Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
укр.М6 метод. розробки для студентів.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
3 Мб
Скачать
☆

1.Конкретні цілі:

    1. Аналізувати розповсюдженість запальних та дистрофічних уражень слинних залоз.

1.2. Пояснювати причини виникнення запальних та дистрофічних уражень слинних залоз.

1.3. Запропонувати нові підходи в діагностиці запальних та дистрофічних уражень слинних залоз.

1.4. Класифікувати запальні та дистрофічні ураження слинних залоз.

1.5. Трактувати дані рентгенологічних та патоморфологічних досліджень при запальних та дистрофічних уражень слинних залоз.

1.6. Малювати схеми обстеження пацієнтів з різними формами запальних та дистрофічних уражень слинних залоз.

1.7. Проаналізувати ускладнення, наслідки та прогноз при різних формах запальних та дистрофічних уражень слинних залоз.

1.8. Скласти план обстеження та лікування хворих із патологією слинних залоз різного генезу.

2.Базовий рівень підготовки

Назви попередніх дисциплін

Отримані навики

1. Анатомія людини.

Знати анатомію щелепно-лицевої ділянки, кровопостачання та іннервацію м’язів голови та шиї. Визначити локалізацію великих слинних залоз людини.

2. Патоморфологія з секційним курсом.

Знати гістологічну будову та морфологічну структура патологічно-змінених тканин. Розпізнавати патологічно змінені тканини. Вміти взяти матеріал для цитологічного та патоморфологічного дослідження уражених слинних залоз.

3. Патофізіологія

Знати етіологію та патогенез захворювань, обмін речовин в патологічно змінених тканинах. Вміти логічно представити етіопатогенетичний ланцюг розвитку патологічних процесів у слинних залозах.

4. Внутрішні хвороби.

Знати взаємозв’язок патологічних процесів в слинних залозах із захворюваннями різних органів та систем людини. Вміти правильно визначитися із залученням суміжних спеціалісті під час планування комплексного лікування хворих з патологією слинних залоз .

3. ОРГАНІЗАЦІЯ ЗМІСТУ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ (описується навчальний матеріал, наводяться структурно-логічні схеми, таблиці, малюнки, що відображають зміст основних питань теми заняття).

Гострий сіалоаденіт.

Епідемічний паротит (свинка, завушниця) – гостре інфекційне вірусне захворювання, що характеризується запаленням великих слинних залоз. Зазвичай вражаються привушні, рідко – піднижньощелепні| і під'язикові слинні залози. В основному хворіють діти, але іноді і дорослі, частіше жінки. В даний час епідемічний паротит спостерігається як у вигляді спорадичних захворювань, так і у вигляді рідкісних епідемічних спалахів в закритих і дитячих колективах.

Етіологія і патогенез. Збудник хвороби – вірус, що фільтрується. Зараження відбувається шляхом безпосередньої передачі його від хворого здоровому крапельно-повітрям шляхом, але можлива також передача при користуванні предметами, з якими стикалися хворі.

Клінічна картина. Інкубаційний період епідемічного паротиту складає в середньому 2-3 тиж|. Залежно від тяжкості захворювання можуть бути виділені три форми клінічної течії: 1) легка, 2) середня, 3) важка. Іноді виділяють ще неускладнений і ускладнений перебіг процесу.

При легкій формі паротиту клінічні ознаки виражені слабо, температура тіла не підвищується. Припухання привушних залоз майже безболісно, з їх проток в помірній кількості виділяється прозора слина. Нерідко вражається лише одна привушна залоза. Припухлість і біль зникають впродовж тижня.

При середньому ступені тяжкості захворювання після короткого (протягом 2-3 днів) продромального періоду, що проявляється нездужанням, поганим апетитом, періодичним ознобом, головним болем, біллю в області шиї, суглобів і м'язів кінцівок, іноді невеликим підвищенням температури тіла і сухістю в порожнині рота, виникає болісне припухання привушної залози. В більшості випадків через 1-2| дні припухає також інша привушна залоза. Спостерігається подальше підвищення температури тіла, зазвичай в межах 37,5-38 °С. Припухлість швидко збільшується. При цьому майже завжди одна сторона буває змінена більше іншої. У деяких хворих спостерігається гіперемія слизистої оболонки рота і вістя привушної протоки. Салівація зазвичай знижена. Через 3-4 дні запальні явища починають стихати.

При важкій формі спочатку після виражених продромальних явищ припухає привушна залоза, часто обидві. При цьому припухлість, що локалізувалася спочатку по зовнішній поверхні гілки нижньої щелепи, розповсюджується вгору до рівня очних ямок, назад доходить до сосковидних відростків і спускається нижче за кути щелепи, іноді до ключиць. Шкіра над припухлістю має нормальне забарвлення, але напружена. При залученні до процесу піднижньощелепних| і під'язикових залоз припухлість розповсюджується на шию. Збільшена в розмірах, болісна при пальпації привушна залоза відтісняє назовні| мочку вуха, здавлює і іноді значно звужує зовнішній слуховий прохід. Іноді спостерігається утруднене відкриття рота. Часто розвивається катаральний стоматит, спостерігається почервоніння слизистої оболонки зіву, області вістя привушної протоки. Протока пальпується у вигляді тяжа|. Спостерігається різке зменшення або навіть припинення слиновиділення із залози, що припухнула. У окремих випадках, особливо в початковому періоді захворювання, салівація буває підвищена. При гнійно-некротичному процесі з протоки виділяється гній. Температура тіла може досягати 39-40 °С. На 5-6-й день температура тіла поступово падає, після чого колатеральний набряк і запальний процес в області залози піддаються зворотному розвитку. Але може наступити абсцедування|.

При ускладненій формі епідемічного паротиту спостерігається ураження нервової системи – менінгіт, енцефаліт, іноді з паралічем черепних і спинномозкових нервів, змінами зорового, окорухового, відвідного, лицьового і присінно-кохлеарного| нервів, а також психічним розладом. Нерідким ускладненням є орхіт. При епідемічному паротиті можуть спостерігатися мастит, панкреатит, нефрит.

Епідемічний паротит у більшості хворих закінчується одужанням. Проте спостерігалися летальні наслідки при розвитку гнійно-некротичного процесу в залозі, ураженні нервової системи.

Діагноз. Епідемічний паротит діагностується при первинному ураженні слинної залози, а не при ускладненні якого-небудь іншого інфекційного захворювання. При епідемічному паротиті в крові звичайна нормальна кількість лейкоцитів або лейкопенія, помірний моноцитоз і лімфоцитоз, ШОЕ в межах норми. Спостерігається зміна вмісту цукру і кількості діастази в крові і сечі. Діагноз підтверджується виділенням вірусу епідемічного паротиту, реакцією скріплення комплементу, реакцією гальмування гемаглютинації, шкірною алергічною реакцією і ін. Допомагає встановленню діагнозу епідеміологічний анамнез.

Обов'язкова ізоляція хворих епідемічним паротитом на період 9 днів від початку захворювання.

З метою попередження розповсюдження епідемічного паротиту застосовують активну імунізацію дітей, відвідуючих дитячі дошкільні установи, живою вакциною проти паротиту.

Лікування. Терапія епідемічного паротиту в основному симптоматична і полягає у догляді за хворим і попередженні ускладнень. Необхідний постільний режим на період підвищеної температури, тобто впродовж 7-10 днів, особливо для дорослих. Призначають на область привушних (при показаннях і піднижньощелепних|) залоз зігріваючі компреси, різні мазеві| пов'язки, фізіотерапевтичні процедури: світло теплолікування| за допомогою солюкс-лампи|, УВЧ, ультрафіолетове опромінювання. Необхідно забезпечити регулярний догляд за порожниною рота (полоскання, іригація). Відмічено, що застосування інтерферону у вигляді зрошування порожнини рота 5- разів в день значного покращує стан хворого, особливо у випадках раннього застосування його – на 1-2-й| день. При значному зниженні функції слинних залоз в їх протоки вводять по 0,5 мл| розчину антибіотиків (по 50 000-100 000 ЕД пеніциліну і стрептоміцину в 1 мл| 0,5% розчину новокаїну), а також проводять новокаїнову блокаду з пеніциліном або стрептоміцином. При прогресі гнійного запального процесу і виявленні осередків розм'якшення необхідне оперативне втручання в умовах стаціонару. При виникненні ускладнень загального характеру лікування слід проводити у контакті із загальними фахівцями.

