специальная селекция

Смак. Бульби, зварені на пару, очищують від шкірки, розкладають на тарілки й дегустують. Смакові якості оцінює дегустаційна комісія (за 5- або 9-бальною шкалою).

Потемніння м’якоті після варіння. Оцінюють зразки за інтенсив-

ністю потемніння м’якоті через дві години після варіння: якщо за цей час зразок не темніє, він отримує найвищу оцінку за даною ознакою, якщо сильно темніє – найнижчу оцінку.

Діагностика ранньостиглих форм картоплі. Ранньостиглими є сіянці, бадилля яких засихає рано (за бульбового розмноження переважну більшість складають ранні і середньоранні генотипи).

Розрізняють біологічну і господарську стиглість у картоплі. Перша вимірюється періодом вегетації, друга – здатністю давати певний урожай бульб у різні строки їх збирання.

До ранніх належать ті генотипи, які мають період вегетації (від садіння до відмирання бадилля) – 80-100 днів, до середньоранніх – 101-115 днів, середньостиглих – 116-125 днів, середньопізніх – 126140 днів, пізніх – більше 140 днів.

Випробування селекційного матеріалу за придатністю на дво-

врожайність. Вивчаються ранні, середньоранні та середньостиглі генотипи на півдні України в умовах зрошування. Досліджувані сортозразки вивчають за весняного садіння 30-кущовими ділянками в чотириразовій повторності. Виконують всі необхідні агротехнічні заходи, облік ураження хворобами. У третій декаді червня проводять раннє збирання урожаю, його облік та оцінювання якості бульб. З урожаю кожного генотипу відбирають по 120 бульб для літнього садіння. Відібрані бульби травмують шляхом проведення неглибоких надрізів і обробляють 4-компонентним стимулюючим розчином: 0,0005 % гібереліну, 0,002 % янтарної кислоти, 1 % роданистого калію, 1 % тіосечовини. Висаджують свіжозібрані бульби у ґрунт у кінці червня – на початку липня. Проводять догляд за насадженнями, фенологічні спостереження та облік ураження хворобами. Врожай збирають у кінці першої декади жовтня. З урожаю відбирають по 120 середніх бульб для випробування в наступному році (за весняного та літнього садіння методом накладання).

Придатними для вирощування двоврожайною культурою на півдні України вважаються ті сорти та селекційні номери, які забезпечують урожай товарних бульб за весняного та літнього садіння свіжозібраними бульбами не нижче кращих сортів-стандартів.

Оцінювання на стійкість проти фітофторозу, фузаріозу, парші звичайної, іржавої плямистості, мозаїчного закручування листків, скручування листків, зморшкуватої та смугастої мозаїк, кільцевої гнилі, чорної ніжки і мокрої гнилі, стеблової нематоди (Ditylenchus destructor) здійснюють відповідно до існуючих методик.

340

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1.Назвіть досягнення вітчизняної селекції картоплі.

2.Назвіть основні напрями селекції картоплі в Україні.

3.Назвіть сучасні завдання селекції картоплі.

4.Яка особливість генетики картоплі?

5.Як здійснюють генетичний контроль урожайності?

6.Що Ви знаєте про гетерозис у картоплі?

7.Назвіть методи генетичного контролю крохмалистості, білковості та характер їх успадкування.

8.Які існують типи стійкості рослин і бульб проти фітофторозу?

9.Від чого залежить лежкоздатність бульб та стійкість до механічних пошкоджень?

10.Які вимоги ставляться до сортів столової придатності для переробки бульб?

11.Що означає клонова селекція як метод створення нових сортів картоплі?

12.Яке значення для селекції картоплі має внутрішньовидова і міжвидова гібридизація?

13.Як використовується інбридинг в селекції картоплі?

14.Як застосовується мутагенез, гаплоїдія та поліплоїдія у селе-

кції картоплі?

15.Які біотехнологічні методи використовують у селекції картоплі?

