37. Особливості стилю бароко в західноєвропейському мистецтві.

Стиль бароко ( химерний, дивний) продовжив традиції та пошуки епохи Відродження ( 17-18 ст.). Батьківщина Бароко – Італія, де у визначних мистецьких центах (Римі. Мантуї, Венеції та Флоренції) виробили перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живопису.

Характерними ознаками стилю є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрасти об’ємів, перебільшена пластика фасадів, асиметричність конструкції. Бароко властиві динамічність образів, до поєднання ілюзії та реальності, до злиття мистецтв (міський і садово – паркові ансамблі). Для архітектури бароко характерні просторовий розмах, текучість складних, зазвичай криволінійних форм: собор святого Петра в Римі(Італія, 1657), Цвінгер в Дрездені (Німеччина, 17 ст.), Зимовий палац в Санкт-Петербурзі (Росія, 17 ст.) Визначними представниками італійського бароко були Мікеланджело, архітектор і скульптур Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні та Карло Фонтана.

Серед живописців особливе місце займає Мікеланджело де Караваджо. Головною ідею і основою всіх його творів є не трактування сюжету , а характерний типаж зображуваного, де особливої уваги заслуговує специфіка світло - тіньового вирішення картин («Покликання апостола Матвія», «Юнак з лютнею»).

Розвиток барокового стилю значною мірою показано в творчості майстрів Фландрії, де главою був Пауль Рубенс. Він став творцем монументальних барокових композицій. Основу його творчості склала пластична уява, динамічність форм, присутність декоративних рис.

Серед величезної кількості його творів важливе місце посідає композиції з церковного інтер’єру («Зняття з Хреста»).

Стиль бароко в Іспанії мав особливе національне забарвлення. Містика і релігійна екзальтація, притаманна саме іспанському католицизму, поєднувалися передусім у живописі та скульптурі з потужним прагненням до реалізму і навіть натуралізму. Осередком бароко в Іспанії була Севілья, де сформувалася ціла плеяда талановитих художників: Дієго Веласкес ( «Меніні»), Пітер Рубенс («Свята родина»), Франсіско Сурабан («Святий Серапіон»). Техніка живопису була надзвичайна, тонка, з вишуканими лессировками, а сяючі фарби передають рух світла і безмежність з впливом на форму і колористику. Вони поривають з умовностями, познають прояви реального життя людини і природи.

Представниками голландської школи стали Рембрандт. Він писав картини історичні, біблійні, міфологічні, побутові, портрети, пейзажі, був одним з майстрів офорту і рисунку. Створив багату кількість релігійних композицій «Жертвоприношення Авраама» (1635 р.). Багато звертався до портретного жанру.

В музиці бароко також більшою мірою проявилось в Італії. Це позначилось на розвитку інструментальної музики, появою великого концерту, концерту гроссо, авторами якого були Арканджелло Кореллі, Антоніо Вівальді. Кількість частин була і 5 і 6 для різних інструментів соло з оркестром.

41. Відображення ідей Відродження в італійському образотворчому мистецтві.

Відродження – новий етап в історії світової культури. У цей час були закладені основи сучасної наук, високого рівня розвитку досягла література, склалися основні засади реалізму. В основі культури Відродження лежить принцип гуманізму, утвердження гідності і краси людини, розуму, волі, творчих сил. Цей період у мистецтві носить більше світський характер. Культура відродження виникає у Європі, зокрема в Італії. Термін Відродження вперше з’явився в 16 ст. і стосувався характеристики образотворчого мистецтва. Основним джерелом виступає античне мистецтво. Найбільшого розвитку у цей період набуває живопис, що збагачується новими жанрами. Поряд з існуючими раніше жанрами релігійного і міфологічного живопису, великого значення набуває портрет, зароджується історичний і пейзажний живопис. В Італії складаються школи живопису, що очолили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Тиціан та ін.. Відомим живописцем Відродження став Сандро Ботічеллі. До його найбільш відомих творів належать «Весна»(1485), «Народження Венери» ( 1484). У цих творах Ботічеллі досяг найвищого рівня поєднання чуттєвої краси і духовності..