Профілактичні заходи включають проведення вологої дезінфекції приміщення і речей хворого, кип'ятіння столового посуду, провітрювання приміщення.

Грипозний сіаладеніт. В період епідемії грипу до стоматологічних закладів нерідко звертаються хворі з ознаками гострого сіаладеніту однієї з слинних залоз або декількох великих і малих слинних залоз.

Гострий сіаладеніт частіше починається в одній залозі, але дуже швидко до процесу залучається парна залоза. Запальні явища наростають швидко, впродовж одного – двох днів наступає гнійне розплавлення залози, потім послідовно можуть некротизуватися одна за одною великі і малі слинні залози.

У більшості хворих сіаладеніт при грипозній інфекції виникає в привушній залозі, рідше – в піднижньощелепній|, під'язиковій і малих слинних залозах. Часто вражаються обидві парні слинні залози, іноді спостерігається одночасне ураження привушних і піднижньощелепних| залоз.

При ураженні привушних залоз характерною суб'єктивною ознакою є біль при відкритті рота і повороті голови убік. Набряк розповсюджується на щічну, піднижньощелепну|, позадущелепну| області і верхній відділ шиї. При пальпації болісний щільний інфільтрат визначається в межах анатомічних меж привушної залози, поверхня інфільтрату гладка. При гнійному розплавленні привушної залози інфільтрат розповсюджується на тканини, що оточують залозу, і визначається в сусідніх областях.

При локалізації процесу в піднижньощелепній |залозі хворих турбує біль при ковтанні; припухлість займає піднижньощелепну |і під'язикові області, розповсюджується на область підборіддя і верхній відділ шиї. Найвиразніше локалізація процесу в піднижньощелепній| залозі визначається при бімануальній |пальпації в дистальному відділі щелепно-язичного жолобка і піднижньощелепного |трикутника. У цій області визначається щільна, рухома, болісна, з гладкою поверхнею піднижньощелепна| залоза.

Хворі гострим сіаладенітом під'язикових залоз скаржаться на біль при рухах язика, збільшення під'язикових складок. При огляді слизова оболонка над залозою стає сіруватого кольору, швидко руйнується, відторгаються гній і некротизована тканина залози.

Малі слинні залози залучаються до запального процесу частіше при множинному ураженні великих слинних залоз.

Лікування. У ранній період захворювання застосовують інтерферон у вигляді зрошування порожнини рота 4-5 разів на день. При симптомах вторинного інфікування в протоки слинних залоз вводять антибіотики. За наявності запального інфільтрату добрі результати дає новокаїнова блокада залози, при гнійно-некротичному процесі – ранній розріз капсули залози, що обмежує розміри її некрозу. Слід проводити комплекс заходів щодо догляду, харчування, режиму, симптоматичну терапію з приводу грипозної інфекції. Результат, як правило, сприятливий. Ускладнення виникають у зв'язку з| рубцевою деформацією проток, їх зарощуванням. Можливе|| зниження секреції при некрозі частини залози або припинення салівації при некрозі всієї залози.

Постінфекційний і післяопераційний сіаладеніти (гострий бактеріальний сіаладеніт). Гострий сіаладеніт у цієї групи хворих спостерігається частіше в області привушних слинних залоз. Значно рідше залучаються до запального процесу піднижньощелепні|, під'язикові і малі слинні залози.

Етіологія і патогенез. Гострий сіаладеніт (частіше паротит) може розвинутися при будь-якому важкому захворюванні, найчастіше він виникає при тифах. Існують стоматогенний|, гематогенний і лімфогенний шляхи розповсюдження інфекції. У протоках залози зазвичай виявляється змішана мікрофлора: стафілококи, пневмококи, стрептококи, кишкова паличка і ін.

Інфекція частіше проникає через вістя вивідної протоки залози. Явища гіпосалівації рефлекторного характеру, що спостерігаються при цих захворюваннях і в післяопераційному періоді при хірургічних втручаннях на черевній порожнині, сприяють інфекційному запаленню.

Клінічна картина. Гострий сіаладеніт відрізняється швидким наростанням запальних явищ, особливо при гангренозному паротиті. Впродовж 1-2 днів може відбутися некроз залози. Некротизовані ділянки залози поступово відторгаються і тривало виходять через розплавлені шкірні покриви. Іноді наступає омертвіння майже всієї залози. У тих випадках, коли цей процес виникає на тлі загальних дистрофічних захворювань, запальні зміни можуть наростати поволі і мляво. При сприятливій течії серозного і гнійного паротитів| високої температурної реакції може не бути.

Іноді постінфекційний і післяопераційні паротити |бувають двосторонніми. У цих випадках процес раніше починається в одній залозі, а потім (через 2-3 дні) вражається і друга залоза. Ступінь і характер запальних змін справа і зліва можуть бути різними, іноді в процес залучаються і піднижньощелепні| залози.

Гострий паротит, що розвивається на тлі загальних захворювань, іноді ускладнюється розповсюдженням гнійного процесу в навкологлотковий простір, на бічну поверхню шиї і клітковину, що оточує загальну сонну артерію і внутрішню яремну вену, середостіння, гній може прорватися в зовнішній слуховий прохід. В окремих випадках під впливом гнійного процесу відбувається розплавлення стінок крупних судин і виникає кровотеча, що закінчується летально. Спостерігається тромбоз яремних вен і синусів мозкової оболонки.

До пізніх ускладнень гнійного паротиту відносяться утворення слинних свищів і явища привушного гіпергідрозу.

Діагноз підтверджують цитологічним |дослідженням відокремлюваного з протоки, при якому визначаються значні скупчення нейтрофілів, серед яких розташовуються нечисленні лімфоцити, ретикулярні клітки, макрофаги. З елементів епітеліального вистилання проток в невеликій кількості виявляються клітини циліндрового і плоского епітелію, одиничні клітини кубічного епітелію. Сіалографію для діагностики не проводять.

Лімфогенний сіаладеніт. При лімфогенному розповсюдженні інфекції нерідко відмічається ураження лімфоїдного апарату привушної залози. Джерелом інфекції може бути запальний процес в зіві, носоглотці, язиці, нижній щелепі і зубах. Клінічно процес починається з болісного ущільнення якої-небудь ділянки привушної залози. Потім при легкій формі процесу ущільнення збільшується поступово впродовж 2-3 тиж|, з'являється обмежена припухлість в області привушної залози відповідно ущільненню за рахунок набряку тканин. У цей період захворювання можна відзначити невелике зниження слиновиділення, при цьому секрет каламутний, підвищеній в'язкості. Загальний стан у більшості хворих не порушується.

При цитологічному| дослідженні секрету залози визначаються клітини запального ряду (нейтрофіли, лімфоцити, гістіоцити, макрофаги, плазматичні клітки), спостерігається підвищене злущування| клітин плоского і циліндрового епітелію, поява клітин кубічного епітелію.

При середній тяжкості гострого лімфогенного паротиту температура тіла у хворого підвищується. В області виниклого ущільнення залози з'являється значний набряк, біль посилюється, стає пульсуючою. Шкіра, що покриває залозу, червоніє, поступово спаюється з інфільтратом, і може наступити мимовільне розкриття гнійника. Після виділення гною запалення починає стихати. Іноді гнійник розкривається в протоки залози, і гній виділяється через вістя привушної протоки.

Розсмоктування запального інфільтрату йде дуже поволі, щільний вузол в області залози може залишатися впродовж декількох тижнів. При цьому з протоки виділяється макроскопічно не змінена слина. Цитологічно можна виявити ознаки гострого запалення.

При важкому перебігу лімфогенного паротиту після перших проявів хвороби у вигляді обмеженого ущільнення в привушній слинній залозі запальні явища починають швидко наростати. Часто наступає абсцедування в залозі або розвивається флегмона.

