8. Джерела (форми) права. Місце і роль правозастосовчої (судової) практики в правовому регулюванні суспільних відносин.

Джерело права (у матеріальному сенсі) – це соціально-економічні умови життя суспільства, що визначають спосіб і засіб здійснення державної влади та виступають правотворною силою. Джерело права (у формально-юридичному сенсі) – це спосіб зовнішнього (офіційно визнаного) вираження норм, що надає їм (нормам) якість юридичних (правових).

Юридичні джерела (форми) права

Нормативно-правовий акт

Правовий прецедент

Нормативно-правовий договір

Правовий звичай

Правова доктрина

Релігійно-правова норма

Міжнародно-правовий акт

Нормативно-правовий акт:

— це юридичний акт-документ, прийнятий компетентними (уповноваженими) суб'єктами правотворчої діяльності, що вводить у систему права держави нові правові норми і містить ці самі норми.

Правовий прецедент:

- це створені в процесі юридичної практики (насамперед, судової) правила (норми), які офіційно виражені та охороняються державою, згідно з якими кожна наступна справа вирішується за аналогією з подібною попередньою.

Нормативно-правовий договір:

це акт (угода) колективного погодженого волевиявлення двох або декількох суб'єктів правотворчості, що містить правові норми і спрямований на регулювання суспільних відносин у сфері, обумовленій законодавством.

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний-правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай:

це історично сформоване правило поведінки (норми), офіційно визнане в суспільстві, яке охороняється державою. Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають історичному етапу його розвитку. Правовий звичай — найстародавніше джерело права, він історично і фактично передував закону.

Правова доктрина: це наукові ідеї, теорії, концепції, вчення, висловлення (письмові та усні), а також праці видатних юристів, офіційно визнані й обов'язкові як вихідний початок і обґрунтування рішення конкретних юридичних справ.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку методології тлумачення законів.

Релігійно-правова норма:

- акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт:

Це акт погоджувальної (договірної) міжнародної правотворчості, що містить норми права і прийнятий у встановленому порядку (визнання, ратифікація). З санкції держави такий акт поширюється на її територію, стає частиною внутрішньонаціонального законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, конвенції).

Нормативно-правові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:

1) за юридичною силою — на закони і підзаконні акти;Закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий вищими органами законодавчої влади держави та наділений вищою юридичною силою. Підзаконний акт – це нормативно-правовий акт, прийнятий органами державної влади або місцевого самоврядування.

2) за суб'єктами правотворчості— на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;Локальний нормативно-правовий акт – це підзаконний акт, прийнятий органами державної влади або місцевого самоврядування, який передбачає певну сферу дії (локалізований у просторі).

4) за галузевою належністю— на нормативні акти, які містять норми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адміністративного, кримінального та інших галузей права;

5) за зовнішньою формою виразу— на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо.

Місце та роль правозастосовчої (судової) практики у правовому регулюванні суспільних відносин

У юридичному механізмі правового регулювання правозастосування постає як владна діяльність державних органів і посадових осіб, що здійснюється з метою прийняття спеціальних рішень, спрямованих на виникнення, зміну та припинення конкретних відносин. Рішення, яке вони приймають, називається актом застосування норм права або правозастосовним актом. Державні органи та посадові особи, які здійснюють правозастосовну діяльність, називаються правозастосовчими. Характерна особливість правозастосування полягає в тому, що його здійснюють не довільно, за суб'єктивним бажанням, а на підставі й відповідно до чинного законодавства.

Соціальній природі правозастосування притаманно те, що на цій стадії правового регулювання здійснюється соціально-правовий контроль. У випадках, спеціально встановлених законодавством, конкретні органи держави та посадові особи від імені держави повно й всебічно аналізують життєві обставини, покладені в основу справи, й приймають спеціальне рішення про те, які права і обов'язки учасників конкретних відносин породжуються цими життєвими обставинами.