16.Викладіть схему селекції картоплі.

17.Як здійснюється оцінювання селекційного матеріалу за вмістом сухої речовини, крохмалю, білка?

18.Які Ви знаєте способи визначення скоростиглості і придатності на двоврожайність?

Література

1. Будин К.З. Генетические основы селекции картофеля. – Л.: Агропромиздат, 1986. – 192 с.

2.Букасов С.М., Камераз А.Я. Селекция и семеноводство картофеля. – Л.: Ко-

лос, 1972. – 359 с.

3.Картопля / За ред. В.В. Кононученка, М.Я. Молоцького. – Біла Церква, 2002.

–Т. 1. – 536 с.

4.Картопля: енциклопедичний довідник / За ред. А.А. Бондарчука, М.Я. Молоцького. – Біла Церква, 2009. – Т. 4. – 376 с.

5.Методичні рекомендації щодо проведення досліджень із картоплею / За ред. В.В. Кононученка, В.С Куценка, А.А. Осипчука, Ю.Я. Верменка, П.Ф. Каліцького, В.Д. Кочури, О.П. Аксьонова. – Немішаєве: УААН, 2002. – 182 с.

6.Осипчук А.А. Становлення селекції картоплі в Україні // У зб.: Генетика і селекція в Україні на межі тисячоліть. Том 3. – К.: Логос, 2001. – С. 336-349.

7.Молоцький М.Я. Проблеми картоплярства. Вибрані наукові праці. – Біла Церква: Мустанг, 1996. – С. 254-284.

341

16. СЕЛЕКЦІЯ БАГАТОРІЧНИХ ТРАВ

Бугайов В.Д. – кандидат с.-г. наук

Багаторічні трави включають в основному роди сімейств бобових (люцерна, конюшина, еспарцет, лядвенець, буркун тощо) і тонконогових (стоколос, костриця, тимофіївка, пажитниця, тонконіг, грястиця, житняк та ін.).

Ростуть на природних сінокосах і пасовищах, слугують основними компонентами для створення сінокосів і пасовищ, а також вирощуються в польових сівозмінах. Серед кормових культур багаторічні трави мають важливе значення, забезпечуючи тваринництво багатими на білок і вітаміни зеленими кормами, сіном і сінажем. Сприяють відновленню структури ґрунту і підвищенню його родючості, особливо бобові, які володіють азотфіксуючою здатністю та запобігають водній і вітровій ерозії.

Залежно від грунтово-кліматичних умов, найбільше поширення в Україні мають види: люцерна посівна і мінлива, конюшина лучна, еспарцет піщаний, стоколос безостий, тимофіївка лучна, костриця лучна і очеретяна, пажитниця багаторічна і багатоквіткова, грястиця збірна.

16.1. Досягнення і завдання селекції

Селекція кормових трав в Україні має давню історію. У 1884 р. було засноване Полтавське дослідне поле, де О.Є. Зайкевич розпочав вивчення сортового складу люцерни. З 1909 р. розпочала працювати Харківська сільськогосподарська дослідна станція, де з 1913 р. у відділі селекції приступили до вивчення й випробування сортів люцерни. Проте планомірна селекційно-насінницька робота з багаторічними травами почала проводитись з 1918-1919 рр. на Полтавській і Дніпропетровській селекційних станціях. У 1921-1923 рр. селекційна робота з люцерною й іншими багаторічними травами розпочата на Веселоподолянській селекційно-дослідній станції. З утворенням в 1931 р. Українського науково-дослідного інституту кормів на базі Полтавської сільськогосподарської дослідної станції тут значно розширилась селекція кормових культур, особливо люцерни.

Уці роки були створені й набули значного поширення сорти люцерни Зайкевича, Полтавська 256 і Полтавська 200.

Значну роботу із селекції конюшини лучної було виконано на Білоцерківській та Уладово-Люлинецькій селекційно-дослідних станціях. Створені тут сорти Білоцерківська 3306 і Уладівська 34 займали

всвій час значні площі.