Контактний сіаладеніт. Це захворювання виникає при розповсюдженні запального процесу при флегмонах привушно-жувальної|, піднижньощелепної|, під'язиковою областей. Після стихання запального процесу в клітковинному| просторі і розтину флегмони розвивається запалення в слинних залозах, частіше одностороннє. У більшості хворих контактний сіаладеніт протікає в легкій формі, рідше – середньо-важкій|, проявляється припуханням залози, зниженням її функції. Наявність сіаладеніту підтверджується| цитологічним дослідженням секрету слинної залози.

Доцільно звертати увагу на функцію слинної залози, розташованої в сусідстві з флегмонозним процесом, що дозволить своєчасно розширити комплекс лікувальних заходів і попередити ускладнення у вигляді контактного сіаладеніту.

Сіаладеніт, викликаний впровадженням чужорідних тіл у вивідні протоки залоз. Після попадання чужорідного тіла в протоку залози хворі звертаються до лікаря в різні терміни, тому скарги їх не бувають однакові. У одних випадках їх турбує періодично виникаюче збільшення залози; іноді може розвинутися абсцес або (рідко) флегмона навколо |залози або її протоки. Майже у всіх випадках хворі добре запам'ятовують відчуття, що виникають у них при попаданні чужорідного тіла в протоку залози і передуючі початку запального процесу. Протягом деякого часу чужорідне тіло, що потрапило в протоку залози, може викликати лише затримку виділення – ретенцію – слини і тимчасове припухання привушної або піднижньощелепної| залози. Така залоза безболісна|, має звичайну консистенцію, може бути лише трохи збільшеною, потім виникає запальна реакція, відповідає картині гострого сіаладеніту. Гнійно-запальний процес в залозі часто супроводжується розплавленням капсули залози і переходом процесу на прилеглі тканини привушної і піднижньощелепної| областей. При мимовільному розкритті гнійника нерідко виділяється чужорідне тіло. У тих випадках, коли чужорідне тіло знаходиться в протоці залози тривалий час і періодично виникає загострення запального процесу, клінічна картина захворювання схожа із слинокам’ною| хворобою. Іноді чужорідне тіло може стати центром утворення слинного каменя.

Діагноз підтверджується виявленням чужорідного тіла при сіалографії по дефекту заповнення протоки або ретенції| контрастної речовини.

Лікування полягає в хірургічному втручанні – видаленні чужорідного тіла з протоки або при розташуванні чужорідного тіла в одній з дрібних проток піднижньощелепної| залози, екстирпації| слинної залози.

Загальні принципи лікування і профілактика гострого сіалоаденіта.

Лікування хворих гострим сіаладенітом залежно від тяжкості процесу включає комплекс заходів, загальний для різних за походженням гострих сіаладенітів. При серозному запаленні лікувальні заходи повинні бути направлені на припинення запальних явищ і на відновлення слиновиділення. Застосовують всередину 3-4 разу на день по 5-6| крапель 1 % розчину пілокарпіну гідрохлориду|. У запалену слинну залозу через її протоку слід щодня вводити По 50 000 ЕД| пеніциліну і 100 000 ЕД стрептоміцину в 1 мл| 0,5 % розчину новокаїну. Останніми роками при лікуванні запальних захворювань застосовують ДМСО (диметилсульфоксид|, димексид|) у вигляді компресу на область осередку запалення. ДМСО покращує мікроциркуляцію в тканинах,має анальгезуючу|, протизапальну, протинабряклу, бактеріостатичну| і бактерицидну дію. Компрес з 30% розчином димексиду| слід помістити на область запаленої залози на 20-30 хв. один раз в день і повторювати цю процедуру щодня протягом 5-10 днів до настання ефекту. Крім того, призначають фізіотерапевтичні процедури: грілки, флюктуоризацію|, УВЧ-терапію, масляні компреси.

У тих випадках, коли запальні явища продовжують наростати, при перебігу процесу середньої тяжкості слід доповнити лікування 3-4 новокаїновими блокадами з антибіотиками в області залози, підшкірним введенням 50-60 мл| 0,5 % розчину новокаїну, призначенням внутрішньом'язових ін'єкцій пеніциліну, стрептоміцину або інших антибіотиків за даними антибіотикограми|, а також сульфаніламідних|, десенсибілізуючих препаратів. В умовах стаціонару добрі результати дає внутрішньовенне введення трасилолу| або контрикалу|.

При гангренозному сіаладеніті і важкій формі перебігу показано термінове хірургічне втручання – розкриття |капсули залози; при цьому при операції на привушній залозі краще користуватися розрізом по Р. П. Ковтуновичу.

При лікуванні хворих гострим сіаладенітом повинні бути враховані всі принципи, передбачені при лікуванні гострих запальних захворювань.

Профілактика гострого сіаладеніту полягає в догляді за порожниною рота – іригації 0,5-1% розчином натрію| гідрокарбонату і протиранні ватними або марлевими кульками слизистої оболонки рота. З метою посилення салівації порожнину рота обробляють 0,5-1% розчином лимонної кислоти. У дієту включають продукти, що підвищують слиновиділення.

Хронічне запалення слинних залоз.

Хронічним сіаладенітом є запальне захворювання слинних залоз з невиясненою етіологією і маловивченим патогенезом. В даний час виділяють три форми сіаладеніту по переважному ураженні різних анатомічних відділів слинної залози: інтерстиції – і|нтерстиціальний сіаладеніт, паренхіми – паренхіматозний сіаладеніт і системи вивідних проток – сіалодохіт|. Відзначають різні стадії захворювання залежно від ступеня вираженості патологічних симптомів: початкову, клінічно виражену і пізню. На підставі показників клінічної течії і лабораторних даних виділяють активний і неактивний перебіг хронічного сіаладеніту.

Хронічний сіаладеніт виникає в привушних залозах, рідше – в піднижньощелепних|, під'язикових і малих слинних залозах слизової оболонки порожнини рота. Частота ураження різних слинних залоз залежить від форми сіаладеніту: інтерстиціальної|, паренхіматозною, сіалодохіта| (дуктулярний| сіаладеніт).

Інтерстиціальний сіаладеніт. Синоніми: хронічний продуктивний сіаладеніт, хронічний склерозуючий паротит, запальна пухлина Кюттнера, безболісне припухання привушних залоз, хронічний атрофічний сіаладеніт, фібропродуктивний| сіаладеніт, симптоматична сіалопатія, ендокринна гіпертрофія, гормональний сіалоз|, повторно інфікований сіалоз|.

Етіологія і патогенез. Етіологія інтерстиціального сіаладеніту невідома. Існує припущення, що порушення в слинних залозах виникає на фоні загальних захворювань організму. З перенесених і супутніх захворювань відмічається гіпертонічна хвороба, атеросклероз, деформуючий спондильоз|, хронічний гастрит, холецистит і інші захворювання.

Клінічна картина. Інтерстиціальним паротитом частіше страждають жінки, особливо в літньому віці. Характерною ознакою цього захворювання є рівномірне припухання слинних залоз. По ступеню вираженості змін слинних залоз при інтерстиціальному сіаладеніті виділяються початкова, клінічно виражена і пізня стадії процесу.

У початковій стадії хворі відзначають неприємні відчуття в області однієї або обох привушних залоз, іноді біль в потилиці, відчуття незручності, що періодично з'являється, у вухах. Як правило, захворювання виявляється випадково, по наявності м'якої безболісної припухлості в межах анатомічних кордонів залози. Шкіра, що покриває привушні залози, не змінена, відкриття рота вільне, слизиста оболонка блідо-рожевого кольору, добре зволожена. Вістя вивідних проток не змінені, слина виділяється вільно. Цитологічне дослідження секрету дозволяє виявити бідність мазків клітинними елементами; виявляються одиничні нейтрофіли і клітини циліндрового епітелію, келихоподібні клітини і «голі» ядра. При сіалографії і пантомосіалографії| на сіалограмах відзначають деяку нерівномірність зображення паренхіми залози і звуження проток III, IV і V порядків.

При клінічно вираженій стадії припухлість в області уражених залоз постійна, безболісна. Збільшені залози мають гладку, рівну поверхню, з оточуючими тканинами не спаяні, консистенція їх тістоподібна. З вивідних проток слинних залоз при масажуванні зазвичай виділяється прозора слина в помірній кількості.

