52. Присудок та способи його вираження § 13. Присудок та його типи

Присудком називається залежний від підмета член   двоскладного речення, який означає дію, стан, якість, властивість,  приписувану в часі тому предметові, назва якого в даному   реченні виступає підметом.  Присудок відповідає на питання: що робить підмет?  що з ним робиться? в якому стані він перебуває?  чим або ким він є (був)? та ін.  За будовою присудок буває простий, складений і  складний.  Простим називається присудок, виражений дієсловом >  будь-якій способовій формі без участі інших повнозначних   частин мови, наприклад: І. Зачервонілось небо (Шв.). 2. Тума- пяться далекі вітряки (С). 3. Не лякаймось, брата мої,  моря, будем сміливо вкупі пливти (Граб.).  Складеним називається присудок, виражений   сполученням інфінітива або іменної частини чи прислівника з дієслівною  зв'язкою (вона може бути і опущеною) в будь-якій способовій  формі, наприклад: 1. Стали старші брати з тернів, з байраків  виїжджати (Н. тв.). 2. У лісах партизанських я стала   нерве па {Ті. Бровка). 3. Жити стало краще (Н. тв.). 4. У   колгоспі все паше (Н. тв.).  Складним називається присудок, що складається з двох  компонентів, які є повнозначними частинами мови, або з трьох  чи чотирьох будь-яких компонентів, серед яких є зв'язка,   наприклад: 1. Сяк-так добув Чіпка підпасичем до осені  (Мирн.). 2. Ми повинні примусити її [долю] служити собі  (Дольд).  За морфологічними ознаками виділяються такі типи   присудка: 1) дієслівний присудок простий і складений; 2) іменний  складений; 3) прислівниковий складений; 4) складний, зокрема  такий, що суміщає в собі два типи складеного   присудка—дієслівний і іменний.

53 Конструкції з атрибутивним значенням

У давньоруській мові нечленні прикметникові форми могли

виконувати не тільки предикативну, а й атрибутивну (від лат. аіїгіЬи-

іит — додане, означене) функцію. За староукраїнської доби вживання

нечленних прикметникових форм з такою функцією вже значно

звузилося. У староукраїнських грамотах XIV—XV ст. нечленні форми

якісних і відносних прикметників, як правило, виступали у складі

присудка і лише іноді — означеннями, наприклад: а <от пісчана

броду по пиньскьш мості) (Р., гр., 1366,14); а великою ивницєю по камєну

гору (Р., гр., 1458,167); асе азі) • пан - пєтрашь • староста • галицкьіи

и снмгинскьі • свЬдчю • тосвоимгь • листомпь (Р.,гр., 1401, 65). У XVI—

XVIII ст. атрибутивні нечленні прикметники трапляються ще рідше:

што рекль противь сноу члчьскоу (ПЄ, 1556—1561, 52); Онь бо на

дшевре(д)но дЬло научаєте (К. 3., 61)*. З самого початку розвитку

української мови в атрибутивній функції частіше виступали членні

форми прикметників. Пор., наприклад, в українських грамотах XIV—

XV ст.: А се А пань • бенко староста галицький • и снлтинскии свЬдчю

то своимі) • листомть (Р., гр., 1398, 57); то гесмьі вчинили взозр-Ьвши

на нашего вірного слугу (П.,гр., 1378, 59); гавно чьіними симіз ншимі)

листо(м) • оусим люде(м) нине(ш)ним7> и пото(м) будущи(м)

(Рус, гр. 1468, ЗО).

Поширення повних прикметникових форм у давньоруській мові

пояснювали потребою підкреслити відому ознаку на відміну від

невідомої (Ф. Міклошич, С. П. Обнорський, Л. А. Булаховський, С. П. Са-

мійленко) чи для вираження неістотної ознаки (Є. С. Істрина). У

староукраїнський період уживання нечленних форм настільки звузилося,

що розрізнення їх за значенням вже не відіграє помітної ролі.

На українському грунті частина членних форм прикметників

зазнала стягнення — у називному і знахідному відмінках жін. і середи, роду

1 Див.: Грищенко А. П. Прикметник в українській мові. К-, 1978,

с. 59—60.

269

в однині та множині. Однак на відміну від сучасної літературної мови

нестягнені форми у староукраїнський період уживалися ще досить

вільно, наприклад: Се же придалть... землю пашную • и землю

бортную • и кл-Ьтку торговую (П., гр., 1350, 28); а тежпь какпь де(р)жали

юни о)(т) нась пе(р)во сего мито луцькое (Рус, гр., 1487, 43); Мати

моя старенная, чи ти мн% раденкая (Інт., 1736, 93). Вони добре

збереглися у багатьох говорах української мови.

