6.4.4. Соціальна допомога

Надзвичайно важливою допомогою бідним є програма "Допомо­га сім'ям з неповнолітніми дітьми (АРОС)", відома серед народу як "велфер". Цю програму було розроблено на початку XX ст., коли прогресивні кола, включаючи феміністок, розпочали кампанію до­помоги одиноким матерям, метою якої було запобігання передачі дітей на виховання в інші руки. Закон про соціальний захист 1935 р. зобов'язав штати забезпечувати цю допомогу за участі федеральних субсидій. Програма полягала в наданні прямої фінансової допомоги сім'ям, очолюваним одинокою матір'ю, щоб запобігти їхньому роз­паду. Розглядувана програма має дві характерні особливості. По-перше, кожний штат повинен розробити власну програму з ураху­ванням місцевих особливостей, що зумовлює значну диференціацію розмірів допомоги і умов її надання. По-друге, сім'я з двома батька­ми ніколи не матиме права на цю допомогу. Остання обставина віді­грала головну роль у заохоченні людей до пошуку будь-якої, навіть малооплачуваної роботи. Проте диверсифікація програм від штату до штату часом призводила до аномальних розбіжностей у розмірі допомог. Наприклад, у 1984 р. середній розмір допомоги у штаті Міссісіпі дорівнював 91 дол. проти 489 у Каліфорнії і 325 дол. у се­редньому по країні. Згідно із Законом про підтримку сім'ї 1988 р. до­помоги по АРОС мають на певний період надаватися також сім'ям з двома батьками, проте реальна ситуація суттєво не змінилася.

Отримувачів АРОС до 60-х років було небагато; протягом на­ступного десятиріччя їх кількість зросла в чотири рази. У 80-ті роки чисельність їх стабілізувалася на рівні 11 млн, або 5 % населення. "Вибухове" розширення "велферу" було головним досягненням руху за громадянські права, який вперше залучив чорне населення до дер­жавного соціального забезпечення. Події 70-80-х років свідчать про продовження боротьби між лібералами та консерваторами. Найпо­мітнішим проявом цієї боротьби був конфлікт між бідняками та дер­жавою. Проте й ліберальні пропозиції щодо гарантованого мініму­му доходу, і неоконсервативні ідеї щодо відміни "велферу" потер­піли поразку. З кінця 60-х років федеральний уряд і уряди штатів почали розробляти заходи щодо посилення стимулів до праці, що містилися у програмі. За часів Р. Рейгана види й розмір допомоги

178

були суттєво скорочені; вимоги щодо прав її отримання стали суво­рішими; реальний розмір допомог через відсутність індексації суттє­во зменшився. Як наслідок, близько 400 тис. сімей втратили право на допомогу, а для 260 тис. отримувачів її розмір зменшився.

6.4.5. Расова нерівність і держава добробуту

Питання расової нерівності й расизму відігравали таку саму по­мітну роль в політиці сучасної держави добробуту США, як і класо­ва нерівність і класове гноблення у країнах Західної Європи. До 60-х років для чорних американців держави добробуту ніби й не існува­ло. Незважаючи на величезну кількість тих з них, хто перебував за межею бідності, лише небагатьом вдалося отримати соціальну допо­могу. Це пояснюється расистською ідеологією, якою керувалися чи­новники від Верховного суду до найменшого місцевого адміністра­тора. У південних штатах, де в 1940 р. проживало 80 % чорного насе­лення, система апартеїду була закріплена місцевим законодавством. Воно дістало підтвердження в рішенні Верховного суду 1896 р., яке проголошувало, що Конституція дозволяє "окремий, але рівноцін­ний" захист законом чорних і білих людей, зумовлюючи тим самим сегрегацію в освіті, громадському транспорті, місцях відпочинку та соціальному захисті. Якщо останній і був доступний чорношкірому населенню, то якість його була незрівнянно нижчою. З огляду на це, а також під впливом механізації сільського господарства чорні аме­риканці мігрували на північ, перетворюючись з південних селян і хатньої прислуги на чорний робітничий клас. У 1975 р. у південних штатах проживало лише 52 % чорних американців.

Після десятиріч боротьби за права негрів Верховний суд США у 1954 р. скасував постанову про "окремий, але рівноцінний" захист. Це рішення було застосовано насамперед до сфери освіти, де дирек­ціям шкіл, які продовжували сегрегацію, відмінялася фінансова під­тримка з боку федерального уряду. Подальша боротьба негрів за громадянські права, по суті, була боротьбою за доступ до благ дер­жави добробуту, таких як гарантування зайнятості, житла й медич­ної допомоги — те, що має робітничий клас в інших розвинених країнах. Результатом цієї боротьби стало прийняття у 1964 р. Зако­ну про громадянські права і в 1965 р. — Закону про виборчі права, які ставили поза законом усі форми дискримінації та сегрегації, на­давали чорним американцям рівні права в усіх сферах громадського життя. Подальший розвиток реалізувався у збільшенні представниц-

179

тва чорних людей у політиці (особливо на місцевих рівнях влади), бізнесі, професійній та управлінській еліті.

