого.

У першій половині 80-х рр. внаслідок приходу до влади нових Генеральних секретарів ЦК КПРС українське республіканське керівництво на чолі з В.Щербицьким не зазнало суттєвих змін. Короткотривале перебування при владі Ю. Андропова (з листопада 1982 р. до лютого 1984 р.) і К. Черненка (з лютого 1984 р. до березня 1985 р.) не зупинило політичного і економічного розвитку держави на шляху стагнації.

На фоні демократизації суспільного життя різко зросла політична активність населення. Результатом політичної активізації суспільства стала поява так званих “неформальних” груп та об’єднань. Однією з перших “неформальних ” організацій в Україні став утворений в Києві в серпні 1987 року Український культурологічний клуб (УКК), до складу якого увійшло немало дисидентів і звільнених політичних в’язнів. Члени клубу проводили дискусії про закриті сторінки радянської історії, обговорювали питання про стан української мови та літератури. Незабаром опозиційний владі УКК, під тиском останньої, саморозпустився.

Восени 1987 року у Львові виникло “Братство Лева ”  молодіжна організація, яка займалась переважно питаннями культури, політології і об’єднувала людей різних політичних переконань. У 1989 році в УРСР виник Народний рух на підтримку перебудови. Влітку того ж року у Львові було створено політичну організацію республіканського масштабу, яка отримала назву Українська Гельсінська Спілка. Їі очолив колишній правозахисник і політичний в’язень Л. Лук’яненко. У 1988 році процес утворення “неформальних ” громадських об’єднань набув масового характеру. До осені 1988 року в Україні утворилась ціла мережа громадсько-політичних об’єднань, головною метою діяльності яких була протидія комуністичній диктатурі.

Весною 1989 року за ініціативи представників київської інтелігенції було утворено громадське об’єднання “Меморіал”. Члени об’єднання вимагали увічнити пам’ять про жертви сталінських репресій, відкрити архіви та довести до народу правду про страшні часи сталінської тиранії.

Уже в 1990 році стало зрозумілим, що серед громадян України, як і громадян інших республік існують досить різні думки щодо темпів і характеру політичних реформ. Під тиском цих вимог, хоч і не відразу, комуністичне керівництво змушене було відмовитися від зафіксованого в шостій статті Конституції СРСР положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС в житті суспільства.

Активізація політичного життя сприяла зростанню національної самосвідомості народів СРСР, в тому числі й українського, які вимагали кардинального вирішення національного питання, нового підходу до удосконалення національних відносин. 16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України, зробивши тим самим перший крок до здобуття повної державної незалежності. Активізував свою діяльність Народний Рух, який вимагав повернути українцям їхню справжню історію, надати українській мові статусу державної, демократизувати виборчу систему.

Народний Рух, який раніше виступав за союзний договір на умовах утворення союзу суверенних держав, змінив стратегічну мету: віднині він став відстоювати вимогу побудови ненасильницьким шляхом незалежної демократичної української держави.

1991 рік започаткував формування незалежної України.