У староукраїнський період звужувалося вживання не тільки

коротких прикметників, а й тих членних форм, що починали виражати

незвичне для них значення. Зокрема, у староукраїнських пам'ятках

деякі прикметники могли виступати з об'єктним значенням,

наприклад: допустилихмо зверженіа Анфимового (X. Філ., 1598, 1488, тобто

зверженія Анфима); Робота замковая а стацья и подводи (Оп. зам.,

1552, 587, тобто робота на замок, для замку); Дарагана, сотника

наказного Переяславского наказали... арматньїмі, вязенемі, чрезь цЬлий

тиждень (Журн., 1728, 2, вязенєм'ь на арматЬ, при арматЬ); На за-

дратованіе конское (Мал. л., XVIII, 22, тобто задратованіе коней);

аби на тЬл'Ь своем киевим биттям всЬ срокго били скарани (Пир.

кн., 1691, 68, тобто биттям києм). Такі форми замінялися

різноманітними безприйменниковими чи прийменниковими конструкціями.

Серед нечленних форм у староукраїнський період найбільше

поширення мали присвійні прикметники. Вони були основним засобом

вираження присвійності. Присвійні прикметники на -ов'Ь, -ині>

найчастіше утворювалися від назв осіб, особливо власних: а приписала

/есмь • микитино дворище • т кому жь дворищю (Р., гр., 1349, 3); а

послЬ того казарина дєржа(л) братаничь козарино(в) тишко (Рус,

гр., 1499, 63); Таця, жонанебожчикова, сприятелмисвоимимЬетть тЬ-

ло поховати (АПГУ, 1669, І, 172); іноді від назв тварин: на томпь ка-

мени не найдется сл'Ьд'Ь змієві» (3. Коп., 1622, 382). Хоча присвійні

прикметники і виділялися серед нечленних форм, але під натиском

розмовної мови вони здавна починають виступати і в членній формі,

наприклад: и мьієсми пришодши прєдть княгиню Иллюша воєводиноую...

и єсми смирилисА (Р., гр., 1458, 169); и оувелї его до двора архїерешо-

го (ПЄ, 1556—1561, 105).

Для староукраїнської мови було характерне утворення присвійних

прикметників від двох чи більшої кількості слів, наприклад: где ест

дом Тоадеродв в Оурдюгашев (Богд. гр., 1483, І, 272); пошли напевне у

во огород Самуйлов поповичев (Пир. кн., 1703, 216); мешкалам из сусЬд-

ми у хатЬ атамановой Грицковой Синявченковой (Пир. кн., 1702,205).

Такі конструкції були типові для актових книг та інших пам'яток на-

родномовного типу. їх добре засвідчили і пізніші записи народної мови.

Слова на -ов'ь, -инпь, як прикметникові форми, не припускали при

собі узгоджених означень, не виражали фактичної кількості у

множині. У таких випадках для передачі присвійності ще в давньоруській

мові почав використовуватися родовий відмінок (^епіііуиз роззеззіуиз).

Він продовжує вживатися і в староукраїнських пам'ятках, наприклад:

што потулив'ь бьів'Ь сребро пана своего (Няг. єв., XVI, 207); а на столци

губителей не седали (АЮЗР, 1574, 1.1, 44). Цілком природно, що від

іменників прикметникової форми здавна теж міг утворюватися тільки

270

родовий присвійний: Читай о томь Стрьшковского книгу (3. Коп.,

1622, 1029); зараз напали вози своихі> старших?, жаковати (Л. Сам.,

1702, 76); оньі£ братя забитого, то ест, утопленого, просили послові»

земских (Перест., 1605, 41). За аналогією £епШуиз роззеззіуиз іноді

вживався і без цих спеціальних умов, наприклад: што лєжиті> коу

тєстовичм дворищу (Рус, гр., 1422, 66); й там жена моя в дому атама-

на хусту положила на лави (Пир. кн., 1713, 249). Родовий відмінок був

зручним засобом вираження присвійності також у двочленних чи

багаточленних конструкціях (не повторювалися складні сполучення звуків

-ові>, -ині>), наприклад: Ми кнзь Михайло солександровшь произволи

єсмо... купити дворєць ивашкагридковича (Р.,гр., 1456,164); же не по

конЬ пана воеводьі кієвского, але от мене з здрадою єздилі> (Перест., 1605,

38); Пречитан листвелможного егомл: пна гетманаІвана Самойлови-

ча (АГІГУ, 1676, III, 49). Такі багаточленні конструкції утворювалися

внаслідок проникання родового відмінка у сполучення з кількома

присвійними прикметниками, тобто з так званими мішаними

конструкціями: пані) волшко пана ходькові» синовєць - ло&вича ■ ис пани ходь-

ковою жєною... поєдналися (Р., гр., 1393, 52); Домі> ИвашьковьВаню-

ковича змерлого, тепері> пусті> стоиті> (Оп. зам., 1552; АЮЗР, І, VII,

89). Ще розвиненіша система мішаних конструкцій в актових книгах

XVII—XVIII ст.: не мало позабираві> рЬчи зь добрі) пана Ивановихі»

Сулиминихь (Мот. арх., XVII—XVIII, 3); Гришкова Товстопята

стЬнка купленая за 7 зол • у Буглая (Пир. кн., 1690, 58); Ми, тие

слова слишачи от уст Любки Жученковой вел"Ь(ли)смо... записам

(АПГУ, 1674, III, 25).

