8. Закони як джерела екологічного права

Основним джерелом екологічного права, норми якого регулюють суспільні екологічні відносини, є закон.

Серед законів, що регулюють екологічні відносини, головне місце належить Конституції України. Виходячи з принципу верхо­венства права, Конституція має найвищу юридичну силу, і всі закони та нормативно-правові акти, які становлять екологічне за­конодавство, повинні прийматись на основі Конституції і відпо­відати їй.

У Конституції (статті 13; 14; 16; 41; 50; 66; 85; 92; 116; 119; 137; 138 та ін.) врегульовані найважливіші суспільні екологічні відносини. Зокрема, ст. 13 передбачає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’ єктами права власності Українського народу. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження гено­фонду Українського народу визнано відповідно до ст. 16 Конституції обов’язком держави.

В Основному Законі України визначено принципові засади взаємо­відносин «громадянин — держава — природа». Так, згідно з ч. 1 ст. 50 Конституції кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкіл­ля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Разом з тим ст. 66 покладає на кожного обов’язок не заподіювати шкоду при­роді та відшкодовувати завдані ним збитки. Частина 2 ст. 50 Консти­туції встановлює, що кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і пред­метів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Підкреслюючи юридичну силу Основного Закону держави, ст. 92 передбачає, що найбільш важливі екологічні відносини, зокрема, за­сади використання природних ресурсів виключної (морської) еконо­мічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також відносини екологічної безпеки повинні регулюватися виключ­но законами. Отже, зазначені конституційні норми є вихідними поло­женнями для прийняття відповідного екологічного законодавства з будь-яких конкретних питань.

Конституція України чітко визначає повноваження вищих та інших органів державного управління в галузі екологічних відносин. Так, згідно із п. 3 ст. 116 Кабінет Міністрів України вирішує питання дер­жавного управління на основі Конституції, законів України, актів Пре­зидента України. На нього, зокрема, покладено обов’ язки забезпечен­ня проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

Відповідно до Конституції України та законів України, актів Пре­зидента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконав­чої влади виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Сева­стополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Саме на них по­кладено забезпечення додержання прав і свобод громадян, у тому числі й екологічних, а також виконання державних і регіональних про­грам охорони довкілля.

Серед законів як джерел екологічного права самостійне місце за­ймають відповідні поресурсові кодекси та закони, норми яких регу­люють відносини щодо використання, охорони та відтворення окре­мих природних ресурсів. До кодифікованих поресурсових актів на­лежать Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 року[6], Водний кодекс України, прийнятий 6 червня 1995 року[7], Лісовий кодекс України, прийнятий 8 лютого 2006 року[8], Кодекс України про надра, прийнятий 27 липня 1994 року[9], Закон України «Про тваринний світ», прийнятий 13 грудня 2001 року[10], Закон України «Про охорону атмосферного повітря», прийнятий 21 червня 2001 року[11], Закон України «Про рослинний світ», прийнятий 9 квітня 1999 року[12]. На сьогоднішній день ці кодекси та закони зазнали суттєвих змін та до­повнень.

Особливістю зазначених джерел екологічного права є те, що вони покликані стати інтегруючою основою розвитку галузі відповідного екологічного законодавства.

Особливість поресурсових кодексів і законів полягає в тому, що вони мають спільні риси у предметі і об’ єкті правового регулювання, у структурі нормативних актів та ін.

Для поресурсових кодексів і законів характерні і відмінності, обумовлені специфікою природного ресурсу й екологічних відносин, що виникають з приводу його використання, відтворення та охоро­ни, та різною повнотою регламентації однотипних екологічних відносин.

До нормативно-правових актів, що регулюють суспільні еко­логічні відносини, інтегрованим, загальним об’єктом яких є при­рода, належать закони України «Про охорону навколишнього при­родного середовища», «Про екологічну мережу України», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 року[13] та інші.