5. Принципи екологічного права та екологічної політики України

 

Принципи екологічного права — це виражені в його нормах осно­воположні ідеї, засади, риси, відповідно до яких здійснюється регулю­вання екологічних відносин. Еколого-правові принципи можуть офі­ційно закріплюватися у законодавстві або виводитися з його загально­го змісту. В останні роки у літературі стала приділятися підвищена увага дослідженню й класифікації[8] еколого-правових принципів, до­ведена доцільність їх розмежування на принципи права та законодав­ства. Ті засади, що не закріплені у правових приписах, можуть вважа­тися лише ідеями права і належать до сфери правосвідомості. Їх іноді називають «правовими принципами», що передують створенню сис­теми права. Принципи екологічного права, що безпосередньо закріп­лені в правових нормах, є нормами-принципами, законодавчими прин­ципами.

Провідним принципом є правове забезпечення досягнення гармо­нійної взаємодії суспільства та природи. Він становить основу для виникнення й формування інших принципів, які забезпечують гармо­нізацію суспільства й природи. Офіційно цей припис міститься у пре­амбулі Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Гармонійність взаємодії суспільства і природи — це об’єктивно існуючий зв’язок суспільства і природи, який передбачає узгоджену діяльність людей відносно природи з додержанням законів природи, екологічно сприятливої експлуатації природних ресурсів, їх відтворення й охорони. Тому не випадково в літературі звертається увага на основні компоненти гармонізації суспільства й природи: ра­ціональне природокористування; якість природного середовища; опти­мальний соціально-економічний розвиток регіонів; рівень здоров’я населення; стан трудового потенціалу та ін.

Принцип правового забезпечення екологічної безпеки сприяє під­триманню такого стану навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстанов­ки й виникнення небезпеки для здоров’я людини. Екологічна безпека гарантується громадянам здійсненням широкого комплексу взаємо­пов’язаних політичних, екологічних, економічних, технічних, органі­заційних, державно-правових та інших заходів (ст. 50 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). В екологічному законодавстві визначені основні напрямки діяльності всіх органів управління, юридичних і фізичних осіб у здійсненні перелічених за­ходів (статті 51-59).

Важливе значення має принцип правового закріплення приналеж­ності природних ресурсів конкретним суб’єктам права для їх викорис­тання з метою задоволення екологічних, майнових та інших інтересів відповідно до вимог чинного законодавства. Приналежність природних об’єктів має дві основні правові форми — право власності та право користування. У законодавстві закріплені різні види природокористу­вання та форми власності на природні ресурси, визначено коло прав й обов’язків даних суб’єктів, форми та способи їх захисту.

Особливу роль відіграє принцип правового забезпечення раціо­нального й ефективного використання природних ресурсів. Раціо­нальність в екологокористуванні полягає в тому, що кожен власник чи користувач природних ресурсів зобов’язаний у процесі їх використання додержуватися еколого-правових приписів, щоб не заподі­яти шкоди довкіллю, людині та її життю і здоров’ю. В основі цього принципу лежить об’єктивний чинник — взаємозв’язок усіх при­родних об’єктів, що утворюють у сукупності екологічну систему. Економічна ефективність виражається в отриманні найвищих еконо­мічних показників при експлуатації природних ресурсів з щонай­меншими затратами. Раціональність та ефективність використання останніх — взаємопов’язані, однак не тотожні поняття. Раціональ­ність охоплює головним чином екологічний, а ефективність — еко­номічний аспект. Ці два поняття слід розглядати стосовно будь-якого природного ресурсу, оскільки кожний природний об’єкт має свої специфічні риси, притаманні тільки йому. При цьому за недодержан­ня даного принципу екологічним законодавством передбачаються заходи правового впливу.

Надзвичайно важливе значення має принцип правового забезпе­чення цільового використання природних об’єктів.

Він об’єднує два основні чинники:

а) об’єктивну необхідність задоволення потреб сус­пільства, колективів людей та індивідів у продуктах харчування, сиро­вині, естетичних, господарських та інших за рахунок використання природних об’ єктів;

б) необхідність підтримання екологічної системи (природного середовища) у сприятливому стані.

Цільове використан­ня природних об’ єктів визначається державою у правових нормах зе­мельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, атмосферопо- вітряного, природно-заповідного та іншого законодавства. Невиконан­ня вимог щодо цільового призначення природного ресурсу розгляда­ється як фактичне використання природного об’єкта, яке не відповідає приписам законодавства (або договору), встановленим при передачі природного об’єкта у власність чи в користування, у тому числі в орен­ду, невиконання вимог щодо режиму його використання. За порушен­ня цього принципу законодавством передбачені заходи правового впливу до винних осіб.