При сіалометрії| секреція слинних залоз не змінюється або знижується до нижніх меж норми, в період загострення секреція зменшується. Цитологічне дослідження секрету дозволяє встановити збільшення клітинних елементів в мазках. При сіалографії розміри залози збільшені, щільність паренхіми залози зменшена, різко звужені протоки II-IV |порядків, контури проток залишаються рівними і чіткими.

У пізній стадії хворі скаржаться на слабкість, зниження працездатності, іноді відзначають зниження слуху. Часом виникає сухість в порожнині рота. У всіх хворих спостерігається постійне безболісне або малоболісне припухання в області уражених залоз. Слинні залози значно збільшені. При цьому спостерігається осередкове ущільнення. Слизиста оболонка порожнини рота блідо-рожевого кольору, слини небагато, з вивідних проток слинних залоз при масажуванні слина виділяється в зменшеній кількості.

При сіалометрії| відмічається зниження функції слинних залоз. При цитологічному| дослідженні мазків секрету можна виявити нейтрофіли в стані дегенерації, гістіоїдні елементи, «голі» ядра, пласти клітин плоского і циліндрового епітелію на фоні ділянок білкового субстрату. На сіало-| і пантомосіалограмах| паренхіма залози не визначається; всі протоки залози і привушна протока звужені, в окремих ділянках переривисті, мають нерівні контури.

Інтерстиціальний сіаладеніт характеризується загостреннями, частіше в холодний осінньо-весняний період часу. Захворювання починається з нездужання, щільного припухання залоз. У окремих хворих загострення виникають часто, кілька разів на рік, супроводжуються болями в залозі, її значним ущільненням, підвищенням температури тіла.

Діагноз. Характерна, клінічна картина повинна підтверджуватися даними сіалографії – наростаючим звуженням вивідних проток, що тривалий час зберігають чіткі і рівні контури, цитологічно - |блідістю мазків секрету залози клітинними елементами, відсутністю клітин інтерстиціальної| тканини.

Інтерстиціальний сіаладеніт слід диференціювати від хронічного паренхіматозного сіаладеніту, сіалодохіту|, пухлини, епідемічного паротиту на підставі характерних епідеміологічних, клінічних, цитологічних| і сіалографічних |ознак цих захворювань.

Прогноз при інтерстиціальному сіаладеніті сприятливий. Хворих слід спостерігати протягом багатьох років, зокрема спільно із загальними фахівцями, ендокринологами.

Паренхіматозний сіаладеніт. Синоніми: хронічний рецидивуючий паротит, хронічний зворотний паротит, хронічний сіалектатичний| паротит, інтермітуючий| зворотний гнійний паротит, кістозний паротит, кістозна дисплазія, повторно-інфікований сіалоз|, дуктулярний| паротит, зворотний бактеріальний паротит.

Етіологія і патогенез. Етіологія паренхіматозного сіаладеніту невідома. Мікрофлора, що знаходиться в протоках привушних залоз, в етіології паротиту грає другорядну роль.

Багато авторів припускають, що паренхіматозний паротит є наслідком природжених змін системи проток залози і дисплазії її тканини з утворенням «кістозних» порожнин. Природжені кістоподібні порожнини приводять до ретенції| слини, порушенню її відтоку, що сприяє вторинному проникненню інфекції порожнини рота через привушну протоку і розвитку сіаладеніту.

Клінічна картина. У початковій стадії захворювання характеризується безсимптомним перебігом. Паротит виявляється випадково, при обстеженні хворого або при загостренні процесу. При обстеженні змін в області привушних залоз не буває, рот відкривається добре, слизова оболонка порожнини рота волога, нормального забарвлення; з проток привушних залоз виділяється звичайна кількість прозорого секрету.

При сіалометрії| порушення секреції слинної залози не відмічено. При цитологічному| дослідженні встановлена наявність ділянок слизу, нечисленних, частково дегенерованих| нейтрофілів, лімфоцитів, іноді невелика кількість ретикулярних клітин, гістіоцитів і макрофагів.

Епітеліальні клітини зустрічаються в невеликій кількості і представлені клітинами плоского і циліндрового епітелію, помірною кількістю запально змінених клітин; зустрічаються нечисленні келихоподібні клітини. На сіалограмі визначаються округлі порожнини на фоні незміненої паренхіми і проток залози. В області залози визначаються одиничні дрібні порожнини (діаметром 1-2 мм), паренхіма залози виявляється нечітко. Протоки в окремих ділянках переривисті, контури їх чіткі, рівні; привушна протока не змінена. При пантомосіалографії| можна виявити приховано протікаючий процес в іншій парній залозі.

У клінічно вираженій стадії хворих при масажуванні залози турбує солонувате| виділення з проток, відчуття тяжкості в області залози. Іноді залози збільшені, при цьому припухлість має пружно-еластичну консистенцію; у окремих ділянках промацується безболісне ущільнення. Рот відкривається вільно, слизова оболонка порожнини рота має рожеве забарвлення, добре зволожена|. З проток виділяється слина з домішкою слизистих грудочок, іноді гнійних включень, або ж вона буває прозорою, помірно в'язкою.

При сіалометрії| не визначається грубих порушень функції. Цитологічне дослідження секрету в період ремісії процесу дозволяє виявити ділянки слизу, помірну кількість нейтрофілів, клітини кубічного епітелію, келихоподібні клітини, епітеліальні клітини із зміненою морфологічною картиною. У разі загострення визначається значне збільшення числа елементів запального ексудату. На сіалограмах і пантомосіалограмах| в області паренхіми визначається велика кількість порожнин діаметром 2-3 мм. Паренхіма і протоки залози III, IV і V порядків не визначаються або переривисті. Протоки I порядку переривисті; привушна протока не змінена, а іноді спостерігаються звужені і розширені ділянки з чіткими контурами

У пізній стадії захворювання хворих турбує припухлість в області ураженої залози, відчуття тяжкості або незначна біль в привушних областях, виділення неприємної гнійної слини, іноді відчуття сухості в порожнині рота. Припухлість буває горбистою, безболісною і може розташовуватися в межах анатомічних кордонів привушної залози. Шкіра, що покриває припухлість, іноді стоншена і може мати рубці від раніше проведених розрізів з приводу абсцедування| паротиту. У деяких хворих, не дивлячись на пізню стадію, залоза в період ремісії процесу залишається не збільшеною.

При сіалометрії| виявляється зниження функції залози. При цитологічному| дослідженні в мазках секрету є багато слизу; нейтрофіли визначаються в переважаючій кількості і знаходяться більшою мірою дегенерації, чим в попередніх стадіях. Визначається скупчення лімфоїдних елементів і келихоподібних клітин.

Сіалографічно встановлено, що порожнини в залозі досягають значних (5-10 мм в діаметрі) розмірів; паренхіма залози і її протоки не визначаються або видно фрагменти деформованих проток в окремих ділянках. Привушна протока може рівномірно розширюватися або мати звужені і розширені ділянки з деформованими контурами.

Загострення хронічного паренхіматозного паротиту протікає бурхливо у всіх стадіях процесу, але ступінь клінічного прояву його симптомів і частота загострення визначаються зниженням неспецифічної резистентності: чим нижче її показники, тим активніше клінічний перебіг загострення. Нерідко процес протікає неактивно.

Діагноз хронічного паренхіматозного паротиту підтверджується цитологічно| і сіалографічно|. Застосування інших методів дослідження дозволяє встановити стадію і активність процесу. Паренхіматозний паротит слід диференціювати від інтерстиціального сіаладеніту, сіалодохіту| і епідемічного паротиту, пухлини.

Прогноз. При паренхіматозному паротиті у одних хворих захворювання має тенденцію до позитивної динаміки і наступає клінічне одужання. У більшості хворих перебіг захворювання тривалий, у окремих хворих розвиваються всі ознаки синдрому або хвороби Шегрена.

Хронічний сіалодохіт|. Синоніми: фіброзний| сіалодохіт|, хронічний сіалодохіт Куссмауля, ідіопатична дилатація| проток.