Розпочати розмову про одного з геніїв епохи італійського Відроджен­ня хотілося б із зіставлення Леонардо да Вінчі та його не менш геніального сучасника Мікеланджело Буонарроті. Більш протилежних за зовнішністю та характером людей, ніж ці два титани флорентійського мистецтва, годі й уяви­ти: привабливий зовні, невимушений, блискучий, різнобічно обдарований, що постійно перебуває у вищому світі, всім цікавиться, але пурхає, неначе метелик, кидаючи все, що винаходив, розробляв, незавершеним, — Леонардо. Цілковита протилежність йому — Мікеланджело, незграбний, невисокий на зріст, із суво­рим негарним обличчям, з поламаним унаслідок нещасного випадку носом, відлюдькуватий. Він наполегливо пра­цює над усім, за що береться, невтомно, десятиліттями з мурашиним старанням виконуючи одне замовлення, доводя­чи його до повної досконалості.

За перші двадцять років своєї діяль­ності у Флоренції Леонардо виконав лише кілька малюнків, почав кілька живописних робіт. До часу, коли він залишив майстерню Верроккйо, відно­сять невелику за розміром ніжну і зворушливу «Мадонну з квіткою» («Ма­донна Бенуа», Санкт-Петербург, Ермі­таж), яку він писав з реальної молодої флорентійки, що її зустрів на вулиці, коли вона бавилася зі своїм малюком. Так великий майстер побачив у простій дівчині величний образ Матері Божої, опустивши на грішну землю Богоматір, відтворивши її в образі молодої жінки. Приблизно в середині 80-х років була виконана і «Мадонна Літта» (Санкт-Петербург, Ермітаж), чарівний образ зрілої жінки-матері, яка уособ­лює характерний леонардівський тип жіночої краси: важкі напівопущені вії і ледь помітна посмішка — трохи ра­дісна і водночас сумна, що надає об­личчю особливої величності й одухо­твореності.

Найвизначнішою роботою майстра в Мілані, вищим досягненням його мис­тецтва став настінний розпис трапезної монастиря Санта-Марія делле Граціє на сюжет «Таємної вечері» (1495 — 1498). Христос востаннє зустрічається за вечерею зі своїми учнями, щоб відкри­ти їм зраду одного з них: «Істинно говорю вам, один з вас зрадить мене». Леонардо відтворює момент реакції на ці слова кожного з дванадцяти апос­толів. Ключовою в роботі є фігура Христа, розташована в центрі, на тлі відчинених дверей, за якими відкри­вається пейзаж. Очі його опущені, на обличчі — покора вищій волі, туга, знан­ня майбутньої долі. Апостоли розбиті на чотири групи, по троє в кожній. Усі обличчя освітлені, за винятком облич­чя Іуди, змальованого в профіль до глядача, що відповідало задумові мит­ця: виділити його серед інших учнів, зробити фізично відчутною його чор­ну, зрадницьку сутність.

Головне в «Таємній вечері» для Ле­онардо — це реакція різних людей, ха­рактерів, темпераментів, індивідуально­стей у розкритті найважливіших пи­тань людства: любові та ненависті, відданості та зради, шляхетності и підступності, користолюбства. Це робить твір Леонардо сучасним, хвилюючим, змушує глядача замислитися. По-різно­му виявляють себе люди в момент душевного потрясіння: занепав духом, опустивши очі, улюблений учень Христа Іоанн, схопився за ніж апостол Петро, розвів руки від нерозуміння сказано­го Іаков, збентежено скинув руки Анд­рій... Спокійний лише Христос, фігура якого — змістовий, просторовий та колористичний центр розпису.

Доля творіння Леонардо трагічна. Експериментуючи з фресковим живо­писом, він змішував дві фарби: темпе­ру та олію. Для найшвидшого просихання роботи розкладав під стіною вогнища. Пізніше в стіні було пробито двері і в трапезну з кухні почала про­никати волога, яка й руйнувала розпис. У XVIII ст. солдати Бонапарта вико­ристовували трапезну як стайню, склад і навіть в'язницю. Під час другої світо­вої війни в трапезну влучила бомба. Бічні та протилежна стіни були зруй­новані, а от стіна з розписом лишилася неушкодженою. В 50-ті рр. XX ст. для збереження шедевру Леонардо було проведено фундаментальні рестав­раційні роботи.

