6. Кіммерійці і таври на території України.

Кіммері́йці або Кіммери (грец. κιμμέριοι, лат. Cimmerii) — стародавній кочовий народ, які жили на території Північного Причорномор'я (півдня України)^[1][2] в IX — VII століттях до н. е. Більша частина у VII столітті до н. е. помандрувала через Кавказ до Малої Азії через нашестя скіфів^[1]. Менша частина осіла у Північному Причорномор'ї, змінивши кочовий образ життя^[3][4], і стала відомою як таври^[1], що були причетні до закладання греками колонії Кімерик як південно-західного прикордонного форпосту Боспорського царства (50 км на південь від Керчі)^[1]. Остаточно кімерійці асимілювалися з місцевими племенами Кримського півострову^[4][3]. Разом з гетами в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру^[5]. Назва племені кімерійців не є їх самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор'я^[4][3].

Біблія

Кіммерійців пов'язують з біблійним Тоґармою, сином Ґомера, онуком Ноя. Країну кімерійців — Гамірр — поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Антична топоніміка пов'язує з кімерійцями території Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кімерійський, Кімерік, Кімерійський вал, кімерійські переправи тощо). Однак, зважаючи на ту роль, яку кімерійці відіграли в історії названих країн Малої і Передньої Азії, є підстави гадати, що під кімерійцями слід розглядати могутні об'єднання пастушо-землеробських племен, які населяли степи від Дністра до Дону.

«Одіссея»

Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н. е.) та «Історії Геродота» (V століття до н. е.), а під ім'ям «гімірра» — в ассирійських клинописних текстах кінця VIII—VII століть до н. е.

Ассирійські джерела

Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Саргона II, Сенахериба, Езарґадона та Ашурбаніпала до другої половини VIII ст. та до VII ст. до н. е. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Халдейського королівства Ван (Вірменія) та королівства Ассирії. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті королівства, ті джерела називають Gimirrai (Кімери) та Ashguzai (Скити). Кімерійці з'явилися на кордонах Вану при кінці VIII ст. до н. е. і окупували королівство Ван десь по 714 році до н. е. На початку VII ст. до н. е. кімери разом з королем Вана Rusas (680—645 до н. е.) та іншими індоєвропейськими племенами почали наступати на Ассирію. Відомо про перебування кіммерійців в Урарту, про їхні війни проти Ассирії, завоювання більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фрігії, Пафлагонії. Цей натиск, мабуть, був спричинений натиском скитів, які посувалися на схід до королівства Ван. Ассирійський король Езаргадон (Асархаддон) та скитський Бартатуа створили союз проти кімрів та калкедонців. Внаслідок цього у 679—678 роках до н. е. кімерійці були розгромлені, і витиснуті до Малої Азії. Там кімри перше зустріли опір короля Лідії, але вже в 652 році до н. е. вони завоювали Лідію і пограбували цілу Малу Азію. Та в 637 році до н. е. ассирійці зі скитами знищили силу кімрів, зменшуючи їх до частини в Кападосії, яка залишилася надалі кіммерійською. Місце кіммрів в Малій Азії зайняли скити, які втрималися там аж до 606 року до н. е., за винятком двох областей в Вірменії: Сакасена та Скитена, що залишилися скитськими назавжди.

М. Ростовцев каже, що кімри посувалися в південному та західному напрямі задовго ще до навали скитів. Основуючись на ассирійських джерелах, М. Ростовцев схиляється до думки, що кімри з'явилися в Малій Азії десь у VIII ст. до н. е., отже, до приходу туди скитів. Та і Страбон також свідчить, що кімри зайшли до Малої Азії через Дакію і Дарданелли. М. Ростовцев, боронячи теорію, за якою скити витиснули кімрів з України, все ж визнає, що не витиснули їх з Кубані. Він знайшов сотки доказів у кубанських могилах, що кімри жили на Кубані до приходу скитів і після їх приходу, іншими словами, кімри були ніхто інший, як споконвічне автохтонне населення України — нащадки трипільців. Зрештою, М. Ростовцев сам напів-визнає це. У своїй книзі «Iranians and Greeks in South Russia» він пише: «Нема ніяких свідоцтв ані про час, коли кімри вперше з'явилися в Україні, ані про час, коли її покинули, ані про їхню національність, ані про те, чи вони були автохтонами України чи зайдами». Та й цей великий прихильник іранської теорії все ж визнає кімрів індоєвропейським (арійським) народом — траками на підставі того факту, що в Босфорській державі королі мали тракійські імена, а так само багато людей з тракійськими іменами були серед населення Танаїсу за римських часів.