Етіологія і патогенез. Етіологія хронічного сіалодохіту| до теперішнього часу невідома. Існує думка, що захворювання є одним з варіантів перебігу паренхіматозного паротиту. Ряд авторів причину розширення вивідних проток убачає в здавленні їх в області гирла або на протязі різними патологічними процесами: пухлиною, лімфатичним вузлом при лімфаденіті, стриктурою протоки при її травмі, запаленням гирла протоки при афтоз|ному стоматиті і ін. Інші автори вважають його проявом вікової патології.

Клінічна картина. Хронічними сіалодохітом| страждають частіше особи літнього віку (77,4%), у жінок він зустрічається не на багато частіше (56,8%).

У початковій стадії хворі скаржаться на періодично виникаюче припухання при прийомі гострої їжі в привушно-жувальній| області, зв'язане з ретенцією| слини в розширених дрібних протоках залози, таке, що супроводжується неприємним, розпираючого характеру відчуттям або нерізким болем. Іноді відмічається виділення великої кількості слини в порожнину рота, що характерно для розширення привушної протоки. Процес може протікати безсимптомно і виявляється при обстеженні хворих після загострення. При огляді змін в області привушних залоз не визначається, слизова оболонка рота має нормальний рожевий колір, добре зволожена. З проток виділяється прозорий секрет, іноді в нім виявляються грудочки слизу.

Функція слинних залоз в межах норми. При цитологічному| дослідженні секрету зустрічаються одиничні нейтрофіли |і клітини епітеліального вистилання проток. На сіало-| і пантомосіалограмах| |визначається нерівномірне розширення головної вивідної протоки і гілок I, II порядків або розширення гілок II, III, IV порядків (при цьому головна вивідна протока у ряді випадків залишається незміненою), або розширення всіх проток залози і головної вивідної протоки. Характерним є чергування розширених і незмінених ділянок проток залози. Вони мають чіткі контури, що виявляється і на повторних сіалограмах. Паренхіма визначається добре, чітко виявляються дольки.

У клінічно вираженій стадії хворі скаржаться на постійне мимовільне виділення з проток в порожнину рота солонуватого| секрету з домішками грудочок слизу. Під час їжі з'являються припухлість і поколювання в області слинної залози, які після їжі проходять. Іноді з'являється розпираю чий біль, що буває при сіалодохіта| дрібних проток.

При огляді по ходу привушної протоки виявляється |безболісне, м'яке припухання ділянки залози у вигляді валика. При натисканні на нього в порожнину рота виділяється солонуватий| застійний секрет залози, при цьому припухлість зникає. Слизиста оболонка рота волога, колір її не змінюється. Вістя проток зіяють, з них рясно виділяється слизистий секрет з фібринозними|, ниткоподібної форми включеннями – зліпками проток.

При сіалометрії кількість слини залишається в межах норми. При цитологічному| дослідженні слини виявляються клітини циліндрового епітелію, серед яких знаходять крупніші, іноді двоядерні екземпляри, а також нечисленні пласти епітеліальних клітин з явищами запальній метаплазії. Постійно в невеликій кількості визначаються келихоподібні клітини. На сіалограмах і пантомосіалограмах| розширення проток досягає великих розмірів, контури їх стають нерівними, але залишаються чіткими, з'являються звужені ділянки.

У пізній стадії хронічного сіалодохіту хворі скаржаться на часте загострення процесу, гнійне або слизово-гнійне виділення з проток, припухлість в області слинної залози.

Припухлість запаленої залози буває невеликих розмірів, вона помірно і нерівномірно ущільнена; іноді припухлості не спостерігається. Слизова оболонка порожнини рота в кольорі не змінюється, зволожена добре. З привушних проток рясно виділяється в'язкий слизистий секрет з гнійними і фібринозними| включеннями.

У пізній стадії хронічного сіалодохіту| визначається невелике зниження секреції слини. При цитологічному| дослідженні секрету відмічається його згущування, в нім знаходиться велика кількість гнійних тяжів|. Разом з нейтрофілами в препаратах зустрічаються скупчення еозинофілів. Ретікуло-ендотеліальних клітин небагато, їх похідні (гістіоцити, макрофаги) відсутні. Характерна наявність крупних і двоядерних| циліндрових клітин, а також пластів запально-метаплазованого| епітелію; є епітеліальні комплекси, що морфологічно нагадують кінцеві відділи слинної залози. На сіалограмі можна виявити, окрім розширених ділянок, значні звуження; привушна протока набуває намистоподібні| форми, а іноді хід проток прослідкувати важко.

Загострення хронічного сіалодохіту| протікає бурхливо, супроводжується сильним болем, підвищенням температури тіла, клінічна картина схожа із загостренням запального процесу при паренхіматозному сіаладеніті.

Хронічний сіалодохіт| слід диференціювати від паренхіматозного, інтерстиціального і епідемічного паротитів|, слинокам’яної| хвороби, кісти слинної залози, пухлини слинної залози на підставі клінічної картини, сіалометрії цитології секрету, рентгено-| і сіалографії, діагностичної пункції, пункції і ексцизійної біопсії.

Прогноз. В результаті лікування наступає тривала ремісія. У окремих хворих відмічено утворення слинного каменя в одній з проток залози.

Лікування і профілактика хронічного сіаладеніта.

Лікування хворих хронічним сіаладенітом незалежно від форми (інтерстиціальна, паренхіматозна, сіалодохіт|) в період загострення процесу не представляє великих труднощів. Застосування комплексу лікувальних процедур, використовуваного при лікуванні хворих гострим сіаладенітом, приводить до швидкого купірування процесу.

Лікування хворих в хронічному періоді процесу має на меті підвищити захисні сили організму – його неспецифічну резистентність, поліпшити функцію залози, попередити повторне загострення сіаладеніту, поліпшити трофіку тканин залози, припинити наростання склерозування| строми і дегенеративних змін в паренхімі, усунути застійні явища секрету в залозі. Хворих хронічним сіаладенітом ставлять на диспансерний облік. Комплексну лікарську терапію слід проводити спільно з фахівцями відповідного профілю.

У комплексне лікування слід включити призначення нуклеінату| натрію по 0,2 г 3 рази на день протягом 14 днів (цей курс необхідно| повторювати 1-3 рази на рік), йодиду калію – 2-10% розчин по 1 столовій ложці 3 рази на день протягом 2-3 міс з урахуванням чутливості організму до йоду. Проводять новокаїнову блокаду через 2-3 дні, всього 10-12 разів. Вводять пірогенал| внутрішньом'язовий через 2-3 дні (25 ін'єкцій на курс), галантамін| у вигляді підшкірних ін'єкцій по 1 мл| 0,5% водного розчину (30 ін'єкцій на курс).

Іноді доцільне лікування аутовакциною| у вигляді підшкірного введення по 0,1-0,3 мл| через два дні на третій (на курс 20 ін'єкцій). У пізній стадії паренхіматозного паротиту і сіалодохіту| лікування слід починати з введення антибіотиків. Після масажування залози і звільнення всіх проток від їх вмісту слід спеціальною канюлею або ін'єкційною голкою вводити 2 мл| розчину антибіотиків (50 000 ЕД пеніциліну і 100 000 ЕД стрептоміцину в 2 мл| 0,5% розчину новокаїну) і, масажуючи залозу, знову звільнити протоки від вмісту. Введення розчину антибіотиків в протоки повторюють кілька разів, до тих пір, доки не будуть відмиті всі слизово-гнійні| маси; потім вводять більш концентрований розчин антибіотиків (1000 000 ЕД пеніциліну і 250 000 ЕД стрептоміцину в 1 мл| 0,5 % розчину новокаїну) і залишають його в залозі. Таке лікування повторюється щодня до повного припинення гнійних виділень з проток.

У хворих із звуженими ділянками проток слід застосовувати протеолітичні ферменти (трипсин, хімотрипсин). У комплекс лікування слід включати ін'єкції рибонуклеази – 7-10 міліграм внутрішньом'язового і електрофорез з дезоксирибонуклеазою (7-10 сеансів по 20 хв.).

Хороший ефект дає введення йодоліполу в протоки залози. Йодоліпол слід вводити через 3-4 мес, при настанні лікувального ефекту -| 1-2 рази на рік. Методика введення така ж, як і при сіалографії.

Гальванізацію області слинних залоз при лікуванні хронічного сіаладеніту проводять щодня протягом 30 днів, а також здійснюють рентгенотерапію сумарно від 5 до 10 Гр.

