Фрідріх Шлегель

(10 березня 1772 - 11 січня 1829)

Фрідрих Шле́гель народився  10 березня 1772 у році у Гановері- помер 11 січня 1829 у Дрездені)- німецький письменник, поет, критик, філософ, лінгвіст. Фрідріх народився в сім'ї пастора Йоганна Адольфа Шлегеля. За бажанням батьків готувався спочатку до торгової діяльності, потім в Лейпцигу вивчав юриспруденцію, нарешті взявся за вивчення філології разом з братом в Геттінгені. Головним предметом його занять були стародавні мови та література.

Він та його старший брат  Август Вильгельм були головними теоретиками  єнського романтизму.

В центрі уваги ранніх робіт Фр. Шлегеля “Про вивчення грецької поезії” (1795р.), “Історія поезії греків та римлян” (1798р.) знаходилася старогрецька література, інтерес до неї визначався прагненням знайти відповідь на питання про те, як в сучасних умовах можливе соціально активне мистецтво. У творі “Про вивчення грецької поезії” Фр. Шлегель піддає серйозній критиці сучасну поезію. Основний її недолік в переважанні суб'єктивного, “характерного, індивідуального і цікавого”.

Поезія ставить за мету зображення індивідуального, тобто одноразового, неповторного, того, що виходить за рамки загального, звичного і властивого всім.

Вивчаючи старовину , Шлегель постійно звертався поглядом і до сучасності. Він бажав надати німецькій поезії такої ж досконалості , яку він знаходив у грецькій . Тому він наполягав на необхідності грунтівного і глибокого вивчення давньої поезії. Стаття « Про вивчення грецької поезії » (1796 р.) починається з різких нападок на нову поезію , знаходячи , що вона , у протилежність стародавньої , має штучне походження ; грецька ж поезія , особливо трагедії Софокла , досягла на грунті натуралізму вищої свободи , краси , об'єктивності та ідеальності . Історія грецької поезії є натуральна історія загальної поезії. Звідси природний висновок : щоб досягти досконалості грецької поезії , потрібно наслідувати грекам , але вміло , відрізняючи об'єктивне від домішки місцевого колориту.

Шлегель вже у юності вивчив діалоги Платона , потім звернувся до вивчення Канта ; нарешті , найближчим знайомство з ідеями Фіхте справило на нього рішучий вплив . Відтоді починається поворот його від класицизму до романтизму . У статті «Німецький Орфей » він полемізував з І. Шлоссером з приводу нападок останнього на філософію Канта . Але в невиданих нотатках Ш. про філософію Канта помічається критичне ставлення до його філософії . Він знаходить її недостатньо систематичної , заплутаною і неясною. Навпаки , у вченні Фіхте його полонить цілісність і систематичність зовнішньої форми . У 1797 р. в « Літературній Газеті » Шлегель помістив рецензію на філософський журнал Нітгаммера , а незадовго до того написав рецензію на філософський роман Якобі « Вольдемар » , одну з найбільш художніх і закінчених полемічних своїх статей.

У статі « Ідеї про релігію » виражає думки про те, що релігія - душа освіти , що вона , разом з філософією , мораллю , поезією , є 4 -й невидимим елементом . Він стверджує , що релігія є центром всіх сил людського розуму . Змішуючи релігію з поезією, Шлегель вносить в сферу релігії фантастичність і містицизм . Він вимагає відродження всіх давно віджилих релігій , веде мову про міфології , містерії , оргії ; поетичний пантеїзм може , на його думку , привести до істинної католицької релігії. Тут вже можна знайти зародок пізнішого шлегелевской католицизму. Захоплюючись своїми новими містичними поглядами , Шлегель змінив декілька і свої естетичні теорії , бачачи вже центр ваги людського розвитку не в мистецтві , а в релігії.

Фрідріх Шлегель зіграв величезну роль у розвитку літературної теорії романтизму. Як художник він виступав рідко і не завжди вдало. « Люцинда » - єдиний роман , їм написаний . До того ж , більше ніж наполовину - це прикладний матеріал до тієї ж доктрині Шлегеля - теоретика , предметне доказ того , що втілення романтичної теорії в літературній практиці можливо.