Завдяки прийнятим заходам вдалося дещо зменшити розрив у добробуті білих і чорних американців у 60—70-ті роки. Проте пересе­лення білого населення до приміської зони, коли чорні лишалися жити в межах міст, посилили сегрегацію за місцем проживання, що часом зумовлювало також сегрегацію у школах. Далі, через прийняті Президентом Р. Рейганом заходи щодо обмеження соціальних вип­лат у 80-ті роки знову посилилася расова нерівність щодо доходів, зводячи нанівець здобутки 60-х. Так, найбільший середній медіан­ний дохід чорних сімей щодо доходу білих сімей був досягнутий у 1975 р. і становив 62 %. У 1988 р. це співвідношення становило вже 55 %, тобто стільки ж, як у 1953 і 1967 р. Розрив у рівнях дитячої смертності, що швидко зменшувався між 1960 і 1975 р., знову почав збільшуватися у 80-ті роки. Щоправда, дехто з дослідників оптиміс­тично стверджує, що у структурі зайнятості чорного населення від­буваються позитивні зміни. Проте частка чорного середнього класу оцінюється заледве 10 % загальної чисельності чорного населення, і ці 10 % не почуваються безпечно, тому що їхній добробут залежить від ринкових сил, які забезпечують взаємодію білих виробників і чорних споживачів.

6.4.6. Сімейна політика

Ідеологія. Сполучені Штати Америки — єдина капіталістична країна, яка не забезпечує допомоги на дітей на національному рівні й відпустки по вагітності та пологах. Цілком очевидно, що єдиної державної сімейної політики, що має забезпечувати добробут матері й дитини чи заохочувати людей мати (або не мати) дітей, у США не існує. Ідея такої політики цілком суперечить волюнтаризму та лібе­ралізму, що визначили соціальну політику країни. В американській традиції навіть більше, ніж у західноєвропейській сім'я є "притулком у цьому жорстокому світі", "бастіоном індивідуалізму". Волюнта­ризм і лібералізм роблять наголос на відповідальності сім'ї за своїх членів. Коли Р. Ніксон замість "велферу" запропонував план со­ціальної допомоги сім'ї, що передбачав гарантований мінімум до­ходів для всіх сімей, Конгрес відкинув цей план, бо він. підривав відповідальність, самодостатність сім'ї й стимули до праці. Іншою причиною відсутності єдиної сімейної політики є питання політики щодо народжуваності. В Європі сімейна політика часто була зумов-

180

лена намаганням припинити зниження народжуваності пронаталіст-ськими заходами. Федеральні пронаталістські заходи ніколи не сто­яли на порядку денному у США, частково через невпинне зростання населення, а частково — через поширеність расово-євгенічних і нео-мальтузіанських поглядів.

Водночас радянські успіхи в освоєнні космосу викликали в сус­пільстві занепокоєння щодо недостатнього інвестування в дітей як у людський капітал. Результатом цього було створення на місцевому рівні мережі соціальних служб, осередків планування сім'ї, агенцій з питань надання допомоги по догляду за дітьми за відносно слабкої федеральної координації та фінансової підтримки. Отже, сімейна політика у США має немов би дві грані — поміркована матеріальна підтримка бідних та ідеологія приватності, самодостатності й пова­ги до материнства в "нормальній", тобто патріархальній, сім'ї. Про­те ці настанови ніколи не були абсолютними й часто порушувалися в суспільній практиці. Основним "порушником спокою" слід вважа­ти жіночий рух, який завжди об'єднував жінок в основному навколо вимог щодо рівності перед законом. Тепер до них приєдналися гас­ла на захист абортів, вимоги щодо створення жіночих консультацій, притулків для жінок, з яких знущаються в сім'ї, дитячих закладів, на­дання відпусток по вагітності й пологах тощо.

Об'єктивні економічні процеси, що втягували жінок у суспільне виробництво, також сприяли зміні сімейних ролей. Нині лише 14% американських сімей поділяють погляди щодо традиційної ролі чо-ловіка-годувальника (за винятком одиноких матерів). Жінки тепер набагато більше покладаються на державу чи на власну працю. Один з наслідків цього — збільшення кількості розлучень. Такий стан речей, однак, не задовольняв багатьох суворих моралістів, пе­редусім церкву, яка вбачала у створеній системі соціального захисту сім'ї загрозу традиційним моральним цінностям. Отже, за часів Пре­зидента Р. Рейгана обмеження в різних видах допомоги сім'ї відбу­лися згідно з патріархальними поглядами.

