7. Українська культура в умовах нової соціальної реальності

7.1. Формування нової соціокультурної дійсності та її риси

Процеси перебудови 1987 – 1991 років у СРСР ознаменували закінчення ″холодної війни″, поставили крапку в протистоянні двох ідеологічних систем – радянсько-комуністичної та ліберально-капіталістичної, стали початком формування нової соціокультурної дійсності. Змістом формування нового культурного шляху розвитку суспільства стала критика, заперечення та подолання системи цінностей панівної офіційної культури радянського суспільства та стихійне народження й вихід на поверхню суспільного життя різного роду альтернативних культур та контркультур.

Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення цінностей, зразків і практик офіційної культури, то альтернативні культури висували й стверджували власні системи цінностей. Так на фоні культурної різнобарвності, багатоликості, переплетіння західного та східного впливів поступово стверджується особлива, специфічна для багатьох пострадянських суспільств соціокультурна перспектива. З одного боку – лібералізація, демократизація та капіталізація, з іншого – розвиток національного, етнічного. На зміну колективістським цінностям приходять індивідуалістичні. На місце комуністичних пропонуються національні цінності як запорука виходу України з будь-якої кризи. Звичними є актуалізація української національної ідеї, розвиток української нації та мови.

Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство знаходиться в періоді переламу, зміни типу своєї організації існування, що умовно визначається як ″посттоталітарне суспільство″. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, що характеризується й новими стосунками між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, що породжують нові класи й верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо вказати на освіту, що значною мірою набула вже станового характеру. Відчувається відверта експлуатація ″новими українцями″ наукового економічного й культурного потенціалу суспільства на тлі нульового або ж мінімального внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури. На зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва й культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо, на вистави чи концерти ″елітарного″ мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, що деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється. Соціально-культурна структура українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу культури, створювати умови для їх творчого взаємозбагачення.

Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору, що визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався у своєму позитивному означенні до нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації та ідеалів, що проходить в суспіль­стві, відбувається суперечливо й болісно, адже значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору; менша частина впев­нено обрала шлях західної цивілізації, що значною мірою виглядає повторенням уже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визначилася у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, невизначеність породжує колапс діяльності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети й завдання, призво­дить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх зкоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать цінності й норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цінностей та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого роз­витку української культури мало осягнення її природи й продовжуване з часів ″перебудови″ зняття з культури ідеологізаційного пресингу, що можна визначити як ″деідеологізація культури″.

Зняття ідеологічних пут як і ″всюдисущого″ партійно-державного контролю, призвело до послаблення, а пізніше й ліквідації командно-адмі­ністративної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набу­ває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення й втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманіт­ності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, що є необ­хідною її природі, відбувається зняття ієрархічного управління сферою культури, поступове зростання самостійності розвитку культури в регіо­нах, що завершилося постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури призводять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів, до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодо­стат­нього розвитку культури.

У процесі складання нового профілю й структури культурного жит­тя, насичення його національним змістом і постмодерністськими но­вація­ми відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі й кри­те­ріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються й ви­хо­дять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, інноваційності, авангардності справжньої народності.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов’я­за­ною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних доб­ровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, що поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприя­ю­чи входженню України до культурного європейського прос­тору. Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна сус­піль­ного й громадського статусу релігії, релігієзація значних верств насе­лення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, цін­нісні орієнтації.

Зростаюча з часів ″перебудови″ відкритість функціонування й розвитку української культури за своїм змістом є формою входження до світового культурно-інформаційного простору й разом з тим опри­­люд­нен­ням тих здобутків культури, що протистояли офіційним норма­тивам со­ціа­лістичного реалізму чи не були визнані. Цей процес супро­во­джувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продук­ції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів росій­ської культури.