У 1799 р. Фрідріх Шлегель випустив у світ роман « Люцинда » , в якому описував свою молодість і свої відносини до Доротеї Фейт ( Шлегель ) , незадовго до того що сталась його коханої , а пізніше стала його дружиною . Роман цей , звичайно, не може бути названий художнім твором , але , тим не менш , має дуже важливе значення в історії романтизму , так як є свого роду маніфестом романтичної школи . У ньому з особливою яскравістю відбилися естетичні та етичні погляди школи. Насамперед, тут в точності дотримано принцип естетики Шлегеля , що романтичний поет не соромиться жодними правилами . Досконала плутанина виявляється вже в тому , що ця заява зроблено не автором , а героєм роману Юлієм в листі до Люцинда . Юлій , кажучи про свою любов Люцинда , говорить про твори Шлегеля , звертаючись до неї , звертається і до публіки. У викладі панує та ж плутанина . Розповідь переривається листами , алегоріями , в яких з'являються в якості діючих осіб твору Шлегеля , навіть ще не написані . У главі « Учнівські роки змужнілості » знаходимо великий уривок з історії колишніх захоплень Юлія , живописця , геніального юнаки з бурхливими прагненнями , що вів безладне життя до зустрічі з Люцинда , також художницею , володіння якої пояснило йому справжню сутність любові і пролило нове світло на життя. Потім слідують « метаморфози » , два листи Юлія , бути може , краще місце в усьому романі , де є , принаймні , якесь реальний зміст ; далі « Рефлексія » - міркування метафізика - фантастико - еротичного характеру на тему про розмноження людства , ще два листи Юлія до одного Антонію і, нарешті , заключна глава під заголовком « Витівки фантазії» . У всьому цьому дуже мало поезії , але багато доктринерства .

« Люцинда » , яка писалася з кінця 1798 до травня 1799 р., - свідчення рішучого повороту в мисленні Фр. Шлегеля . Він рухається назустріч чуттєвої реальності ; і надзвичайно істотно, що нове ставлення до світу він знаходить в оновленій етиці - в сенсуалистической моралі та виправданні чуттєвості. « Люцинда » багато в чому ще вірна старих позицій Фр. Шлегеля ; але він відверто і з повною свідомістю заявляє , що аскетичним догмам Канта і Фіхте він більш уже не союзник. Це була ознака того , що і всі інші побудови , зведені Фр. Шлєгелєм на основі цих догм , будуть їм з часом переглянуті.

У « Люцинда » сучасники сприйняли насамперед її трактування етичної проблеми: роман уславився твором аморальним , навіть порнографічним .

Роман в справою задуманий і виконаний в плані романтичної іронії. Нові елементи змісту - чуттєва етика і своєрідний космізм - з'являються ще всередині «іронічного» стилю, по суті ворожого їм.

Як і вимагає романтична іронія, роман очолюється авторським Я, вільним від будь-яких зобов'язань, що накладаються предметом розповіді

«Портретними» у романі - свідомий принцип; «Люцинда» утвердилася в літературі романтиків як зразок «портретного» роману

До циклу вільних і передових ідей роману належить також інтерпретація суспільної ролі жінки. Свобода відносин передбачається обопільна; жінці надані всілякі вольності громадянства. Ще до «Люцинда» Фр. Шлегель був досить відомий як теоретик жіночих прав.

Вже у своїх перших етюдах про античній Греції Фрідріх Шлегель захоплюється жіночим типом , який дано в грецькій літературі . Грецька жінка для нього - приклад свободи , розвитку та духовного багатства. Звідси через філософські фрагменти йде дорога до « Люцинда ». Самого Шиллера Фр. Шлегель висміяв за патріархальні поняття про призначення жінки. «Жіноче рабство » , « перебільшений шлюб» , тобто надмірна відданість жінки інтересам сім'ї , - такі полемічні теми фрагментів Шлегеля . Він вимагає для жінки самостійності і можливості брати участь у суспільному житті.

Тип Люцинда мав для німецької літератури виняткове значення. Після жіночого типажу Шиллера і Гете - Луїзи, Лотти, Клерхен, обмежених істот, прославлених красою самозабуття і відданості, в німецьку літературу увійшов вільний жіночий характер, оригінальний і розвиненою в прогресивно-буржуазному сенсі.

« Люцинда » - роман , надзвичайно характерний для кризи раннього романтизму.

Друзі романтики зустріли « Люцинда » байдуже. Август Шлегель , рідний брат автора , знаменитий літературний критик , всупереч споріднених почуттів , засуджував цю « дурну рапсодію ». Шеллінг обурювався романом. Тік говорив , що « Люцинда » - твір несмачне . До цього часу романтики були вже далекі і від Фіхте і від іронії , від ідейних мотивів , які в « Люцинда » ще формально панували . Тільки Шлейермахер розглядали приховані задуми роману , зрозумів , що Фр. Шлегель навпомацки іде до тих же ідей і цілям , які ставить собі вся група Новалиса . Шлейермахер випустив цілу книжку похвальних коментарів до роману Шлегеля ( « Vertraute Briefe über Lucinde » , 1799). Критика Шлейермахера стала постійним переважатиме « Люцинда » крізь всю історію німецької літератури , і її не можна відокремити від роману.

Сам автор « Люцинда » , покірний загальному перебігу романтизму , так і не розвинув буржуазно- прогресивних ідей , намічених у романі. Він відрікся і від гасел свободи , і від гасел індивідуалізму , перетворившись на католицького « об'єктивіст ». Але романом судилася майбутність незалежно від автора.