Удовоєнні роки на Веселоподолянській станції створено сорт еспарцету Піщаний 1251, який і нині ще поширений у виробництві.

342

У повоєнні роки значних успіхів у селекції багаторічних трав досягли співробітники Полтавської обласної державної сільськогосподарської дослідної станції, Українського науково-дослідного інституту зрошуваного землеробства, Чернігівської державної сільськогосподарської дослідної станції, Науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва західних регіонів, Уладово-Люлинецької і Веселоподолянської селекційно-дослідних станцій.

Важливим етапом у селекції рослин в Україні було створення селекцентрів. Зокрема, координація робіт із селекції кормових культур на Поліссі, в Лісостепу та Західному регіоні України з 1973 р. була покладена на Київський селекцентр, головною установою якого був Український науково-дослідний інститут землеробства.

Селекційна робота з багаторічними травами та іншими кормовими культурами все більше поєднується з генетичними, цитологічними, біохімічними і фізіологічними дослідженнями.

Вагомий внесок у розв’язання цієї проблеми вносять наукові установи Української академії аграрних наук, які з 1991 р. працюють за програмою «Кормовиробництво». Головний координатор програми – Інститут кормів НААНУ.

Згідно з цією програмою на 2006-2010 рр. селекцією багаторічних трав займаються 13 науково-дослідних установ НААНУ по 20 культурах. У Державному реєстрі сортів рослин України на 2009 рік налічувалося 255 сортів багаторічних трав, з них 81 – бобових і 174 – злакових. Переважна більшість сортів створена вітчизняними селекціонерами. Серед сортів зарубіжної селекції представлені в основному сорти злакових багаторічних трав для газонного використання.

Специфічні погодні умови останніх десяти років, а саме збільшення тривалості посушливих періодів, підвищення температури та вкрай несприятливі умови перезимівлі 2002-2003 рр., зумовили необхідність посилення селекційних досліджень в напрямі підвищення адаптивного потенціалу нових сортів до несприятливих факторів середовища. Про ефективність цього напряму свідчать і конкретні результати в селекції. Так, створені в Інституті кормів та занесені до Державного реєстру сортів рослин України в попередні роки сорти люцерни Регіна, конюшини лучної Спарта, стоколосу безостого Всеслав і Скіф характеризуються підвищеним рівнем посухота зимостійкості. Всі ці сорти широко впроваджуються у виробництво, в першу чергу в регіонах південного і східного Лісостепу та Степу України.

З використанням методу міжвидової гібридизації люцерни посівної і жовтої (Інститут землеробства), еспарцету піщаного і виколистого (Кіровоградський і Донецький інститути АПВ) створені та занесені до Державного реєстру сортів рослин України сорти Наречена Півночі, Смарагд і Аметист донецький, які відрізняються підвищеним адаптивним потенціалом та покращеною якістю кормової маси.

343

Пройшли зміни і в підходах до видового складу багаторічних трав. Йдеться про розширення селекційної роботи з більш посухостійкими видами, такими як: райграс високий, житняк гребінчастий, пирій середній і пирій безкореневищний, стоколос прибережний, костриця борозниста, конюшина мінлива та деякі інші. Причому, ці завдання актуальні, практично, в усіх регіонах. Так, вже створені та занесені до Державного реєстру сортів рослин України сорти райграсу високого – Дронго, пирію середнього – Хорс (Інститут кормів) і Вітас (Київська дослідна станція Інституту землеробства); житняка гребінчастого – Петрівський (Інститут кормів) і Кімбурн (Інститут землеробства південного регіону); стоколосу прибережного – Боян (Інститут кормів) і пирію безкореневищного – Колумб (Інститут кормів).