Хірургічні методи лікування застосовують рідко і проводять при неефективності консервативної терапії, частих загостреннях запального процесу (6-10 разів на рік), що супроводжуються нагноєнням залози, значному порушенні функції слинної залози, наявності стриктури і атрезії привушної або піднижньощелепної| протоки. Залежно від патологічного процесу застосовують різні хірургічні методи: бужування| привушної або піднижньощелепної| протоки, при неефективності бужування – тотальну пластику в області вістя або тотальну резекцію привушної залози із збереженням гілок лицьового нерва, перев'язку привушної протоки.

З профілактичною метою доцільно проводити контрольний диспансерний огляд хворих з початковою стадією захворювання один раз н рік навесні, з клінічно вираженою і пізньою стадіями захворювання – двічі на рік – восени і весною.

Системні, реактивно-дистрофічні захворювання слинних залоз(сіалози).

Слинні залози людини виконують багато функцій, своєрідно реагу­ють на різні чинники зовнішньої дії і внутрішньоорганні фізіологічні (вікові, гормонального характеру, під час вагітності, пологів, вигодовування дитини і т. п.) та патологічні процеси (при захворюваннях шлунково-кишкового тракту, серцево-судинної системи, залоз внутрішньої секреції, нервової системи, сполучної тканини, порушеннях харчування та авітамінозах).

При цьому системний характер порушень у слинних залозах супроводжу­ється дистрофічними змінами у всіх структурних компонентах залози — стромі, паренхімі, протоковій системі. Незапальний генез дистрофічних змін у слин­них залозах, які спричинені загальними порушеннями в організмі людини, став підставою дати їм назву “сіалоз” (Rauch, 1956). До дистрофічного проце­су в залозі на пізній стадіях часто вторинно приєднується запальний процес.

Дистрофічні захворювання слинних залоз мають хронічний характер з клі­нічними проявами їх збільшення, змінами структури та порушенням функції.

До лімфоепітеліаьних уражень належать синдроми Шегрена, хвороба Мікуліча, синдроми Геєрфордта, Кюттнера, в основі яких лежить аутоімунне за­палення.

Синдром Шегрена.

Синоніми: ксеродерматоз, сухий синдром, синдром С’егрена, хворо­ба (синдром) Шегрена, синдром Предтеченського-Гужеро-Шегрена. У наш час розглядається як захворювання з рисами автоімунних і неопластичних по­рушень. З’ясовано генетичний маркер хвороби — дефектний ген на довгому плечі І хромосоми групи А.

Захворювання, назване за прізвищем шведського офтальмолога H.S. Sjug- Jren (1933), який описав цей симптомокомплекс, а Гужеро (H. Gougerot) опи­сав його у хворих із сухим кератокон’юнктивітом.

Прийнято визначати хворобу Шегрена (первинний синдром Шегрена) як системне хронічне автоімунне захворювання, що характеризується хронічним запаленням екзокринних залоз (насамперед слинних і сльозових), з поступо­вим розвитком їхньої секреторної недостатності.

За наявності проявів іншого системного захворювання разом з хворобою виділяють синдром Шегрена (вторинний синдром Шегрена), як вторинне ура­ження сльозових і слинних залоз з розвитком сухого кератокон’юнктивіту. За­хворювання проявляється розвитком хронічного сіалоаденіту і ксеростомії при аутоімунних захворюваннях: ревматоїдному артриті, системному червоному вовчаку, системній склеродермії, хронічному активному гепатиті, первинному біліарному цирозі печінки, автоімунному тиреоїдиті, поліміозиті, тиреоідиту Гашимото та ін.

Хвороба і синдром Шегрена зустрічаються в жінок у 20-25 разів частіше, ніж у чоловіків, переважно у віці 20-50 років.

Етіологія захворювання невідома. До ймовірних етіологічних факторів відносять хронічну вірусну інфекцію. Обговорюється роль вірусу Епстейна-Барр, цитомегаловіруса, ретровірусів та ін. Вірусна гіпотеза базується на подіб­ному характері імунологічних порушень, що виявляються при хронічній вірус­ній інфекції і хворобі Шегрена. Передбачається роль спадкового фактора. Від­значено генетичну детермінованість захворювання, на що вказують сімейні випадки хвороби Шегрена та однояйцевих близнюків.

Велике значення у розвитку патологічного процесу надають стресу. Відомо, що емоційний стрес зумовлює значні порушення в гормональній системі.

У зв’язку з цим стає зрозумілим, чому синдром виникає у жінок середнього та літнього віку (клімактеричний період). Порушення функції ендокринних за­лоз призводить до зниження компенсаторних, адаптивних можливостей орга­нізму. Навіть незначні стреси спричинюють запорогове подразнення, пору­шення обміну, внаслідок чого і розвивається захворювання.

Основним патогенетичним фактором є розвиток аутоімунних реакцій з появою антитіл до тканини проток слинних, сльозових та інших ендокринних органів.

Класифікація хвороби Шегрена

Перебіг: підгострий; хронічний.

Стадії розвитку: початкова; виражена; пізня.

Ступінь активності: мінімальна (І); помірна (II); висока (III).

Клінічна картина хвороби Шегрена залежить від варіанта перебігу. При хронічному перебігу превалюють ознаки ураження ендокринних залоз, при підгострому — додатково в процес утягуються нирки, легені, розвивають­ся некротичний васкуліт, ураження нервової системи.

У початковій стадії хворі скаржаться на сухість у роті, що з’являється при фізичному навантаженні, хвилюванні, відчуття різі, печіння, “стороннього пред­мета” і “піску” в очах. Характерні ознаки, пов’язані з ураженням слинних і сльозових залоз (ксеростомія, ксерофтальмія, кератокон’юнктивіт, збільшення залоз, їх хронічне запалення в пізній стадії), і ознаки, що виникають задовго до клінічних проявів процесу в слинних та сльозових залозах (множинний ка­рієс, сухість червоної облямівки губ стоматит, збільшення регіонарних лімфа­тичних вузлів, артрит). Тому обстежувати пацієнта слід за участю імунолога, окуліста, терапевта, гінеколога.

На пізньому етапі сухість рота стає постійною. При виражених проявах синдрому Шегрена хворі скаржаться на потребу запивати суху їжу, значне збіль­шення слинних залоз, підвищення температури тіла, погіршення загального стану. Збільшені залози нерідко можуть бути горбистими, після загострен­ня процесу не повністю зменшуються в об’ємі. У третини хворих збільшення привушних залоз розвивається поступово, а в 50 % має рецидивний характер, прогресує карієс, нерідко в одному зубі є 3-4 пломби, посилюється ламкість емалі, у хворих молодого віку спостерігається вторинна адентія. У порожнині рота вільної слини мало, вона піниста або в’язка, а в пізній стадії може бути відсутня. Слизова оболонка порожнини рота яскраво гіперемована, язик на погляд сухий, складчастий, сосочки язика атрофічні, губи вкриті скоринками. Спостерігаються явища ангулярного стоматиту, глоситу.

Відзначають світлобоязнь, стовщення і гіперемію країв повік та набряк­лість кон’юнктиви, скупчення виділень з очей у вигляді грудочок або слизува­тих ниток у кутах очей та порожнині кон’юнктиви. До загальних проявів хво­роби Шегрена відносять інтерстиціальний пневмоніт, що перебігає субклінічно і має доброякісний перебіг, шкірний васкуліт. У 5-8 % випадків у хворих розвиваються В-клітинні лімфопроліферативні захворювання: псевдолімфома, В-клітинна лімфома, макроглобулінемія Вальденстрема. Лімфоми частіше ло­калізуються в привушних залозах, легенях, шийних лімфатичних вузлах, рід­ше — у порожнині рота, слизовій оболонці шлунка, шкірі і сльозових залозах. Вони є причиною смерті 2/3 хворих молодого віку.

Діагностика. Передбачає участь імунолога, окуліста, ендокриноло­га. гінеколога. Застосовують методи діагностики хронічного паренхіматозного сіалоаденіту, визначення ступеню слиновиділення (сіалографія, сіалометрія, УЗД, KT, МРТ). У разі сіалометрії можна отримати невелику кількість секре­ту. На сіалограмах відзначаються зміни, які відповідають змінам при паренхі­матозному паротиті, а іноді можуть бути поєднані із сіалодохітом.

