18. Тріумвірат Ярославичів. Наростання князівських міжусобиць. Любецький з’їзд князів.

Після смерті Ярослава троє його найвпливовіших синів — Ізяслав, Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвірат на чолі зі старшим київським князем. Впродовж двох десятиліть вони проводили спільну політику, підтримуючи єдність держави. Ярославичі разом обороняли країну від агресивних половців, які з'явилися на степових просторах Русі, вдосконалили «Руську правду», зокрема відмінивши давню родову помсту, протистояли сепаратистським тенденціям молодших князів. Проте після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті на Переяславщині (1068) та наступного за цим повстання киян проти князя Ізяслава у тріумвіраті почалися розбіжності. Відновити колишню єдність не вдалося навіть на з'їзді братів у Вишгороді (1072), де було прийнято «Правду Ярославичів» — кодекс юридичних норм, що значно розширював «Руську Правду». Уже в 1073 р. Святослав з допомогою Всеволода зайняв київський престол, а Ізяслав змушений був утікати до Польщі, далі до Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжили у Києві: Святослав у 1073—1076 pp., Ізяслав у 1076-1078 pp., Всеволод у 1078—1093 рр.

Наприкінці XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. Для міжусобної боротьби почали залучатися й сусіди, на-самперед кочові племена половців. Користуючись цим, останні майже щороку вдиралися на Русь, убивали й полонили тисячі людей, палили села й міста, витоптували посіви. Ситуація погіршувалася тим, що наступник Всеволода — великий князь київський Свято-полк Ізяславич (1093—1113) виявився неспроможним власними силами зарадити лихові, яке вело до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя народу. Тому він звернувся за допомогою до переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, фактично перетворивши своє правління на дуумвірат. За їх ініціативою для полагодження міжкнязівських суперечок та відвернення зовнішньої небезпеки у 1097 р. відбувся Любецький з'їзд князів. Було проголошено про припинення усобиць і необхідність вирішувати всі спірні питання на князівських з'їздах, об'єднання сил проти половецької загрози, закріплено принцип спадкового володіння, за яким землі і князівства (вотчини) переходили від батька до сина. Останнє рішення скасовувало принцип сеньйорату Ярослава Мудрого та вело до утвердження поліцентричної форми державної влади. Незважаючи, що рішення Любенького та наступних князівських з'їздів: Витичівського 1100 p., на Золотчі 1101 р. й Долобського 1103 р. не усунули всіх суперечностей, вони відіграли позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. У 1103 — 1116 pp. з ініціативи й під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих переможних походів руських дружин проти половців, в результаті яких половці кілька десятиліть не насмілювалися нападати на Русь.

19. Відновлення централізованої монархії Володимиром Мономахом. Мстислав Володимирович.

Володимир Мономах (1113—1125 pp.)

Коли помер великий київський князь Святополк, у Києві розпочалося повстання проти бояр і лихварів. Налякані повстанцями, «кращі люди» звернулися до Мономаха по допомогу.

Київський престол. Володимир Мономах 1113 року (у віці 60 років) став великим київським князем. Незважаючи на вік, він відзначався великою енергією, працездатністю й державною мудрістю. Перше, що зробив київський князь, — уніс доповнення до «Руської правди». Нові закони обмежували лихварські відсотки, утруднювали перетворення вільних людей на рабів (холопів) та дещо поліпшували становище селян. В історію цей князівський акт увійшов як Статут Володимира Мономаха. Він містив 69 статей, у яких викладено норми цивільного, кримінального й судового права.

Мономах відновив єдиновладну монархію доби Ярослава Мудрого. Усілякі спроби удільних князів не підкорятися Києву знищувалися в зародку. Мономах суворо покарав за неслухняність мінського князя Гліба, Володимиро-Волинського КНЯЗЯ Ярослава, відправив посадника в Новгород.

Як і його дід Ярослав Мудрий, Мономах і далі зміцнював Київську Русь шляхом династичних шлюбів. Сам великий князь був одружений з донькою англійського короля Гаральда Гитою, його син Мстислав — з донькою шведського короля Кристиною, дочка Марія була заручена з візантійським цісаревичем.

Його перу належить «Повчання», у якому йдеться про любов до рідної землі, до батьків, до ближніх. «Повчання» Володимира Мономаха. Твір був створений приблизно 1117 року, він приділяє велику увагу моральним нормам, яких має дотримуватися кожна освічена людина. Окрім того, у «Повчанні» змальовується ідеальний образ правителя Руської землі, який повинен стежити за збереженням єдності та могутності Русі, запобігати князівським усобицям і захищати руські землі від нападників.

Мстислав Великий (1076—1132).

Князь новгородський, білгородський і київський, старший син Володимира Всеволодича Мономаха й Гіти, дочки англосаксонського короля Гаральда II.

Він був сильним київським князем. Мономашичі корилися йому, а клани Ольговичів, Давидовичів і галицьких Ростиславичів визнавали його зверхність. У 1128—1130 pp. він, узяв гору над полоцькими князями, які прагнули незалежності, полонив їх і відіслав до Константинополя, а в Полоцьку посадив сина Ізяслава. Мстислав пильнував Новогород Вел., де сидів його інший син Всеволод. Успішно воював з Литвою, його боялися половецькі хани. Мав династичні зв'язки з країнами Заходу. Одна з його дочок, Малфрід, спершу взяла шлюб з норвезьким королем Сігурдом, потім — із датським королем Еріком Едмундом, інша дочка, Інгеборг, вийшла за датського короля Кнута Лаварда, третя, Ірина Добродія,— за майбутнього імператора Візантії Андроніка Комніна, четверта, Єфросинія,— за угорського короля Гезу II. Мстислав був останнім єдиновладним правителем Давньоруської держави. Після його смерті 1132 р. відносно згуртована монархія Ярославичів вступає в добу роздрібненості.