16.2. Селекція окремих культур

16.2.1. Люцерна

Люцерна – одна з найбільш цінних кормових культур з високим потенціалом продуктивності (до 70-80 т/га зеленої маси) та вмістом протеїну в середньому 20 % в сухій речовині, збалансованого за амінокислотним складом, вітамінів, мінеральних речовин, особливо кальцію. Найбільш поширена в Степу і Лісостепу України.

Систематика і походження. Люцерна (Medicago L.) – рід із по-

рядку бобово-квіткових – Leguminales, aбo Fabales, родини Fabaceae. Належить до триби конюшинних – Trifoliaceae Bronn.

Рід Medicago L. включає більше 50 однорічних і багаторічних видів трав. У нашій країні прийнята класифікація люцерни, яка охоплює підрід люцерни багаторічної – Medicago falcago (Rchb.) Grossh., види якого в основному використовуються в культурі й представляють поліплоїдний ряд (2n= 16, 32, 48).

Як кормова рослина люцерна відома здавна. Вважають, що вона ввійшла в культуру 7-8 тис. років тому. Найбільш широко природний генофонд люцерни представлений в трьох центрах походження: Середньоазійському, Передньоазійському і Європейсько-Сибірському. Середземноморський і Північноамериканський генцентри вторинні. Вони відіграли важливу роль в еволюції, селекції і поширенні по земній кулі культурних форм люцерни мінливої.

В Україну люцерна посівна інтродукована в середині XIX століття. Із багаторічних видів у природних умовах найбільш поширена люцерна жовта. Зустрічаються окремі дикорослі популяції люцерни мінливої, одержані в свій час в результаті спонтанної гібридизації люцерни посівної із жовтою.

Майже всі зареєстровані в Україні сорти належать до культурних підвидів тетраплоїдної люцерни синьої (M. sativa L.) і мінливої

344

(M. varia T. martyn.). Вид тетраплоїдної люцерни жовтої (M. falcata L.) включає лише один сорт. Цінні екотипи інших видів вивчають і використовують як вихідний матеріал для селекції.

Генетика. Люцерна посівна (M. sativa L.) і мінлива (M. varia T. Martyn.), а також жовта (M. falcata L.) – природні автотетраплоїди

(2n=32).

Генетичними дослідженнями встановлено, що фіолетове забарвлення квітки зумовлене розчиненим в клітинному соці антоціаном, синтез якого контролюється двома компліментарними генами через ферментативну систему рослини. У разі відсутності одного із генів квітки виявляються білими. Жовте ж забарвлення зумовлено двома різними пігментами – антоціаном і каротином, які проявляються під контролем кількох генів.

У науковій літературі є повідомлення про характер успадкування карликовості, летальної ознаки, альбінізму, ознаки золотистої верхівки пагонів, дефектів хлорофілу та окремих біологічних властивостей. Встановлено, що альбінізм визначається комплементарною взаємодією двох незалежних рецесивних генів, у той час як карликовість, забарвлення стебла, білонасінність, забарвлення чашечки і розміри квітки, забарвлення і форма листка, відкритість приймочки, однолопатевість листків, рудиментарність віночка, клейкість пилку – контролюються кожен своїм рецесивним геном. Повне або часткове домінування смугастості листків, стійкості до стеблової нематоди і горохової тлі, пурпурового забарвлення квіток і опушення бобів, червонуватості кореня і безостості пелюсток квітки також мають моногенне успадкування. А чоловіча стерильність, гіллястість китиці, жовтуватість сім’ядолі, хлорофільна недостатність і летальність – од- ним-чотирма, частіше рецесивними генами за різної їх взаємодії.

Відмічається також тісна залежність властивості посухостійкості від умісту епікутикулярного воску (складного ефіру вищих одноатомних спиртів жирного ряду) в листках люцерни. Ця ознака має коефіцієнт успадковуваності 0,35. Водночас є багато повідомлень про значну мінливість прояву ознаки залежно від генотипу і середовища.

Високою успадковуваністю характеризуються такі ознаки як кількість насіннєвих зачатків, кількість бобів на рослині й кількість насінин в бобі, що дозволяє використовувати їх в селекції на підвищення насіннєвої продуктивності.