Соціально-правовий контроль на стадії правозастосування характеризується такими ознаками:

1. Діюча норма права закріплює лише загальні ознаки, риси відповідного правовідношення. Акт застосування норм права конкретизує її стосовно життєвих обставин, покладених в основу справи, й містить рішення про те, яке конкретне правовідношення породжують ці обставини. Суб'єкт правозастосування, від імені держави, дає юридичну оцінку відповідним життєвим обставинам і вирішує спір між учасниками правовідношення.

2. Суб'єкт правозастосування у правозастосовчому акті закріплює конкретні права й обов'язки учасників правовідношення. Приймаючи рішення, він не просто механічно підводить конкретні обставини під загальну норму права, а, здебільшого, з урахуванням специфіки обставин, що розглядають, самостійно визначає зміст прав і обов'язків учасників правовідношення.

3. Акт правозастосування, що вступив у законну силу, є обов'язковим і підлягає неухильному та беззастережному виконанню. У випадку невиконання або неналежного його виконання можливе звернення до компетентних державних органів з вимогою застосувати засоби державного примусу до особи, яка не виконала свій обов'язок, закріплений правозастосовним актом.

Таким чином, правозастосування як особлива форма соціально-правового контролю характеризується тим, що правозастосовник ґрунтовно вивчає, перевіряє наявність і реальність усіх життєвих обставин, що породжують відповідне правовідношення, і приймає обов'язкове до виконання рішення стосовно змісту й інших істотних елементів цього правовідношення. Завдяки правозастосовній діяльності знімаються будь-які перепони в реалізації норм права, й суб'єкти реалізовують свої суб'єктивні права, які вони самі своїми діями до прийняття правозастосовного акту реалізувати не можуть. В цьому й полягає безпосередня мета правозастосування в соціальному механізмі правового регулювання, і одночасно в цьому полягає його соціальна цінність.

Для того, щоб прийняти рішення, яке б органічно доповнювало й повністю відповідало не лише букві, а й духу діючого законодавства, правозастосування мусить реалізувати три взаємопов'язані цілі: 1) забезпечити достовірне та повне встановлення всіх потрібних по справі життєвих обставин; 2) не допустити порушень вимог закону, прав і свобод громадян, інших осіб; 3) приймати рішення, які відповідають вимогам законності, доцільності й справедливості.

У соціальному механізмі правового регулювання правозастосування виконує дві функції.

1. Управлінську функцію. Правозастосування є насамперед видом управлінської діяльності. У формі правозастосовних актів державні органи та посадові особи приймають розпорядчі рішення про здійснення будь-яких дій державних органів, організацій, закладів, органів місцевого самоврядування на користь конкретного громадянина, іншої особи (наприклад, про виплату пенсії, відведення земельної ділянки для будівництва будинку, дачі або виробничого приміщення тощо). Правозастосовний акт підтверджує наявність права в конкретної особи на те чи інше благо, визначає орган, заклад, організацію, які зобов'язані задовольнити інтерес правомочної особи, міру накладеного обов'язку, засоби й строки його виконання.

2. Функцію правосуддя. Соціальне розв'язання цієї форми правозастосування виражається в тому, що суди, розглядаючи кримінальні, адміністративні та цивільні справи, розв'язують юридичні конфлікти, що виникають між учасниками конкретних правовідносин, притягають до відповідальності осіб, які вчинили правопорушення.

Здатність суду на основі права цивілізованим шляхом розв'язувати правові конфлікти, що виникли в суспільстві, й тим самим робити вагомий внесок в забезпечення стабільного правопорядку в ньому, робить його найважливішим соціально-правовим інститутом цивілізованого суспільства.

Правозастосування має справжню соціальну цінність лише за умови успішної реалізації своїх цілей і належного здійснення функцій. Але такого стану з низки суб'єктивних і об'єктивних причин правозастосування досягає не завжди. Тому найважливішим завданням соціології права є з'ясування умов, за яких правозастосування діє ефективно в повному обсязі, забезпечує своє соціальне призначення як один із найважливіших компонентів соціального механізму правового регулювання.