Із 1499 р. починаються поневіряння митця: Мантуя, Венеція, і врешті знову Флоренція. Саме тут Леонардо пише одну з найвідоміших у всьому світі робіт — портрет жінки купця дель Джокондо Мони Лізи. Величність Мони Лізи полягає в зіставленні її дуже наближеної до краю полотна, підкреслено об'ємної фігури з немов­би побаченим здалеку ландшафтом зі скелями та струмками, мінливими, не­вловимими, ніби реальними, а втім, бе­зумовно, фантастичними. Ця ж невло­вимість і в самому обличчі Джоконди: в ньому відчувається і воля, і напру­женість, її погляд, розумний і проник­ливий, неначе невпинно стежить за гля­дачем, заворожує ледь помітною посмішкою. Від її обличчя неможливо відвести очей. Кожен, хто дивиться на неї, бачить щось своє, співзвучне влас­ному стану, настрою, відчуттю.

У портреті Джоконди Леонардо досяг вищого ступеня узагальнення, яке, зберігаючи неповторність зобра­женої індивідуальності, дає змогу роз­глядати цей образ як типовий для епо­хи Ренесансу. Це узагальнення, голов­на ідея якого — відтворити відчуття власної гідності, високе право на са­мостійне духовне життя, досягнуте і плавним контуром фігури, і м'яким мо­делюванням обличчя та рук, огорну­тих легким серпанком (леонардівське «сфумато»), і таким відтворенням жи­вого людського тіла, що сучасники казали, ніби можна побачити, як б'ється її пульс.

Багатогранність його пізнання сягає за межі людських можливостей. Шедеври його живопису-філософії охоплюють і пояснюють зовнішню та внутрішню реальність земних явищ. Пристрасному вивченню їх він присвя­тив усе своє життя. Тисячі сторінок рукопису, залишені нащадкам, втілюють всеосяжну геніальну натуру митця.

Спочат­ку Мікеланджело робив блискучі копії з робіт античних митців, а згодом і ори­гінальні твори, що за майстерністю, ди­намізмом, внутрішньою гармонією не по­ступалися творінням античних майстрів (рельєф «Битва кентаврів»).

У 1496 р. молодий художник від'їжджає до Риму, де створює свої перші роботи, що принесли йому визнання: «Вакха» та «П'єту». Відносно «П'єти» («Оплакування Христа») той самий Базарі писав, що жоден скульп­тор, яким би блискучим майстром він не був, не зможе досягти такої доско­налості та витонченості в малюнку, та­кої чистоти й майстерності в обробці мармуру, якої досяг Мікеланджело, бо явлена тут уся сила та могутність мис­тецтва. Мікеланьйоло (так ласкаво на зивали майстра друзі) так любив цей твір, що зробив те, чого не робив ніко­ли, — на перев'язі, що оперізує груди Богоматері, написав своє ім'я, а ще він зробив це тому, що захоплені та здиво­вані сучасники не могли повірити, що то творіння його рук...

Мати — уособлення ніжності, відданої синові, такому прекрасному талановитому, що, як ніхто, відрізнявся душевним теплом і чуйністю, нібито він був найзвичайнішою людиною! їй ні на кого більше сподіватися, ні на кого спер­тися; вона далека від помсти, бо що може вона, бідна та слабка жінка, про­ти розлюченого народу? В неї немає більше сина... Вона побачила страдниць­ку смерть його, а тепер на її колінах його бездиханне тіло... Ось, без сумні­ву, найвища скорбота, яку може відчу­ти материнське серце. Своє враження від цього твору французький письмен­ник Стендаль передав так:

Гідність і краса,

І скорбота...