Останнім часом генетика люцерни збагатилась цитогенетичними і біохімічними дослідженнями. Визначені нуклеотидні послідовності ділянок генів лектинів, розроблена покращена генетична карта диплоїдної люцерни шляхом аналізу успадковуваності сотень маркерів у гібридних популяціях. Виділені біотипи люцерни, у яких уміст біохімічних сполук практично не мінявся за роками досліджень і, навпаки, з великими відхиленнями від середніх значень у цій популяції. Відмічена найбільш висока стійкість до коливання погодних умов

345

тих популяцій, у яких найменша внутрішньопопуляційна мінливість за вмістом білка. Така інформація може з успіхом використовуватись в селекції на адаптивність, покращення якості тощо.

Встановлена генетична природа штамоспецифічної азотфіксації. Вивчаються питання азотфіксуючої здатності різних форм люцерни.

Завдання і напрями селекції. Основне завдання для всіх зон вирощування люцерни – виведення сортів інтенсивного типу, які добре реагують на зрошення й удобрення, стійкі до несприятливих кліматичних умов, хвороб і шкідників, поєднують високі врожаї зеленої маси з покращеною якістю та стійкою насіннєвою продуктивністю.

Один із головних напрямів селекції люцерни – створення багатоукісних сортів, стійких до раннього скошування, які забезпечують отримання високоякісної зеленої маси. При цьому обов’язково враховують облистяність рослин і особливості післяукісного відростання.

Перспективним є також створення спеціальних пасовищних сортів, які поряд з високим урожаєм зеленої маси, довголіттям, реагуванням на внесення добрив і зрошення, повинні мати швидкі темпи відростання весною і після випасання, стійкість до витоптування, високу конкурентну здатність в травосумішах.

Особливим в селекції цієї культури є створення таких сортів, які поряд з високим урожаєм зеленої маси забезпечували б стійкий врожай насіння в кількостях, достатніх для організації первинного і товарного насінництва. Водночас висока насіннєва продуктивність не повинна бути самоціллю. Для вирішення цієї проблеми створюється вихідний матеріал методами автотрипінгу, генетичної самосумісності, високого виживання зав’язі, з більшою кількістю насіннєвих зачатків і високою фертильністю пилку.

З метою підвищення адаптивного рівня нових сортів до абіотичних і біотичних факторів довкілля значна увага повинна бути зосереджена на зимо- і посухостійкість, стійкість до кислотності й засолення ґрунтів, до найбільш шкідливих хвороб (кореневі гнилі, аскохітоз, бура плямистість, борошниста роса тощо).

16.2.2. Конюшина

Конюшина має важливе значення в польовому і лучному кормовиробництві. За поширенням поступається хіба що люцерні, однак краще за неї росте на кислих ґрунтах. Вирощують її на сіно, сінаж, для випасання і поліпшення родючості ґрунтів. Зелена маса конюшини характеризується високою перетравністю, значним умістом вітамінів, особливо каротину і мінеральних речовин. Поширена на Поліссі, в Західному Лісостепу, передгірних і гірських районах Карпат.

Систематика і походження. Конюшина (Trifolium L.) – рід із ро-

дини Fabaceae. Включає більше 300 видів, поширених у дикоросло-

346

му стані на чотирьох континентах. В культурі використовується 20 видів, але найбільше поширені лише 3, з якими ведеться основна селекційна робота: конюшина лучна (T. pratense L.), конюшина гібрид-

на (T. hybridum L.) і конюшина повзуча (T.repens L.).

Основна територія походження конюшини – район Стародавнього Середземномор’я, де росте її 150 видів. З цього регіону вийшли майже всі види, які нині вирощують. Серед них є як вологолюбні, так і посухостійкі.

Україна є також одним із центрів видового та екотипового різноманіття більшості багаторічних видів конюшини, зокрема, таких як лучна, гібридна, повзуча, мінлива і середня.

