52. Проблеми пізнання в сучасній філософії. Практична й соціально-культурна зумовленість пізнання. Чуттєве і раціональне пізнання.

Поняття пізнання та його види

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія'' (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання. Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія — це більше явище некласичної філософії. Для нашої філософської традиції епістемологічні студії були не характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як традиційні гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов'язані із епістемологією.

У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи. При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.

Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Коли людина включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі.

Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси.

Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій: а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою; б) активно — дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.

життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;

наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;

екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла. Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.

Чуттєве пізнання Питання про співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання здавна розглядалося філософами, а в Новий час воно стало головним (так звана проблема сенсуалізму і раціоналізму). Сенсуалісти вважали джерелом знання почуттєве пізнання, а раціоналісти думали, що тільки мислення здатне дати істину Чуттєве пізнання створюють чуттєві образи, отримані при безпосередньому впливі предметів і явищ дійсності на органи чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак).

Основні форми чуттєвого пізнання: ♦ відчуття; ♦ сприйняття; ♦ уявлення.

Відчуття — безпосереднє відображення будь-якої окремої властивості об'єкта (кольору, звуку, запаху) за допомогою одного з органів відчуттів. Відчуття залежать як від властивостей об'єкта, так і від будови органа, що сприймає. Тварини, в очах яких немає "колбочок", не розрізняють кольори. Але ці органи сприйняття побудовані таким чином, щоб давати достовірну інформацію, інакше життя власника органів стане неможливим.

Сприйняття — вища форма чуттєвого пізнання — відображення цілого, системи властивостей за допомогою кількох органів чуття. Воно, так як і відчуття, є функцією двох аргументів. З одного боку, відображення цілого залежить від властивостей об'єкта, а, з іншого, від будови органів сприйняття (тому що складається з відчуттів), попереднього досвіду і всієї психічної структури об'єкта. Кожна людина сприймає навколишнє через структуру власної особистості, по-своєму. На цьому явищі побудовані такі методи психодіагностики особистості, як метод Роршаха тощо.

Метод Роршаха полягає в тому, що пацієнт, який діагностується, розглядає різноманітні кольорові плями і розповідає, що саме він бачить у них.

Уявлення — це перехідна форма від чуттєвого пізнання до пізнання логічного. Воно належить до форм чуттєвого пізнання, оскільки знання предмета у формі уявлення носить чуттєво-конкретний характер. Суттєві властивості предмета тут ще чітко не виділені, але відмежовані від несуттєвих. А уявлення, на відміну від сприйняття, піднімається над безпосередньою даністю одиничних об'єктів і пов'язує їх з розумінням. Уявлення містить у собі значний елемент узагальнення, тому що неможливо уявити собі предмет у всій повноті його ознак, за якими ми його сприймали раніше. Частина їх обов'язково забувається. В пам'яті зберігаються тільки ті властивості предмета, що мали для нас найбільше значення в момент його сприйняття. Тому уявлення є, так би мовити, узагальненим відображенням предмета. Ми можемо мати уявлення не про якесь одиничне дерево, але про дерево взагалі, як про рослину, що має коріння, стовбур, гілки, листя. Однак це загальне уявлення не можна ототожнювати з поняттям, тому що в останньому відображені не тільки загальні та часткові властивості, всі ці ознаки перебувають у внутрішньому необхідному зв'язку між собою. А в уявленні цього немає.

Характерні риси чуттєвого пізнання:

♦ безпосередність; ♦ одиничність; ♦ поверховість. ♦ конкретність; ♦ наочність;

Раціональне пізнання — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.

Судження — форма відображення в людській голові наявності або браку ознаки у предмета. Судження здійснюється у формі ствердження або заперечення. Тому судження можна визначити ще й так: судження — це думка, яка стверджує або заперечує що-небудь про будь-що. Зовнішньою, мовною формою вираження судження є граматичне речення. Наприклад, "Листя на дереві зелене", "Всесвіт не має меж ні в часі, ні в просторі" тощо. В одних судженнях вже досягнуте достовірне знання про ознаки предмета, наприклад: "Людина може з успіхом працювати в умовах космічного польоту". У вірогідних судженнях тільки передбачається наявність або брак якої-небудь ознаки предмета: "Можливо, що на Марсі існує органічне життя". У судженнях - питаннях лише робиться запит про існування якої-небудь ознаки у предмета: "Чи існує вірус, що поширює онкозахворювання?".

