8.2Функції політичних партій

До основних функцій політичної партії відносяться: завоювання підтримки мас; політичне виховання і політична соціалізація; відтворення інтересів різних класів і соціальних груп населення; політична мобілізація громадян на реалізацію партійних програм; відбір і висунення лідерів на державні посади, а також контроль за їх діяльністю; забезпечення зв’язку між державними інститутами і населенням; участь у розробці і реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави; розв’язання конфліктів у державі; збереження стабільності суспільства та інші. Під впливом партій відбуваються зрушення в структурі державних органів, політичні партії виступають ініціатором запровадження виборчої системи, під їх впливом відбуваються законотворчий і правотворчий процеси, утверджуються нові політичні норми і з’являються ідеологічні документи. Можна стверджувати, що партія є невіддільною часткою парламентської системи. Партії – істотний чинник стабільності політичного режиму. Передчасними є висновки про “кінець” партій і втрату ними ролі. Вони зберігають своє важливе значення в політичному житті. Це підтверджується досвідом функціонування існуючих демократичних режимів і особливо процесом подолання тоталітаризму.

8.3Типологія політичних партій

Політичні партії – явище багатогранне. Класифікують партії по різним критеріям. В залежності від класового характеру виділяють партії класові, міжкласові, партії проміжних верств. В залежності від типу організаційної структури – кадрові (елітарні), масові; централізовані і децентралізовані; демократичні чи тоталітарні; з постійним членством або з неформальним членством; побудовані по територіальному або виробничому принципу. По місцю, яка партія займає в системі влади – легальні, нелегальні; правлячі і опозиційні. Залежно від ідеології – реформістські, революційні, консервативні, ліберальні, реакційні.

Політологічні джерела фіксують вісім параметрів, що утворюють парадигму партії: 1) інституціалізація, тобто міра “вростання” партії в політичну систему; 2) статус в уряді; 3) соціальна підтримка; 4) політичні орієнтації партії; 5) цільова орієнтація; 6) структурна незалежність, тобто ступінь автономності; 7) внутрішня організація, тобто ступінь структурованості; 8) згуртованість фракції в партії, активність фракції в партії, активність членів партії в її діяльності.

Тип партії визначається і юридично-політичними факторами. Залежно від політичного режиму партія може бути легальною чи нелегальною. Характер партії зумовлений певною мірою типом виборчої системи. Наприклад, при мажоритарній виборчій системі вибори проводяться в одномандатних округах, де перемагає той, хто одержує найбільшу кількість голосів. Це сприяє збереженню великими партіями своїх позицій. Навпаки, пропорційна система, при якій мандати розподіляються відповідно до одержаних голосів, дає змогу політичним меншостям відокремлюватися від великих партій і вступати самостійно, а це сприяє ідейно-політичній кристалізації партії.

8.4 Партійні системи: основні концепції

Політична ситуація в країні, характер політичних процесів багато в чому залежать від того, якою є партійна система в даному суспільстві. Оскільки суспільство диференційоване, то йому властива різноманітність соціальних, в тому числі політичних інтересів. А це означає неминучість існування кількох політичних партій, в усякому випадку, якщо йдеться про демократичний устрій. Тому складовою частиною політичних відносин є стосунки між партіями щодо державної влади. Це означає існування партійних систем як складової частини більш високого порядку – політичної системи країни. Характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії.

Однопартійна система характеризується відсутністю формальної і практичної конкуренції за владу, можливості чергування при владі різних партій, оновлення програмних установ соціально-економічної і політичної стратегії, виходячи з конкретних проблем суспільства та інтересів різних класів, соціальних груп. Тривале перебування однієї партії при владі, як показала історія, призводить до кризи у розвитку суспільства, переродження влади, корупції.

Багатопартійна система – форма суспільного управління, за якої боротьба кількох політичних партій за державну владу виступає як механізм використання різнобічностей у політичних програмах, які відображають реальні соціальні інтереси і цілі суспільного прогресу. Для багатопартійної системи характерні періодична зміна партій при владі, що виключає можливість застою і переродження; використання волі народу як засобу вибору суспільних сил, партій і лідерів; виявлення різних підходів, думок та інтересів, що лежать в їх основі. Що стосується багатопартійної системи, то вони дуже різноманітні. В одних країнах з багатопартійною системою постійно змінюються коаліції. В інших – взаємовідносини між партіями більш-менш стабільні. Виділяють багатопартійну систему крайнього плюралізму: для такої системи характерна наявність антисистемних партій; двосторонньої опозиції, центральне місце займає одна або певна група партій; існує також і безвідповідальна опозиція. Протилежна такій системі є система обмеженого або поміркованого плюралізму. В такій системі немає антисистемних партій, ідеологічні розбіжності між партіями невеликі, опозиція одностороння. Ще одна різновидність багатопартійності – “атомізована” партійна система, особливість якої в тому, що існує багато партій, але вони малочисельні і маловпливові. Все це дозволяє зробити висновок, що політична партія і партійна система є важливим елементом політичної системи, вона суттєво впливає на політичне життя суспільства.

Двопартійна система – поняття використовується для характеристики партійної системи США та Великобританії. Мова йде лише про ті партії, які поперемінно беруть участь у здійсненні політичної влади і переважають у виборчій боротьбі. Одна із партій завойовує безумовну більшість у парламенті, інша стає – опозиційною. Міцності двопартійної системи сприяє мажоритарна система визначення наслідків голосування на виборах у представницькі органи, згідно з якою на перший план висувається партія, кандидат від якої дістав більшу кількість голосів на виборах.

Основу американської моделі взаємовідносин всередині двохпартійної системи становить два принципи – консенсус і альтернативність. Консенсус забезпечує еволюційність розвитку суспільства і спадковість у функціонуванні його інститутів. Альтернативність, що полягає у виробленні і пропозиції двома головними партіями різних способів удосконалення суспільства, забезпечення економічного зростання, досягнення соціальних компромісів і стабільності, створює реальне суперництво, утверджує конкуренцію на політичному ринку. Послаблення принципу консенсусу може привести до руйнування суспільних основ, дисфункцій державно-політичних інститутів і т.д. Ослаблення або звуження, тим більше зникнення альтернативності загрожує втратою двома політичними гігантами монопольних позицій на політичному ринку, появою і успіхом третьої партії. Розширення консенсусу в платформах і політиці республіканців і демократів відображало і намагання кожної партії включити в сферу свого впливу максимальної кількості виборців. Відомий французький вчений М.Дюверже розглядає двопартійність двох типів. Одна двопартійність носить технічний характер – протистояння партій-суперниць стосується другорядних цілей і засобів їх досягнення, тоді як політична філософія і основні устої існуючого режиму приймаються і однією і іншою партією. Другий тип двопартійності – двопартійність сутністна – боротьба партій іде навколо самої природи режиму, фундаментальних уявлень про життя і набуває запеклість і непримиримість релігійних війн. На думку Дюверже, життєздатна лише перша двопартійність.