7. Загальна характеристика джерел екологічного права

Джерелами права прийнято вважати акти компетентних держав­них та інших органів, які встановлюють або санкціонують норми права. Це форми, способи зовнішнього вираження та закріплення правових норм. Домінуючими джерелами права в Україні є норма­тивно-правовий акт та ратифікований Україною міжнародно-правовий договір (угода).

Під джерелами екологічного права слід розуміти прийняті уповно­важеними державними органами або органами місцевого самовряду­вання нормативно-правові акти та ратифіковані міжнародно-правові договори, правові норми яких регулюють суспільні екологічні відно­сини стосовно приналежності, використання, відтворення природних об’ єктів, охорони навколишнього природного середовища та забез­печення екологічної безпеки з метою задоволення екологічних, еконо­мічних та інших інтересів суспільства.

Через складність структурованої ієрархічної системи екологічного законодавства нормативно-правові акти як джерела екологічного пра­ва є неоднорідними. Вони можуть бути класифіковані залежно від правової спеціалізації, юридичної сили, предмета регулювання, форми вираження, способу правового регулювання, ступеня систематизації тощо. Зокрема, залежно від спеціалізації та призначення нормативно- 22 правових актів, що регулюють суспільні екологічні відносини, вони поділяються на дві групи.

До першої групи нормативно-правових актів належать ті, що регу­люють спеціалізовані екологічні відносини, наприклад, закони Украї­ни «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмос­ферного повітря», поресурсові кодекси (Земельний, Водний, Лісовий і Кодекс про надра та ін.).

Другу групу становлять акти стосовно регулювання певних еко­логічних відносин у складі інших суспільних відносин, наприклад, Закон України «Про фермерське господарство». Крім того, серед нормативно-правових актів, які регулюють суспільні екологічні від­носини, можна виділяти загальні та поресурсові екологічні норма­тивно-правові акти. До перших належать акти, структурно спрямо­вані на використання та охорону навколишнього природного сере­довища як єдиного й інтегрованого об’ єкта екологічних правовідно­син, наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Конвенція про охорону біологічного різно­маніття, яка ратифікована Верховною Радою України 29 листопада 1994 року, та інші. Поресурсовими нормативно-правовими актами вважаються акти, норми яких регламентують суспільні відносини щодо приналежності, використання, відтворення та охорони окремих природних ресурсів. Йдеться, зокрема, про природоресурсові кодек­си та спеціальні закони, норми яких регулюють відносини, наприклад, у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, ди­корослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей тощо.

Особливістю джерел екологічного права є високий рівень їх коди- фікованості. За роки становлення екологічного законодавства в неза­лежній Україні прийнято Земельний, Водний, Лісовий кодекси та Ко­декс про надра.

Специфіка системи джерел екологічного права як самостійної га­лузі полягає ще і в тому, що у складі цієї системи поки що відсутній єдиний кодекс, норми якого становили б основу для регулювання всіх екологічних відносин[1].

Джерела екологічного права поділяються також на закони й підза- конні акти. Закони в ієрархічній структурі законодавства займають центральне місце, а решта еколого-правових нормативних актів ви­даються на основі і в розвиток, на виконання вимог законів, а тому і називаються підзаконними актами.

Слід зазначити, що екологічні нормативно-правові акти поділя­ються також на акти законодавчої й виконавчої влади, акти органів місцевого самоврядування, а також інші джерела екологічного права. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади, крім прийняття законів, приймає нормативно-правові акти у формі по­станов. Наприклад, постановою від 5 березня 1998 року затверджено «Основні напрями державної політики України в галузі охорони до­вкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»[2].

Президент України, у межах своєї компетенції і на основі Консти­туції та законів України, як гарант законності приймає укази і розпо­рядження, які мають нормативно-правовий характер. Наприклад, 27 грудня 2005 року Указом Президента України було затверджене Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища[3].

Кабінет Міністрів України на основі й на виконання Конституції, законів, указів та розпоряджень Президента України також видає по­станови і розпорядження, які є обов’язковими для виконання усіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. Так, наприклад, Кабінет Міністрів України постановою від 30 березня 1998 року затвердив Положення про державну систему моніторингу довкілля.

Джерелами екологічного права є акти відповідних міністерств, державних комітетів, відомств, органів господарського управління й контролю, на які чинним законодавством покладено функції органі­зації раціонального і ефективного природокористування, а також охо­рони навколишнього природного середовища. До таких органів на­лежать Міністерство охорони навколишнього природного середовища, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комі­тет лісового господарства України та інші. Так, наприклад, Міністер­ство аграрної політики України видало Наказ від 26 лютого 2004 року № 51 «Про затвердження Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення»[4].

Підзаконні акти міністерств, комітетів та відомств мають, як пра­вило, відомчий, а інколи міжвідомчий характер. В останньому випад­ку ці нормативно-правові акти є обов’язковими для виконання всіма міністерствами, комітетами, департаментами, відомствами, юридич­ними і фізичними особами на території України. Так, міжвідомчий характер має Інструкція про порядок встановлення лімітів на викори­стання природних ресурсів у межах територій і об’єктів природно- заповідного фонду загальнодержавного значення, затверджена Міні­стерством охорони навколишнього природного середовища 12 березня 1993 року[5].

Органи місцевого самоврядування і місцеві органи виконавчої влади відповідно до Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» приймають нормативно-правові рішення і розпорядження, які не повинні суперечити чинному еколо­гічному законодавству. Вони обов’язкові для виконання всіма суб’єктами на підпорядкованій цим органам території.