Багато суджень висловлюється нами на основі чуттєвих вражень від предметів і явищ, з якими ми стикаємося в безпосередньому досвіді. Однак судження висловлюються не тільки на основі безпосереднього свідчення наших органів чуття. Всі судження науки, у формі яких даються визначення предметам і явищам дійсності, сформульовані закони природи і суспільства, виражені різноманітні загальні положення і принципи, є вивідними судженнями, тобто є результатами висновків.

Умовивід — це процес виведення нового судження із вже наявних. Те, що виведено у процесі умовиводу, називається висновком. Ті судження, з яких виводиться висновок, називаються посиланням, або засновками. Умовивід — це закономірний зв'язок суджень, тобто, речень. Він існує тільки тоді, коли посилання пов'язані між собою якою-небудь ланкою, так званим середнім терміном. Якщо ми маємо, наприклад, два судження "Всі інфекційні захворювання викликаються мікроорганізмами" і "Грип — інфекційне захворювання", то з цих посилань можемо зробити висновок: "Грип викликається якимись мікроорганізмами". В цьому умовиводі посилання пов'язані загальним для них терміном: "інфекційні захворювання", що є необхідною логічною основою для висновку. Навпаки, якщо ми маємо такі судження, як "Листя на дереві зелене" і "Кит — ссавець", то з них неможливо зробити висновок, тому що немає необхідного логічного зв'язку, немає середнього терміна Застосовуючи різноманітні форми умовиводу, прийоми і методи наукового пізнання, людина відкриває загальні, необхідні, сутнісні властивості і відношення предметів та явищ дійсності і створює про них наукові поняття. Поняття — це кінцевий результат, підсумок наукового пізнання світу. У формі понять відображається сутність предметів і явищ.

Поняття — це відображення в психіці предметів і явищ дійсності за їх загальними і сутнісними ознаками. Поняття як форма думки виражається словами і характеризується такими рисами. По-перше, тим, що відображає предмет за його загальними ознаками. Це означає, що поняття — форма відображення не тільки одиничних предметів або явищ, але й не визначеної кількості однорідних предметів і явищ і їх закономірних відносин. По-друге, поняття — це знання про сутнісні властивості і відношення речей. Цю обставину важливо мати на увазі, тому що різні предмети і явища можуть мати досить багато спільних властивостей, однак їх знання ще не означає знання сутності. Наприклад, і людина, і курка, мають по дві ноги. Проте загальна ознака "двонога істота" не буде виражати ні сутності людини, ні сутності курки як птаха. По-третє, поняття відображає єдність загальних і сутнісних ознак, кожна з яких необхідна, а разом вони достатні для визначення предмета.

Характерні риси раціонального пізнання: ♦ опосередкованість; ♦ узагальненість; абстрактність;брак наочності; сутнісність.

Раціональне пізнання, думка відображають дійсність не прямо, безпосередньо, а опосередковано, через проміжну ланку, чуттєве пізнання, яке завжди опосередковує зв'язок об'єкта і раціонального знання. Тому опосередкованість раціонального пізнання — це перша його характерна риса, на противагу безпосередності чуттєвого пізнання.

Узагальненість — друга риса раціонального пізнання, яка полягає в тому, що знаки мови, яка застосовується в ньому, позначають (крім власних імен) певні сукупності явищ, що мають загальні ознаки, а не одне конкретне явище.

Третя риса раціонального пізнання — абстрактність. Утворюється з виділення і відокремлення певних властивостей і відношень від їх конкретних носіїв, позначення виділеного знаком (наприклад, словом природної мови) і потім оперування цими знаками, що замінюють явища.

Оскільки раціональне пізнання є абстрактним та існує у знаковій формі, чуттєве уявлення стає неможливим, тобто, говоримо про брак наочності як четвертої риси раціонального пізнання. І нарешті, п'ята риса — спроможність системи абстракцій, опосередковано пов'язаних з дійсністю, проникати в сутність, виявляти головне.