Генетика. У конюшини лучної – T. pratense L. (2n=14), тетраплоїдні форми (2n=28) створені штучно. Це суворо ентомофільна перехреснозапильна рослина з гаметофітною несумісністю, суть якої в тому, що в стовпчику маточки припиняється ріст пилкових трубок, несучих алелі гена S, ідентичні генотипу даного індивідууму. Особливо чітко проявляється самонесумісність, яка забезпечує поліморфізм, адаптивність і стабільність популяції конюшини. Гаметофітна несумісність у конюшини лучної контролюється 7 алелями локусу S. Запліднення може пройти тільки тоді, коли алелі гена S пилку (чоловічий гаметофіт) не будуть ідентичні алелям гена S маточки.

Утворення стерильних, нежиттєздатних пилкових зерен в пиляках квіток одержало назву чоловічої стерильності (ЧС). Взаємодія генетичних факторів цитоплазми і генів ядра називається цитоплазматичною чоловічою стерильністю (ЦЧС). Якщо стерильність зумовлена тільки ядерними генами, то це ядерна чоловіча стерильність (ЯЧС). Одержані чоловічостерильні рослини у спонтанних мутантів

– білоквіткових рослин конюшини лучної з частотою 1,0-0,8 %. В потомстві колхіцинованих рослин С0 і С1 чоловічостерильні рослини виникають з частотою 0,12 %.

Строки інфікування, кількість бульбочок, їх розміщення та кінцева продуктивність азотфіксації контролюються групою генетичних факторів рослин, причому гени, що відповідають за нормальний перебіг цих процесів, домінантні. Виявлені два гени, що зумовлюють неефективність симбіозу, незалежно від властивостей штаму бактерій.

Встановлено характер успадкування у конюшини лучної малюнка сивуватих плям на листках. Інтенсивність малюнка детермінується серією алелів гена v. Кожний алель має специфічний фенотиповий прояв, у гетерозиготному стані дія кожного алеля проявляється самостійно. Вивчено також характер успадкування деяких інших морфологічних ознак, які використовуються як маркерні. Біле забарвлення віночка – рецесивна ознака і контролюється рецесивними алелями принаймні двох генів. Інтенсивність червоного забарвлення контролюється серією численних алелів. Гомозиготний стан домінантних алелів зумовлює червоне забарвлення, гетерозиготне – рожеве і фіолетове.

347

Велике селекційне значення має наявність у конюшини лучної короткої трубочки віночка, яка полегшує доступ комах до нектару і сприяє більш ефективному запиленню. Передбачають, що ця ознака контролюється полігенами, причому довга трубочка віночка є домінантною ознакою. Довжина трубочки віночка корелює із загальним габітусом рослини і фертильністю пилку, тому вкорочення трубочки може супроводжуватися депресією росту і зниженням фертильності пилку.

Завдання і напрями селекції. Основне завдання селекції конюшини лучної – створення високопродуктивних ранньостиглих сортів сінокісно-пасовищного типу з підвищеною зимостійкістю, стійкістю до хвороб і шкідників, високими показниками якості корму і сталою насіннєвою продуктивністю.

Селекція на адаптивність до несприятливих і специфічних умов вирощування – це один із важливих напрямів селекційної роботи з конюшиною, оскільки дана культура вирощується на значній території і, крім цього, часто використовується для освоєння осушених боліт та інших малопродуктивних земель. В першу чергу це стосується зимостійкості рослин. Актуальним є селекція на стійкість рослин конюшини лучної до підвищеної кислотності ґрунту на рівні рН – 4,5-4,8. Поряд з використанням біотехнологічних методів (метод культури клітин) і спеціальних вегетаційних споруд, ефективним може бути селекція з використанням природного фону ґрунтів з підвищеною кислотністю.