Проблема абортів завжди гаряче обговорювалася у США з двох позицій — захист прав жінок і захист прав ненародженої дитини. До прийняття ліберального закону 1973 р. доступність аборту залежала від рішення приватного лікаря. Тому якщо забезпечені жінки серед­нього класу могли зробити легальний аборт у лікарні, у нормальних санітарних умовах, сотні тисяч жінок з бідних прошарків змушені були віддавати себе до рук малокваліфікованих нелегалів у небезпеч-

18!

них щодо санітарії та гігієни умовах. Незважаючи на лібералізм за­кону 1973 р., який дає безумовне право на аборт при терміні вагіт­ності до 12 тижнів, відсутність державного фінансування та дешево­го, доступного медичного обслуговування негативно впливає на до­ступність цієї операції в умовах лікарні для багатьох бідних.

Дошкільне виховання і відпустка по догляду за дитиною. Ортодок­сальні погляди американських консерваторів на те, що священна приватність сім'ї й материнства мають бути захищені від втручання держави, виявилися в запереченні необхідності розвитку системи дошкільного виховання у країні. Президент Р. Ніксон свого часу на­клав вето на програму розвитку дитячих дошкільних закладів, тому що вона, на його думку, містила загрозу "совєтизації" американсь­кої сім'ї. Однак протягом останніх десятиріч на суспільні погляди щодо цієї проблеми впливали принаймні три фактори. По-перше, суспільне дошкільне виховання розглядається як ефективний засіб подолання бідності й поганого ставлення до дитини, не в останню чергу завдяки заохоченню матерів до пошуку роботи. По-друге, було визнано користь суспільного виховання й освіти з погляду під­вищення загального рівня культури й освіти населення. По-третє, розширення зайнятості жінок створило величезний попит на до­шкільне виховання майже в усіх соціальних верствах. Жіночий рух розглядає дошкільне виховання як ключову умову рівноправності. Усі ці фактори зумовили значне розширення системи суспільного дошкільного виховання, в якому федеральний і місцеві уряди віді­грали значну роль. Нині половина штатів вимагає від адміністратив­них органів освіти створювати дитячі садки для дітей віком 3-5 років (шкільна освіта у США розпочинається з 5 років). Розвиток надом­них дитячих садків значною мірою нерегламентований. Мало також відомо про якість умов утримання та фінансування приватних зак­ладів такого типу. Дитячі садки (ясла) поділяються на дві категорії: комерційні, клієнтами яких здебільшого є представники середнього класу, і неприбуткові зі змішаною клієнтурою, які часто отримують фінансову підтримку із суспільних фондів. У 1988 р. у дитячих уста­новах на комерційній основі виховувалося 51 % усіх дітей у дошкіль­них закладах. Більшість неприбуткових закладів керуються церк­вою, благодійними організаціями тощо, які співпрацюють з місце­вою владою. Останніми роками посилився процес приватизації дошкільних закладів. Держава непрямо підтримує дошкільне вихо­вання у формі податкових пільг до ЗО % вартості догляду за дити-

182

ною, найбільшу користь з яких має середній клас як найчисленніший споживач цієї послуги.

Законодавство США не надає батькам відпустки по догляду за дитиною. Вагітна жінка згідно із законом 1978 р. "Про дискриміна­цію вагітності" просто прирівнюється до "тимчасово непрацездат­ного працівника". Проте лише кілька штатів мають обов'язкове страхування на випадок втрати працездатності. Отже, у 80-ті роки 60 % матерів не отримували жодної компенсації по вагітності й по­логах, а 40 % зайнятих матерів не були охоплені страхуванням у разі народження дитини. Хоча частина жінок отримує оплачувану від­пустку на час вагітності й пологів, проте відпустка по догляду за ди­тиною перші кілька місяців не гарантується, і роботодавець часто звільняє жінку, яка бере хоча б коротку відпустку. Крім того, оскіль­ки третя частина одиноких матерів і чверть заміжніх не мають ме­дичної страховки, народження дитини є для них дорогим, як і для інших, що все одно не отримують повної компенсації. Звичайно, ве­ликі корпорації надають своїм працівницям допомогу, яку можна порівняти з мінімумом, що надається у країнах Західної Європи, од­нак це стосується менш як чверті зайнятих жінок.