У 1508 — 1512 рр. Мікеланджело працює в Римі над замовленням папи Юлія II — розписом стелі Сікстинської капели при Ватиканському палаці. На той час Мікеланджело був відомий як блискучий скульптор і аж ніяк не живописець. Він не знав технічних прийомів фрескового живопису. Пло­ща ж розпису становила 600 м² (48 х 13) на висоті 18 м. Художник змушений був працювати, лежачи на спині, і при цьому сам готував собі фарби. Після двадцятимісячної роботи над фрескою він не міг рівно ходити, без болю дивитися прямо перед собою, навіть листи та інші папери читав, три­маючи їх на витягнутих руках над го­ловою.

У дев'ятьох центральних композиці­ях розпису стелі розгортаються події перших днів створення Світу: творен­ня небесних світил, відокремлення тверді земної від води, історія Адама та Єви, Всесвітній потоп — усі ці сце­ни являють собою гімн людині, її силі, могутності та красі. Бог — це переду­сім творець, в якому сконцентрована могутня животворна сила.

«Прочитана зовсім по-новому біб­лійна легенда дала можливість Мікел­анджело створити величну поему про творчу могутність людини, адже Бог в уявленні Мікеланджело був першим художником світу, що не знає перешкод у своїх творчих задумах. І недарма Мікеланджело змалював його з рука ми скульптора, що звичні працювати тяжким відбійним молотом», — писав мистецтвознавець В. Лазарєв.

Незважаючи на величезну кількість фігур, зображених у плафоні Сікстинської капели, розпис логічно ясний і сприй­мається досить легко. Головними ви­ражальними засобами є підкреслена пластичність фігур, неперевершена ви­разність ліній та об'єму. Пластичність у розписах Мікеланджело завжди до­мінує над живописністю, ніби підтвер­джуючи думку майстра про те, що най­кращий той живопис, який найбільше наближений до рельєфу.

Після смерті папи Юлія II його спадкоємці замовляють Мікеланджело усипальницю. Три роки працює май­стер над створенням фігур Мойсея і рабів для цієї гробниці. В образі Мой­сея він втілив свою мрію про вождя — мудрого, сміливого, сповненого титані­чної сили, експресії, волі — властивос­тей, що необхідні були людині, яка змог­ла б на той час об'єднати його батькі­вщину.

Історичне значення мистецтва Мікел­анджело, його вплив на сучасників та художників наступних поколінь важ­ко переоцінити. Він був не лише тита­ном Високого Відродження. Саме в Мікеланджело вбачають також перед­вісника наступної епохи мистецтва — епохи бароко.

Ідеї монументального мистецтва Від­родження, в яких злилися традиції ан­тичності та дух християнства, знайшли найяскравіше відображення в творчості Рафаеля, третього титана епохи Від­родження.

Саме в мистецтві Рафаеля знайшли зріле рішення два основних завдання: пластична досконалість людського тіла, що відбиває внутрішню гармонію різно­бічно розвиненої особистості (що було ідеалом античного мистецтва), і склад­на багатофігурна композиція, що пере­дає розмаїття світу. В останній май­стер досяг неперевершеної майстер­ності.

Упродовж усього життя Рафаель шукає гармонію краси та жіночості в образах Мадонн, адже саме образи Богоматері — Мадонни принесли йому всесвітню славу. Заслуги митця полягають в тому, що він зумів втіли­ти всі найтонші відтінки почуттів в ідеї материнства, поєднати ліричність і глибоку емоційність з монументальною величністю. Не випадково друзі лагід­но називали Рафаеля «Мадоннеро». Від юнацької, несміливої «Мадонни Конестабіле», через неперевершених за ніжністю і ліричністю «Мадонни в зе­лені», «Мадонни із щиглом», «Мадон­ни в кріслі», «Мадонни Альба» до вер­шини Рафаелевого духу і майстерності — «Сікстинської Мадонни» просте­жується шлях подолання наївності та безтурботності світлої материнської любові до образу, сповненого високої духовності й неосяжного трагізму.

«Сікстинська Мадонна» написана відразу, без попереднього ес­кізу. Вона зображена такою, як намари­лася художнику уві сні. Здається, кар­тина народилася в хвилину дива — завіса відкрилася і таємниця неба з'я­вилася перед очима.