Найважливішими соціальними та юридичними чинниками, які інтенсивно впливають на правозастосовну діяльність, у сучасній науковій літературі визначають: 1) кадровий склад суб'єктів правозастосовників; 2) конкретно-історичні умови правозастосовної діяльності; 3) соціально-психологічний механізм прийняття рішення; 4) фактичну діяльність суб'єктів правозастосування; 5) якість акта застосування правових норм.

9. Нормативний договір як джерело права.

Нормативний договір – це акт (угода) колективного погодженого волевиявлення двох або декількох суб'єктів правотворчості, що містить правові норми і спрямований на регулювання суспільних відносин у сфері, обумовленій законодавством.

Договори з нормативним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.

Основні риси нормативно-правового договору

• правоутворюючий акт, змістом якого є сформульовані сторонами договору взаємні права, обов'язки, порядок їх реалізації, а також відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

• його юридична сила залежить від правового статусу суб'єктів, що його укладають;

• виступає в багатьох випадках як частина національного законодавства;

• покликаний забезпечити публічний, загальний інтерес, всезагальне благо, тому виконання договірних зобов'язань гарантується державою шляхом застосування різних форм, засобів, методів, у тому числі примусового характеру;

• укладається і набуває чинності згідно з встановленою процедурою (ратифікація, затвердження, узгодження, колективні переговори тощо);

• розрахований на тривалий строк дії, багаторазове застосування;

• має неперсоніфікований характер.

Класифікація нормативно-правових договорів

1. Міжнародний договір – це угода між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що становлять для них спільний інтерес, яка регулює їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов'язків. Це можуть бути договори установчі (Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р., Угода про створення Співдружності незалежних держав (СНД) 1991 р.), договори про взаємодію (Договір про співробітництво між Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та Уповноваженим з прав людини в Російській Федерації 1999 р. та ін.) та ін.

За рівнем укладення:

• міждержавні;

• міжурядові;

• міжвідомчі (міністерства, ЦОВВ).

За кількістю сторін:

• двосторонні;

• багатосторонні.

За об'єктом регулювання:

• політичні;

• економічні;

• зі спеціальних питань.

Не всі договори мають потребу в офіційному схваленні парламенту. Ними, як правило, є міждержавні договори. Міжнародний договір уводиться в дію на території України законом України, у деяких державах міжнародний договір уводиться в дію конституційним законом, що ставить такий міжнародний договір за юридичною чинністю вище звичайного закону. Конституції ряду держав прямо визначають вишу юридичну чинність міжнародного договору. Якщо в коннституції держави відсутні такі вказівки, міжнародний договір має вишу юридичну чинність тільки у випадку виникнення колізії між ним і законом і якщо в законодавстві закріплена норма про визнання за ним вищої юридичної чинності.

2. Внутрішньодержавний договір - це угода між суб'єктами правовідносин у межах однієї держави, що встановлює, змінює або скасовує норми права. Це може бути договір про компетенцію і договір про взаємодію (між суб'єктами федерації, між профспілками та урядом у рамках соціального партнерства). Договори можуть бути у сферах: конституційного права (Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України 1995 р.); адміністративного права (між урядом і обласними державними адміністраціями з питань взаємодії в соціальній, економічній та інших сферах; між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування щодо координації їхньої дії); цивільного права (засновницькі договори локального характеру, якими створюються і закріплюються правила поведінки тих чи інших відносин); фінансового права (кредитні договори між банками і підприємствами); трудового права (колективні договори і колективні угоди).

В трудовому праві розрізняють два види нормативних договорів:

• колективні договори;

• колективні угоди.

Колективний договір— це двостороння угода, що укладається між профспілковим комітетом, який представляє трудовий колектив, і власником підприємства, установи, організації з метою регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних інтересів працівників і власників. У цьому договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання змін в організації виробництва і праці; нормування і оплати праці; участі трудового колективу в формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування працівників та ін.

Колективні угодиукладаються на двосторонній основі на різних рівнях. Генеральні угоди укладаються між об'єднаннями профспілок і власників підприємств. У них закріплюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічних, політичних і трудових відносин. Відповідні угоди існують і на галузевому і регіональному рівнях.