Для оцінювання секреторної активності сльозових залоз при хворобі Шег­рена проводять тести Ширмера (основний і рефлекторний), фарбування епіте­лію кон’юнктиви та рогівки бенгальським рожевим або флюоресцеїном з біомікроскопією, що дає змогу оцінити ступінь дистрофії епітелію кон’юнктиви і рогівки та виявити порушення цілості прерогівкової сльозової плівки. Вивча­ють також матеріал кон’юнктивального зіскрібка, проводять імпресійнну ци­тологію кон’юнктиви, лактофериновий тест, дослідження осмолярності слизо­вої рідини, біопсію сльозової залози, мікроаналіз кількості секретів і біатогіч- них рідин методом рідинної хроматографії.

На сіалограмах при хворобі Шегрена виявляють дифузійні сіалоектази точкового характеру у вигляді порожнин або вогнищ деструкції без обструкції великих проток, нечіткість заповнення проток залози і контурів порожнин, іноді паренхіма залози не визначається, протоки залози звужені, в окремих ді­лянках переривчасті, мають нерівний контур.

На КТ визначають збільшення площі слинних залоз, методом сіалосцинтиграфії з 99Тс встановлюють рівень зниження швидкості виділення слини і рівня радіоактивності над залозою.

У разі вираженої і пізньої стадій захворювання при УЗД привушних слин­них залоз відзначають негомогенність (неоднорідність) паренхіматозного ма­люнка та зниження ехогенності залози, акустично щільна тканина в середньо­му становить 67 % паренхіми залози.

Біопсія малих слинних залоз слизової оболонки нижньої губи дає змо­гу виявити лімфоцитарно-плазмоцитарну інфільтрацію вогнищево-дифузного або дифузного характеру. Для проведення дослідження використовують біо- птат 5-10 малих слинних залоз. Оцінюють ступінь лімфоїдної інфільтрації. Фокус лімфоїдної інфільтрації (“focus score”) визначається як скупчення міні­мум 50 мононуклеарних клітин на пло­щі в 4 мм2.

При цитологічному дослідженні мазків секрету можна виявити нейтро­філи в стані дегенерації, гістіоїдні еле­менти, голі ядра, шари кліток пласка- того і циліндричного епітелію на тлі ді­лянок білкового субстрату.

Термографічно (контактна або дис­танційна термографія) при будь-якому термотипі обличчя визначається знижен­ня температури над ураженими слинни­ми залозами. Гіпотермія в ділянці збільшених залоз відображає атрофічні протоки в органі.

Діагностику системних проявів здійснюють із залученням вузьких фахів­ців з урахуванням локалізації і передбачуваного характеру ураження.

Лікування проводять у ревматологічному відділенні залежно від пере­бігу автоімунного процесу (хронічний, підгострий), активності (висока, помір­на, низька) та стадії процесу (початкова, виразних клінічних проявів та пізня). Загальна терапія полягає у призначенні преднізолону та хлорбутину в невели­ких дозах під контролем аналізу крові.

Однак у разі тяжких проявів захворювання (генералізована лімфаденопатія, виразково-некротичний васкуліт, цереброваскуліт) показане інтенсивне лікування з використанням пульс-терапії преднізолоном у поєднанні предні­золону з цитостатиками, а також екстракорпоральна терапія.

Базисна терапія хвороби Шегрена і синдрому Шегрена направлена на нормалізацію основних патогенетичних порушень імунного статусу, наслідком яких є всі клінічні прояви хвороби.

Прогноз при синдромі Шегрена у разі своєчасного лікування сприятли­вий. Якщо лікування розпочинають пізно, швидко розвиваються тяжкі офталь­мологічні, стоматологічні, системні прояви захворювання, а в подальшому інвалідизація і можлива смерть хворого. Причиною смерті може бути розвиток зовнішньо- або внутрішньозалозистої злоякісної лімфоми.

Хвороба Мікуліча.

Синоніми: синдром Мікуліча, симптомокомплекс Мікуліча, алергійний ретикулоепітеліальний сіалоз Мікуліча, лімфомієлоїдний сіалоз, лімфоцитарна пухлина.

У 1888 р. Дж. Мікуліч (Johann Mikulicz) спостерігав випадок з безболіс­ним двобічним збільшенням сльозових і слинних залоз. Він видалив і патоло- гоанатомічно дослідив ці залози.

На розрізі тканина залози була м’якої консистенції, блідо-червоно-жовтого кольору, бідною на судини, із сальною прозорою поверхнею. Мікроскопіч­но незмінені ацинуси були розсунуті тканиною, круглі клітини якої відзнача­лися різними розмірами. Подібна картина спостерігалася в сльозових залозах. Збільшення всіх слинних і слізних залоз перебігало без ознак запалення.

Етіологія і патогенез хвороби залишаються невідомими. Найімо­вірнішою причиною захворювання вважають нейротрофічні й ендокринні ав­тоімунні розлади.

Мікроскопічне дослідження дозволило встановити, що збільшення розмі­рів залоз зумовлено масивною дрібноклітинною інфільтрацією лімфаденоїдною тканиною їх інтерстиціальної сполучної тканини.

Клінічна картина. Характерні безболісні, щільні припухлі залози. Шкіра у кольорі не змінена. Зменшення кількості слини в порожнині рота іно­ді відзначається в пізній стадії. При цьому перебіг хвороби може ускладнитися запальним процесом. Сіалоз може переходити у сіалоаденіт, що за клінічним перебігом нагадує пізню стадію хронічного інтерстиціального сіаладеніту.

У деяких випадках захворювання перебігає з ураженням усього лімфатич­ного апарату, селезінки і печінки, у тому числі слинних і сльозових залоз, за типом алейкемічного (рідше лейкемічного) лімфоматозу. Діагноз хвороби Мікуліча встановлюють на основі системного збільшен­ня сльозових і всіх слинних залоз.

На сіалограмі у ранній стадії захворювання не визначається збільшення розмірів залози, при цьому в структурі протоки і тіні паренхіми відхилень від норми не виявляють. У міру наростання процесу на сіалограмі з'являється не­чіткість тіні паренхіми залози і проток (ознаки атрофії) внаслідок їх стиснен­ня лімфоїдною тканиною. Протоки дуже вузькі, мають рівні контури.

Зазначені ознаки прогресують і згодом тінь паренхіми залози по перифе­рії не визначається, оскільки залозисті зони не заповнюються контрастною речовиною. Контури проток залози при цьому залишаються рівними, однак просвіт їх настільки вузький, що на сіалограмі їхній хід можна простежити ли­ше за допомогою лупи.

і 0,2 мл Лікування. Лікування хвороби Мікуліча є досить складним. Застосову­ють препарат “Дуплекс” (водний 0,1 % розчин стрихніну нітрату і 1 % розчин натрію арсенату), який справляє аналептичну і загальнотонізувальну дію. Його вводять підшкірно один раз на день щоденно, починаючи з поступо­вим підвищенням дози до 1 мл. Курс лікування — 20-40 днів Призначають цитостатичні засоби — мієлосан і 6-меркаптопурин

За відсутності ефекту від міслосану призначають мієлобромол (5-6 разів на місяць по 250 мг — усього близько 10 г на курс), допан (по 10 мг на добу 1 раз на 7 днів).

Необхідною є раціональна дієта з включенням достатньої кількості биків, вітамінів, а також загальнозміцнювальна терапія.

Лікування кортикостероїдними препаратами дають добрий, але не стійкий результат; часто настає рецидив. Рекомендується курс новокаїнових блокад та застосування галантаміну. Призначають також рентгенотерапію (опроміню­вання ділянки слинних залоз), препарати радіоактивного фосфору,

Прогноз несприятливий. У віддалений період часто діагностують захво­рювання крові. Можливий розвиток злоякісної лімфоми. При диспансеризації хворих і комплексному лікуванні захворювання не прогресує та може наступи­ти ремісія.

Ксеростомія.