Для створення сортів інтенсивного типу необхідно посилити дослідження зі створення складногібридних і синтетичних популяцій з попереднім оцінюванням загальної і специфічної комбінаційної здатності вихідних форм. Залишається невирішеною проблема стабільності насіннєвої продуктивності для диплоїдних сортів, особливо в умовах Західного Лісостепу і передгірних районів Карпат.

Селекція конюшини лучної на стійкість до хвороб і шкідників проводиться у всіх селекційних установах. Найбільш шкідливі хвороби: рак, антракноз, фузаріоз, аскохітоз, бура плямистість, іржа і борошниста роса. Сходи ушкоджують довгоносики бульбочкові, листки і генеративні органи – довгоносики конюшинові.

Покращення якості вегетативної маси може бути досягнуто за рахунок підвищення вмісту сухого протеїну й незамінних амінокислот у зеленій масі, зниження вмісту клітковини і шкідливих речовин, підвищення перетравності корму.

16.2.3. Стоколос

Стоколос – вважається одним з найкращих серед злакових трав. Як кормова рослина він найбільш поширений серед злаків прохолодних регіонів, а його кормова цінність вища за більшість інших культур.

348

Має важливе значення як відновлювач родючості ґрунту, особливо за сівби з бобовими травами. Нагромаджує багато кореневих решток, ефективний у боротьбі з ерозією.

Систематика і походження. Рід Стоколос – Bromopsis Fourr

включає біля 100 видів. Найбільше господарське значення має стоколос безостий, який вирощують як у чистому вигляді, так і сумішках з іншими злаковими і бобовими травами. Деякі інші види представляють інтерес для лучного і пасовищного використання і можуть бути включені в селекційний процес. Зокрема, в Україні вже введений в культуру стоко-

лос прибережний – Bromopsis riparia (Rehm.) Holub.

Батьківщиною стоколосу безостого є Західна Європа і Північна Азія. В культуру він вперше введений в Угорщині. Вирощується з другої половини ХХ ст. у Європі та Північній Америці.

В Україні стоколос безостий висівають у травосумішках з люцерною на сіно, сінаж і силос. Найбільш поширений у Степу і Лісостепу.

Генетика. Стоколос безостий представляє собою аутоалооктаплоїд (2n=56). Але виявлені також і тетраплоїдні форми (2n=28).

Кількісні ознаки стоколосу безостого, висота рослин і висота основної маси листків, повітряно-суха маса однієї рослини, кущіння і кількість генеративних пагонів, маса насіння з однієї рослини і маса 1000 насінин, а також уміст абсолютно сухої речовини, білка і клітковини характеризуються різними типами успадкування. У гібридних популяцій F2, F3 проявляються гетерозис, позитивне домінування, проміжне успадкування, негативне домінування і депресія.

Мінливість кількісних ознак, які визначають продуктивність і якість зеленої маси стоколосу безостого у сортів і створених на їх генетичній основі гібридних популяцій, неоднакова. Найбільш мінливі ознаки в гібридних популяціях – повітряно-суха маса однієї рослини, облистяність, кущіння рослин, кількість генеративних пагонів і маса насіння з однієї рослини; маса листків і маса 1000 насінин є середньомінливими ознаками; висота рослин належить до маловаріюючих ознак.

У гібридних популяціях F2,F3 стоколосу безостого отримана значна фенотипова різноманітність з вищепленням рослин, виявлення ознак у яких виходять за межі максимального і мінімального прояву їх у обох батьків.

Методом кореляційного аналізу встановлено, що у гібридів стоколосу безостого кормова продуктивність тісно поєднана з такими ознаками як кущіння і маса насіння з однієї рослини. Насіннєва продуктивність залежить від ступеня кущіння рослин, кількості генеративних пагонів і маси 1000 насінин.

Ступінь вираження кількісних ознак, тип успадкування, показники коефіцієнта варіації і тісного зв’язку між ознаками залежать від компонентів схрещування, покоління гібридів, а також від умов зовнішнього середовища.

349