Не менш важливу роль відіграє принцип правового забезпечення стимулювання власників і користувачів природних об’ єктів щодо на­лежного використання природних ресурсів, їх відтворення та охорони. Він полягає в юридичному закріпленні сукупності економічних заходів стимулювання за належне виконання суб’єктами своїх прав та обов’язків, проведенні необхідних екологічних заходів, у застосуванні санкцій за порушення екологічних вимог і законодавства. Стимулювання доцільно розуміти у двох аспектах — використання заохочувальних заходів і застосування санкцій. Стимулювання означає спонукання суб’єктів права до здійснення позитивних дій. Це в повному обсязі стосується і сфери екології. Тому в екологічному законодавстві закріплено систему заходів як заохочення, так і застосування відповідних видів майнової, адміні­стративної, дисциплінарної, кримінальної відповідальності, що перед­бачено чинним законодавством. У поресурсовому законодавстві вста­новлено різні форми економічного стимулювання власників і користу­вачів природних ресурсів. Названі два аспекти стимулювання набули загального визнання й широко застосовуються на практиці.

Принцип правового забезпечення сталого (тривалого) використан­ня природних ресурсів полягає в тому, що їх власники і користувачі можуть бути позбавлені права власності і права користування тільки з підстав, передбачених законодавством та договорами у встановлено­му порядку. Законодавство дає вичерпний перелік таких підстав.

Принцип правового забезпечення комплексного підходу до вико­ристання й відтворення природних ресурсів, а також до охорони на­вколишнього природного середовища відкриває можливості викорис­товувати в єдності як основні природні об’ єкти, так і супровідні при­родні компоненти.

У законах про відповідні природні ресурси вимоги комплексного підходу конкретизуються з урахуванням особливостей кожного при­родного об’єкта. Необхідність комплексного вирішення питань обу­мовлена тим, що екологічна система складається з декількох еколо­гічних елементів. Тому комплексний підхід визначається певними об’єктивними екологічними чинниками. Особливого значення на­буває єдність при здійсненні всіх екологічних заходів по охороні природного середовища, необхідний перелік яких передбачається в державних, міждержавних, регіональних, міських та інших тери­торіальних програмах (ст. 6 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Принцип запобігання екологічній шкоді. Відповідно до цього прин­ципу Україна зобов’язана ідентифікувати й оцінювати речовини, тех­нології, виробництва та категорії активності, що впливають або можуть впливати істотно на навколишнє природне середовище і здоров’я лю­дини. Держава має систематично досліджувати, регулювати їх і керу­вати ними з метою запобігання нанесенню шкоди навколишньому природному середовищу.

Принцип міжнародного співробітництва в охороні навколишнього природного середовища. Зазначений принцип реалізується у відповідних нормах міжнародного екологічного права, а також відображається в національному праві. Захист природи і раціональне використання її ресурсів — глобальна проблема сучасного людства.

Основними умо­вами вирішення цієї проблеми є:

а) проведення всіма державами єдиної екологічної політики стосовно природи; б) мир в усьому світі й ядерне роззброєння;

в) активна участь держав в акціях з міжнародної охорони навколишнього середовища, що здійснюється в рамках ООН;

г) роз­робка і прийняття міжнародних договорів по охороні навколишнього природного середовища.

Національна екологічна політика базується на принципах: рівності трьох складових розвитку держави (економічної, екологічної, соціаль­ної), що зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку, вра­хування екологічних наслідків під час прийняття економічних рішень; принципі екологічної відповідальності, який потребує запровадження відповідальності за будь-які порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища; принципі запобігання, який передбачає аналіз і прогнозування екологічних ризиків, які ґрунтують­ся на результатах державної екологічної експертизи, а також проведен­ня державного моніторингу навколишнього природного середовища; інтеграції питань охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів (екологічних цілей) у секторальну політику на тому ж рівні, що й економічні та соціальні цілі; «забруднювач та користувач сплачують повну ціну» — принцип, який передбачає запровадження для забруднювача стимулів щодо зни­ження рівня негативного впливу на навколишнє природне середовище та повної відповідальності користувача за стан наданих йому в корис­тування природних ресурсів, а також зменшення впливу його діяль­ності (бездіяльності) на стан цього середовища; принцип міжсекто- рального партнерства та залучення до реалізації політики усіх заінте­ресованих сторін, який наголошує, що лише шляхом спільного розв’язання нагальних проблем можливо забезпечити успішну реалі­зацію екологічної політики.