Функції і принципи права

Функції права – це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загальносоціальні й спеціальні юридичні. Розглянемо функції права, що належать до загальносоціальних:

1) гуманістична функція - захищає права і свободи людства, народу, людини;

2) організаторсько-управлінська – право суб’єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем;

3) інформаційна (комунікативна) – інформує людей про волю законодавця;

4) оцінно-орієнтувальна – поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави;

5) ідеологічно-виховна – формує у людини певний світогляд;

6) гносеологічна (пізнавальна) – право само виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять:

1) регулятивну - спрямована на врегулювання суспільних відносин;

2) охоронну (захисна) - спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин.

Принципи права – це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя, що були вироблені у процесі його тривалого розвитку. В принципах права відображається «дух права». Принципи права універсальні спільні для більшості країн світу: 1. Принцип презумпції (предположение) невинності; 2. Не можна застосовувати не передбачені законом покарання; 3. Не можна засуджувати людину двічі за один злочин; 4. Всі учасники судового процесу є рівними перед судом; 5. Всі громадяни є рівними перед законом; 6. Принцип презумпції правомірності незабороненого.

Норма права. Поняття системи права як внутрішньої його організації

Первинним ланцюгом системи права є норма права - це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки суб’єкта права, загального характеру, що в установленому порядку приймається, змінюється, забезпечується державою для регулювання суспільних відносин. Правові норми поділяють за спрямованістю на норми-заборони (заборона на певні дії), норми-приписи – установлюють обов’язки громадян. Бувають матеріальні норми – установлюють заборони, обов’язки, права – громадянин має право здобувати освіту екстерном – і процесуальні – визначають порядок використання цих прав та обов’язків (складання екзаменів екстерном громадянин подає заяву до районного відділу освіти).

Норма права має внутрішню структуру, що виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, зв’язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза (якщо) – це частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція (тоді) – це частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто само правило поведінки.

Санкція (інакше) – це частина норми права, в якій подано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними (позитивними).

Норми права можуть об’єднуватися в інститути й галузі права.

Інститут права можна визначити як відокремлену групу взаємозв’язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.

Система права – це внутрішня форма права, що визначає певну взаємодію між його елементами - галузями, підгалузями, інститутами та нормами права.

Галузь права – це сукупність правових норм (приписів), що за допомогою певного методу правового регулювання регулюють суспільні відносини в певній сфері.

Серед існуючих галузей права розрізняють конституційне (державне), яке встановлює основні норми існування і діяльності держави, адміністративне (регулює відносини, що складаються у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності), фінансове (регулює відносини, що виникають під час надходження та розподілу коштів державного бюджету), земельне (регулює відносини між державою та суб’єктами різних форм власності на землю), цивільне - гражданское (його норми регулюють майнові та деякі особисті немайнові відносини), трудове (регулює відносини, що виникають між працівником та роботодавцем / власником підприємства), кримінальне (установлює відповідальність за найбільш небезпечні порушення закону - злочини), сімейне і т. ін.

Усі існуючи галузі права можна поділити на галузі публічного й галузі приватного права. Визначальним при цьому є метод правового регулювання, який переважно використовується. У галузях публічного права основним є імперативний метод регулювання, у галузях приватного права – диспозитивний метод. Імперативний метод передбачає можливу нерівність учасників правовідносин, використання примусу, жорстку обов’язковість правових норм і рішень. При диспозитивному методі регулювання обидві сторони правовідносин рівні між ними можуть бути врегульовані шляхом певних договорів, угод.

Медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів.

Предмет медичного права складається об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об'єктивність пов'язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров'я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.). Слід також відмітити, що суспільні відносини, котрі виникають у сфері медичної діяльності, регулюються не тільки нормами права. Мова йде про те, що історично обумовлене відношення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до медичних працівників - як до людей, що керуються в своїх професійних діях перш за все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, пов'язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація обумовлює становище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних установ знаходяться під значним впливом етичних і моральних норм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не можуть бути регламентовані законом. З цієї причини до предмету медичного права належать ті суспільні відносини, які можуть підлягати правовому регулюванню.

Особливе місце в системі права займає міжнародне право. Разом із системою права існує система законодавства. Система законодавства – це сукупність усіх прийнятих у встановленому порядку й упорядкованих нормативно-правових актів держави. Система законодавства має як вертикальну, так і горизонтальну побудову. Горизонтальна структура - поділ за галузями (галузева структура), а вертикальна - це поділ за рівнем юридичної сили правових актів.

Характеристика джерел права як зовнішньої форми його вираження

Окрім внутрішньої розрізняють також зовнішню форму права, або джерела права. Це способи юридичного вираження права, його організація в належну юридичну оболонку.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять:

1) правовий звичай – це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру;

2) правовий (судовий чи адміністративний) прецедент – це рішення компетентного органу держави щодо конкретної справи, яке стає обов’язковим для вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ;

3) нормативний договір – це формально-обов’язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб’єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір);

4) нормативно-правовий акт – це письмовий документ державного органу, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, забезпечується державою і породжує юридичні наслідки. Різновидами цих джерел права є закони, постанови, укази, інструкції, розпорядження.

За юридичною силою нормативні акти поділяють на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні. Конституція – Основний закон держави.

Підзаконні нормативно-правові акти – це документ компетентного органу держави, що приймається на основі виконання та відповідно до закону. Залежно від юридичної сили їх класифікують на загальні (постанова Верховної Ради України, укази президента України), відомчі (акти міністерств, державних комітетів), місцеві, локальні (регламентують діяльність конкретних підприємств).

Систематизація нормативних актів – це діяльність з упорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.

Інкорпорація – об’єднання кількох нормативних актів в одному збірнику без змін їхніх норм. Критерій систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження.

Кодифікація – це вид систематизації нормативних актів, що стосується їх переробки, узгодження, що супроводжується зміною змісту їхніх норм (усуненні розбіжностей і суперечностей, скасуванні застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Результатом кодифікації стає новий нормативно-правовий акт - кодекс, статут, закон, положення.

Кодекс – це кодифікаційний акт, що забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі законодавства. У сучасному законодавстві України існує вісімнадцять Кодексів.