4. Поняття екологічного права

Екологічне[3] право є юридичною формою екологічних відносин. Питання про екологічне право як галузь права, його становлення впер­ше були розглянуті в правовій літературі в монографії О. С. Колбасо- вим. Його розвиток і становлення проходить у широкій науковій дис­кусії, що є цілком виправданим, бо тільки у процесі наукового обгово­рення можна виробити оптимальний підхід до розуміння екологічного права.

І. І. Каракаш звертає увагу на те, що коли у 80-ті роки минулого століття переважно визнавалося природноресурсове право, в яке вклю­чалися й екологічні відносини, то в 90-ті — навпаки, пріоритетним стало екологічне право, що інтегрувало природноресурсові відноси­ни. Незважаючи на схожість цих галузей законодавства і права, вони все ж мають істотні відмінності та відрізняються за своєю структурою, системою, джерелами, методами та принципами регулювання, змістом правових інститутів тощо. У зв’язку з цим І. І. Каракаш вважає, що природноресурсові відносини є досить самостійними і можуть роз­глядатися як окремі суспільні відносини. Цим він пояснює виокрем­лення природноресурсових відносин із складу екологічних відносин. Крім того, природноресурсові відносини мають комплексний характер, оскільки поєднують земельні, гірничі, водні та лісові суспільні від­носини, відносини щодо використання об’єктів природно-заповідного фонду, рослинного і тваринного світу й інших природних об’єктів та їх ресурсів[4]. Викликає певні сумніви позиція автора щодо характеру природноресурсових відносин, навряд чи можна на підставі різновидів указаних відносин говорити про їх комплексність. Скоріш за все більш обґрунтованим буде положення щодо складного характеру правовід­носин.

Висловлені в науці думки щодо поняття екологічного права в за­гальних рисах зводяться до двох основних напрямків. Одні автори вважають, що екологічне право належить до комплексних (інтегро­ваних) галузей права, до складу її входить кілька самостійних галузей права, які регулюють різні види екологічних відносин. При цьому комплексність екологічного права автори такої думки трактують по- різному.

Наприклад:

а) кожна галузь права, що входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид екологічних відносин, в основу яких покладені різні екологічні об’єкти. Тому й існують такі самостійні галузі права, як земельне, лісове, водне, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне та інші;

б) екологічне право — ін­тегрована правова спільність (комплексна галузь права), яка об’ єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють екологічні відно­сини з метою ефективного використання, відтворення, охорони при­родних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, реалізації захисту екологічних прав[5].

З точки зору Ю. С. Шемшученка, визначальним для предмета екологічного права як комплексної галузі є чотири групи суспільних відносин:

а) відносини щодо охорони навколиш­нього природного середовища;

б) відносини щодо використання природних ресурсів;

в) відносини щодо забезпечення екологічної безпеки;

г) відносини щодо формування, збереження та раціональ­ного використання екомережі[6].

В умовах сьогодення все більше звертається увага на загально­визнані принципи пріоритету міжнародного права, відповідно до яких держава зобов’язана адаптувати свою еколого-правову термі­нологію до міжнародних стандартів. Деякі фахівці вважають, що доцільно вживання терміна «довкілля», який є більш адекватним термінові «навколишнє середовище», ніж «навколишнє природне середовище» або «екологічне», у назві галузі права. А ситуацію. коли одна й та ж галузь права має різні назви, не можна вважати нормальною.

Водночас отримує розвиток і концепція, згідно з якою екологічне право не є комплексною галуззю права, а являє собою самостійну галузь у загальній системі права. Так, Ю. О. Вовк вважає, що при- родоресурсове (екологічне) право має єдиний предмет правового регулювання — суспільні відносини, які складаються з приводу ра­ціонального використання й охорони природних ресурсів[7]. Інші авто­ри, підтримуючи таку думку, вважають, що єдині екологічні відно­сини мають декілька різновидів (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосфероповітряні та інші), яким притаманні свої іс­тотні специфічні особливості та спеціальні правові форми у вигляді підгалузей екологічного права: земельного, водного, лісового, гірни­чого, фауністичного, атмосфероповітряного, природно-заповідного тощо. На їх думку, такий підхід до розуміння екологічного права за­безпечує його єдність як самостійної (некомплексної) галузі права та внутрішню диференціацію.

Можна зробити висновок, що в науці йде активний пошук опти­мального розуміння сутності екологічного права, його місця в систе­мі права. Найбільш аргументованою є думка тих авторів, які розгля­дають екологічне право як самостійну (некомплексну) галузь права з підгалузевою структурою. Викладене дозволяє зробити висновок, що екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, що регулюють екологічні відносини, які виникають між суб’єктами з приводу забезпечення екологічної безпеки, приналеж­ності, використання, відтворення (відновлення) природних об’єктів та комплексів, охорони, а в певних випадках захисту людини, навко­лишнього природного середовища від шкідливого впливу з метою попередження, запобігання, усунення його негативних наслідків, й задоволення екологічних та інших інтересів відповідних суб’єктів і підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах.

Поряд з викладеним слід пам’ ятати, що екологічне право — це відносно «молода» галузь права, яка розвивається дуже динамічно в сучасних умовах. Численність та різноманітність нормативно- правових актів, що регламентують екологічні відносини, обумовлені значною кількістю об’єктів зазначеної галузі права та їх видовою ди­ференціацією. Багато суспільних відносин вже екологізовано, частина ще потребує подальшої екологізації, триває процес систематизації екологічного законодавства.