Грецькі джерела\

За грецькими джерелами, вона виглядає трохи інакше. Вже їхня «Одіссея» називає народ, що жив на північних берегах Чорного моря, кімрами. Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки із столицею Кімерикон. За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені Амазонки, що воюють Греків. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кіммерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.

Матеріальна культура, господарство і побут кімерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кімерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X — початком VIII століття до н. е. Кімерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кімерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Таври, тавроскіфи (грец. Ταύροι, Ταῦροι, επίσης Σκυθοταύροι, Ταύροι Σκύθες, Ταυροσκύθες, Σκυθοταύροι, Ταύροι Σκύθες, лат.Taurus, Tauros) — плем'я, яке у I тисячолітті до н. е. заселяло гірську і підгірську частини Криму^[1]; від гір що впираються в Понт, між Керкінітидою і «Херсонесом Скелястим» (Кіммерійський Боспор)^[2]. Перші згадки про таврів — VI ст. до н. е., останні — I ст. н. е..

Уперше таври згадуються Геродотом (IV. 99,100,102,103,119). Вони фігурують серед тих племен, котрі відмовилися надавати допомогу скіфам у їхній боротьбі проти Дарія

119. Після цього повідомлення скіфів, що прибули сюди, царі племен стали радитися. Думки учасників розділилися: царі гелонів, будинів і савроматів прийшли до згоди й пообіцяли допомогти скіфам. Царі ж агафірсів, неврів, андрофагів, а також меланхленів і таврів дали скіфам таку відповідь: «Якби ви колись не нанесли образи персам і не почали війни з ними, тоді ми порахували б ваше прохання правильним й охоче допомогли б вам. Однак ви без нашої допомоги вторглись у землю персів і володіли нею, поки божество допускало це. Тепер це ж божество на їхній стороні, і перси хочуть відплатити вам тим же. Ми ж і тоді нічим не скривдили цих людей і тепер першими зовсім не будемо ворогувати з ними. Якщо ж перси вступлять і в нашу країну й нападуть на нас, то ми не допустимо цього. Але поки ми цього не бачимо, то залишимося в нашій країні. Нам здається, що перси прийшли не проти нас, а проти своїх кривдників»^[18].

За Геродотом таври мешкали у гірській країні, що видається в море між Керкінітідою і Херсонесом Скелястим, тобто між Євпаторією та Керченським півостровом. Згадує варварські звичаї цього народу — приносити в жертву богині Партенос (Діві) мореплавців, які потерпіли на морі, й загалом еллінів, захоплених у відкритому морі. Заняття таврів Геродот обмежив розбоєм та війною.

103. У таврів існують такі звичаї: вони приносять у жертву Діві потерпілих катастрофи мореплавців і всіх еллінів, кого захоплять у відкритому морі в такий спосіб. Спочатку вони вражають приречених дрюком по голові. Потім тіло жертви, за словами одних, скидають зі стрімчака в море, тому що святилище стоїть на крутому стрімчаку, голову ж прибивають до стовпа. Інші, погоджуючись, втім, щодо голови, затверджують, що тіло таври не скидають зі скелі, а віддають землі. Богиня, який вони приносять жертви, по їхніх власних словах, це — дочка Агамемнона Іфігенія. Із захопленими в полон ворогами таври вчиняють так: відрубані голови бранців відносять у будинок, а потім, застромивши їх на довгу тичину, виставляють високо над будинком, звичайно над димоходом. Ці висячі над будинком голови є, за їхніми словами, стражами всього будинку. Живуть таври розбоєм і війною^[18].

Численні археологічні розкопи та згадки грецького історика Геродота свідчать про те, що таври займалися переважно скотарством, у долинах річок — хліборобством, а над морем — рибальством^[1]. Хоч культурно відсталі — на рівні мідяної культури (їхні сусіди мали вже залізне знаряддя), таври будували й укріпляли міста, відбивали з успіхом довший час напади ворогів, зокрема римлян^[1]. Коли сусідні з ними південні скіфи під тиском сарматів змушені були відступити у Кримські гори, дійшло до змішання таврів зі скіфами^[1], які відомі історії під назвою тавроскіфів. Таври дали також назву Кримському півострову, який довгий час називався Тавридою, Таврикою або Таврією.