Ксеростомія (грсц. xeros — сухий і stoma — рот, отвір) — сухість у роті, сухість слизової оболонки порожнини рота. Розвиток симптому пов’яза­ний із зменшенням виділення слини і слизу із слинних і слизових залоз по­рожнини рота.

Найчастішою причиною появи сухості в роті, особливо в людей літнього віку, стає вживання ліків, які часто зумовлюють зниження слиновиділення за рахунок блокування холинергичної активності - трини кличні антидепресан­ти, антипсихотичні засоби, гіпотензивні засоби центральної дії (клощдин, дифенгідрамін), алкалоїди беладони (атропін, скополамін і гіосціамін).

Деякі захворювання впливають на функціональний стан слинних залоз (синдром Шегрена, ВІЛ/СНІД, діабет, хвороба Паркінсона, дисфункції щито­подібної залози, гіпертонічна хвороба, бронхіальна астма). До розпитку ксеростомії часто призводить променева терапія і хіміотерапія при лікуванні онкозахворювань.

При нормальному функціонуванні слинних залоз сухість у роті з’являєть­ся у разі утруднення носового дихання унаслідок поліпів носа, викривлення носової перегородки, коли хворі вимушені дихати ротом; у людей літнього ві­ку під час сну з відкритим ротом (унаслідок зниження тонусу м’язів — піді­ймачів нижньої щелепи). Ксеростомія може виникати і посилюватися при час­тих необґрунтованих полосканнях порожнини рота.

Патогенез. Розвиток захворювання або симптому з пригніченням сли­новиділення спостерігається при променевій хворобі, деяких ендокринних роз­ладах (цукровий діабет, тиреотоксикоз та ін.), порушеннях центрального меха­нізму слиновиділення (неврогенна ксеростомія при спинній сухотці, травмах головного мозку, токсико-інфекційних ураженнях нервової системи), а також імунними порушеннями при склеродермії.

Клінічна картина. При ксеростомії пацієнти скаржаться на: відчут­тя стянутості і сухості в роті, проблеми з жуванням, ковтанням, смаковими відчуттями або мовою, неприємний запах з рота, відчуття печіння в роті, трі­щини губ, сухий подразнений язик, виразки, ранки в роті, порушення сну із- за відчуття спраги, запалення ясен або інфекційні захворювання порожнини рота, утруднення при користуванні зубними протезами.

З позаротових симптомів відзначають: сухість у горлі, у носі, порушення сприйняття запахів, печіння, суху шкіру, часті грибкові захворювання, паре­стезію язика. Слизова оболонка порожнини рота суха, запалена, яскраво-чер­воного кольору. Слина густа, піниста. Збільшується кількість зубного нальоту, активізується мікрофлора в роті. Захворювання може ускладнитися ушкоджен­ням слизової оболонки (запалення, тріщини, ерозія).

За клінічною вираженістю і ступенем порушення функції слинних залоз виділяють три стадії ксеростомії: початкову, стадію виражених ознак і пізню. Ступінь порушення функції слинних залоз встановлюють за допомогою об’єк­тивних методів дослідження слиновиділення.

При порушенні функції слинних залоз І ступеня в початковій стадії (стан компенсації функції слинних залоз) кількість слини, яка виділяється, знахо­диться в межах норми (0,9-5 мл для привушної і 0,9-6,8 мл для підщелепної залози). У хворих у початковій стадії ксеростомії відчуття сухості в роті не від­значають або воно з’являється при тривалій розмові, перевтомі. Слизова обо­лонка ротової порожнини помірно зволожена, слина піниста.

При порушенні функції слинних залоз II ступеня у стадії виражених ознак ксеростомії спостерігається стан декомпенсації функції слинних залоз, яке ви­являється постійною сухістю в роті, що утрудняє мовлення та вживання їжі (хворі вимушені запивати суху їжу водою). Слизова оболонка ротової порож­нини зволожена слабо, блищить.

При порушенні функції слинних залоз III ступеня в пізній стадії ксеросто­мії (функція слинних залоз повністю пригнічена), хворих турбують різка су­хість у роті, біль під час. Визначається катаральний глосит, стоматит, слизова оболонка ротової порожнини суха, гіперемована, нерідко з тріщинами, ерозія­ми. Губи сухі, лущаться, вкриті кірками. Ксеростомія, зумовлена дисфункцією слинних залоз, часто супроводжується множинним карієсом зубів.

Лікування спрямоване на усунення причини виникнення сухості в роті і стимуляцію слиновиділення. Призначають розчини калію йодиду (3 % розчин по 1 ст. л. 2 рази на день), пілокарпіну (1 % розчин по 4—5 крапель увечері), галантаміну (щоденні підшкірні ін'єкції в дозі 1 мл 0,5 % розчину), прозерину, концентрат вітаміну А. Також показані новокаїнові блокади ділянки при­вушної і підщелепної залоз та фізіотерапевтичні процедури: гальванотерапія слинних залоз, електрофорез з калію йодидом або галантаміном, вібраційний масаж.

Рекомендуют обробку слизової оболонки порожнини рота олією (перси­кова, соняшникова олія), сумішшю бури і гліцерину, полоскання настоями лі­карських трав (мати-й-мачуха, дивосил, термопсис). Необхідні санація і гігієна порожнини рота.

Для полоскання порожнини рота призначають 1,5—2 % водного розчину природної солі “Ахіллес”.

Набуло поширення застосування препарату "Salix” і “Amifostine” (R. Nag­ler, Y. Marmary, 1998) як потужної протективної речовини проти радіаційно-індукованих пошкоджень клітин епітелію слинних залоз.

Із засобів симптоматичної (замісної) терапії А VI Солнцев, B.C. Колесов. H.A. Колесова (1991) пропонують ліки, що заповнюють дефіцит слини. При­значають вживання рідин, що підкислюють слину, часті зрошування порож­нини рота, жувальну гумку, смоктання кислих льодяників, полоскання порож­нини рота розчинами з гліцерином та желатином, змазування порожнини рота та губ вазеліном, бурою з гліцерином, риб’ячим жиром, каротоліном, облі­пихою, персиковою та іншими оліями, застосування розчинів, що містять анестетики.

У 1981 р. І.Ф. Ромачевою та співавт. був створений препарат штучної сли­ни бенсилол, до складу якого входять калію хлорид, натрію хлорид, магнію сульфат, диметилдодецилбензиламонію хлорид, метилцелюлоза, тримекаїн і фосфатний буфер.

Також запропоновано використання глюкокортикостероїдів (H.H. Потехина, Е.М. Міканба, 1967), цитостатичних препаратів (Cummings at al., 1971), амінохінолінових похідних (Malkin, Hirsh, 1968), антилімфоцитарного гама­глобуліну (Albegger, Tilz, 1972), левамізолу (Symoens at al., 1979).

Прогноз визначається характером основного захворювання і ступенем по­рушення функції слинних залоз: у початковій стадії ксеростомії повне одужан­ня можливе, в інших стадіях можна досягти значного поліпшення стану, про­те розраховувати на значне поліпшення важко.

  1. ПЛАН І ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ З ДИСЦИПЛІНИ

№ з/п

Етапи заняття

Розподіл часу

Види контролю

Засоби навчання

1.

Підготовчий етап

30 хв.

Усне опитування за переліком питань.

Письмове тестування.

Комп’ютер (ноутбук).

Мультимедійні методичні розробки.

Анатомічні муляжі.

Відео- та фотоматеріали.

Електронні довідники.

Рентгенограми, ортопантомограми, томограми.

Набір інструментарію.

Результати лабораторних, цитологічних та гістологічних досліджень.

1.1

Організаційні питання

1.2

Формування мотивації

1.3

Контроль початкового рівня підготовки (стандартизовані засоби контролю)

2.

Основний етап (вказати всі види робіт, які виконують студенти під час цього етапу).

60 хв.

Практичний тренінг. Вирішення клінічних задач. Створення алгоритмів лікарських дій, професійний тренінг.

3.

Заключний етап

45 хв.

Тестування. Практичні завдання. Ситуаційні та нетипові задачі.

Усне опитування.

3.1

Контроль кінцевого рівня підготовки

3.2

Загальна оцінка навчальної діяльності студента

3.3

Інформування студентів про тему наступного заняття