22. Чи однакова кількість фонем у різних мовах?
У мовах світу різна кількість звуків, фонем, різною є інтонація і мелодика. Саме фонетична система найбільшою мірою презентує мову як індивідуальну, неповторну. Наприклад, фонетична будова української мови складається із 38 фонем. У складі голосних — 6 фонем, у складі приголосних — 32 фонеми. В англійській мові голосних —11 фонем, дифтонгів — 9, одна голосна фонема /э :/- змішаного підняття — є специфіч ною, оскільки її варіантом є фонема /а:/—заднього ряду, середнього підняття. Отже, в англійській мові 21 голосна фонема і приголосних — 24. Усього 45 фонем. У німецькій мові 15 голосних монофтонгів, 3 голосні дифтонги, 23 приголосні фонеми. Усього 41 фонема. У мові ідиш 5 голосних фонем, три голосні дифтонги, 24 приголосні фонеми. Усього 32 фонеми. У румунській мові 7 голосних фонем, 6 дифтонгів, 37 при голосних фонем і 6 трифтонгів. Всього 50 фонем. У польській мові 9 голосних фонем і 29 приголосних фонем. Усього 38 фонем. У російській мові 5 голосних фонем,32 приголосні фонеми — Московська фонологічна школа. Усього 37 фонем.У датській мові однакова кількість голосних і приголосних фонем. У шведській аж 53 фонеми: 17 голосних і 35 приголосних. У норвезькій ще більше — 56 фонем: 18 голосних і 38 приголосних. Найбільша кількість фонем у деяких мовах Кавказу, зокрема у так званих іберо-кавказьких мовах, у яких кількість приголосних перевищує сім десятків, а кількість голосних обмежується двома-трьома (з варіантами). А ось, на приклад. у гаванській мові в Полінезії всього 13 голосних і приголосних фонем.
23. У чому полягає принципова відмінність розуміння фонеми представниками Московської і Ленінградської фонологічних шкіл?
У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного погляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І. О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір — концепції психологічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев — концепції семіотичної реальності (фонема — фігура, що служить для побудови знаків), то У.-Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фонеми й об’єктивність відношень фонем, що ґрунтуються на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови розходяться в розумінні деяких суттєвих питань. Так, у Росії існує дві фонблогі’чт школи — Санкт-Петербурзька і Московська, кййцепції фонеми яких багато в чому різняться. Санкт-Петербурзька фонологічна школа(основоположник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зін- дер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздєв, Л. Л. Буланін, С. Б. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнення звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотожність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фонологічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як води [водм] і вода [влда] є різними фонемами, а звук [т] у словах сад [сат] і том [том] — однією. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі). Принцип підходу цієї школи1—прагнення пов’язати лінгвістичну природУфонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально досліджують їх. Уважають, що теорія Санкт Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лікуванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створенні іспитових тестів, у техніці зв’язку, лінгводидактиці. Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Сидоров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлєв, Г. О. Винокур,А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (уцентрі уваги не розрізнення звукових оболонок значеннєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Таким чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одиницею. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Московська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, а й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М. В. Панова [Панов 1967]. З інших фонологічних шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Американська і Копенгагенська. У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фонологія (праці Є. Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне). В Україні зародження фонології пов’язане з іменами Є. К. Тимченка («Курс історії українського язика. Вступ і фонетика», 1929), О. Н. Синявського («Спроба звукової характеристики літературної української мови», 1929) та О. Б. Курило («До поняття «фонема», 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно української мови розвивали І. 3. Петличний, П. П. Коструба, Ф. Т. Жилко, Л. І. Прокопова, В. С. Перебийніс,Н. І. Тоцька та ін.
Практична частина
1
.Таблиця
«Будова мовленнєвого апарата людини».
Тема . Фонетика як наука про звуки людської мови.
Теоретична частина