3.3 Політичні ідеї представників Кирило-Мефодіївського братства

Кирило-Мефодіївське братство започаткувало демократично-народницький напрям, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Мета братства полягала у проектуванні нової політичної теорії, яка виявилася провісником національно-визвольної боротьби. Кирило-Мефодіївське братство було створене в грудні 1845 р. і проіснувало до березня 1847 р. В межах Кирило-Мефодіївського братства розробляються такі політичні ідеї: створення сильної федерації слов'янських республік; ліквідація самодержавства і кріпосного права; ліквідація релігійної дискримінації і національного гніту; формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови.

Душею братства були його організатори: М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський, Т.Шевченко, П.Куліш, які розробляють специфічну політичну категоріальність братства. «Силовим полем» братства був Микола Костомаров (1817-1885) - історик, етнограф, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, його активний учасник.

«Закон Божий» (Книга буття українського народу), яка зветься ще «Автобіографією», — програма Кирило-Мефодіївського братства. Саме «Закон Божий» поєднував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими цінностями.

М.Костомаров, як засновник народницького напрямку в українській історіографії, в своїх творах узагальнює проблему самостійності українського історичного процесу, який був втіленням волелюбного характеру українського народу. Особливе місце у великій спадщині мислителя посідають наукові праці, що побачили світ у 1861-1862 рр.: «Черты южнорусской истории», «Две русские народности», «О федеративном начале древней Руси», в яких він стає на захист національних прав українського народу, його культурно-історичних традицій і духовних цінностей.

Означена ситуація створює новий контекст розвитку об'єктивних тенденцій, в центрі яких — історія народу. На думку М. Грушевського, М. Костомаров поставив за мету розробити «народну історію» як новий тип всезагальної історії. Всі племена і народності повинні жити на основі рівності і свободи як тих передумов, що сприяють становленню універсальної культури людства. Єдиним народом, який не любив ані царя, ані попа, серед слов'ян був український народ. Він створив козацтво як духовний і соціальний феномен, повертаючи тим самим реальному суспільному розвитку ті волелюбні ідеали, які вироблялися протягом попередньої історії людства. У доробку «Славянская мифология» (1846) М. Костомаров пропагує ідею єдності слов'ян ще в доісторичні часи.

Кирило-Мефодіївське братство («братчики») репрезентувало політичні і соціальні питання, розглянуті під кутом зору творчості і цілепокладання власного народу, створення суспільства без національного гніту панів і царів, відродження нації, її державності.

Пантелеймон Куліш (1819—1891) — активний член Кирило-Мефодіївського братства, письменник, історик і літературний критик. У своїх працях «Повесть об украинском народе», «Хмельниччина», «Виговщина», «Історія України» підкреслював сильні сторони українського державотворення, яке в ідейно-концептуальному зв'язку виявилося у могутності Княжої Русі і Хмельниччини. В інших доробках, зокрема, «Чорна Рада», «Отпадение Малороссии от Польши (1340—1654)», «История воссоединения Руси», П.Куліш критикував козаччину і гайдамаччину за вияв руйнівних тенденцій українців, українську інтелігенцію — за ідеалізацію негативних вчинків своїх предків; вихваляв ідею об'єднання України з Росією, а також цивілізаторську роль Польщі в українській історії, що виявило суперечливість його світогляду.

В цілому стрижнем своєї праці він вважав збереження національних традицій, розвиток самобутньої української культури, утвердження почуття національної свідомості і гідності. Пошуки національних ідеалів парадигматично визначили його спрямування до української мови як «передвічного скарбу народного серця». П. Куліш засуджував відсутність національної пам'яті, національне чванство, панегіричне вихваляння минулого, висміював тупість української шляхти, закликаючи, щоб людина завжди залишалася людиною. До концептуального його осмислення входить також ідея федеративного устрою Росії як парламентської республіки, до якої має ввійти і залишатися в її складі на засадах автономії Україна.

Тарас Шевченко (1814 — 1861) — народний філософ, поет, геніальний виразник духу і самосвідомості українського народу, активний учасник Кирило-Мефодіївського братства, відіграв значну роль у національному і соціальному самовизначенні українського народу. Познайомившись із передовою суспільно-політичною думкою то­го періоду, він зміг виробити систему суспільно-політичних поглядів, що були просякнуті духом національно-визвольної боротьби. Домінантного значення в його творчості набувають ідеї національного самовизначення, з точки зору яких він виступає проти національного і соціального гніту, прославляє народні повстання (поема «Гайдамаки»).Шевченко мріяв про те, що Україна ввійде в «коло» народів вільних» і багатостраждальний український народ, зрештою, звільниться від свого підневільного стану. У розумінні Д. Донцова, Т. Шевченко є носієм державної ідеології, незламним лідером — трибуном, пророком і генієм, що мислиться лише невіддільним від свого націо­нального середовища. Саме з ним ідентифікуються Україна і все українство, доля всього українського народу, адже суттєвий зміст його творчості зводиться до самоствердження України.