Хоча родовий відмінок з присвійним значенням у староукраїнську

добу виявляв тенденцію до поширення, але загалом він не досяг рівня

присвійних прикметників і вживався набагато рідше, ніж у російській

мові.

Для родового присвійного була характерна препозиція, бо,

витісняючи присвійні прикметники, родовий відмінок ставав на їх місце,

наприклад: а при то(м) би(л) вєлико(г)о короля землмни(н) па(н)

мишко гнускїи (Рус, гр., 1464, 41); ижі> синоде есті) самихі> бискупов'ь

трибунале (X. Філ., 1598); Гетмана Самойловича сині) старшій Си-

меон-ь полковникі) Стародубовскій... помре (С. Вел., 1720, II, 550). Цьому

процесові допомагала також дія загальної тенденції старовинної

мови — вживати у препозиції будь-яке кероване слово для його

підкреслення. Саме під впливом цієї загальної тенденції препозитивний

родовий набув найбільшого поширення у пам'ятках книжної

традиції.

Можливий вплив щодо місця розташування і родового відмінка

на присвійні прикметники, у зв'язку з чим вони вживаються після

іменників, наприклад: и шкь тижь петрь о)тмль слоужебникови архи-

ереодвомоу оухо правое (ПЄ, 1556—1561,103); скарбі» Тетерині» розгра-

билі) (Л. Граб., 1710, А88). Велике поширення постпозитивних

присвійних прикметників у староукраїнській писемності пояснюється не

тільки впливом родового відмінка, а загальною тенденцією до

постпозиції всіх прикметникових форм. У староукраїнських пам'ятках

постпозиція була типова для більшості якісних, відносних і порядкових

271

прикметників, наприклад: Продала есми пану ГригЬрю Тунькелю

Патрикеевичу полЬ своє за сем копь грошей широких?» (П., гр. 1347,

25); А писалі) грамоту костько дьнхкьболестрашицкии (П.,гр. 1378,

58); що и Твардовский в части первой книги своєй... свЬдителствуєть

(С. Вел., 1720, І, //). Деякі дослідники (В. І. Борковський та ін.)

такий нахил до постпозиції прикметникових форм пояснюють

стилістичними причинами — потребою підкреслити поставлений на

незвичайне місце прикметник. Але дія такої причини не завадила

обмеженню постпозицій прикметникових форм у староросійських пам'ятках

і збереженню їх у староукраїнських і старобілоруських. Тому більш

імовірне припущення, що на староукраїнських і старобілоруських

джерелах позначився вплив польської мови, для якої і досі

постпозиція прикметникових форм дуже характерна1.

Для вираження присвійності в староукраїнський період частіше,

ніж тепер, використовувався давальний присвійний (сіаііуиз роззеззі-

уиз). Досить послідовно давальний присвійний виступав у багатьох

актах та літописах, бо був добре відомий українській народній мові

того часу, наприклад: имена имь знаю(т) и их ведаю(т) (АЖ, 1584,

84); але сполним товаришом злодію бьіл (АПГУ, 1666, І, 68); осадили

били Гуляницкого, полковника Н'Ьжинского, Виговскому друга (ЛЬтоп.,

1737, 18). Однак частіше давальний присвійний усе ж

використовувався у творах релігійної літератури та в багатьох віршах і драмах, тобто

під впливом книжної традиції, наприклад: сеичлкьтдьцаи винопїща •

товаришь мьітникомь и грїшникомь (ПЄ, 1556—1561, 72); би внеть

зі) него не сталі) вертепі) разбойнипом'ь (Д. Тупт., 1685, 23); бо подь

мору свинЬ и пси ядяху плот(ь), тЬло члвкомь (Андр., 207).

У зв'язку з тим, що з родовим та давальним відмінками здавна

конкурували деякі прийменникові конструкції, вони почали

використовуватися і для передачі присвійного значення. Однак при цьому

на присвійне значення нашаровувалися різні додаткові відтінки,

наприклад: ПостЬлка в еи гречна — мЬшок да рогожа (Інт., XVII, 200);

А умоцовани(и) о)(т) его мл(с)ти кнзя Януша СОстро(з)ского, воево-

дича киевска(го), поведи(л) (АЖ, 1584, 95); І от за малимь з волане

пропали роги (Інт., XVII, 131).

Повторення прийменників пояснюється недостатньо міцними

зв'язками між словами у старій мові, прагненням за допомогою

прийменника підкреслити певні ознаки іменників. Цю особливість

давньоруської мови почасти успадкувала і староукраїнська. У деяких

пам'ятках, здебільшого ранніх, прийменники могли повторюватися перед

одним чи кількома прикметниками: ино и на кролєвьскомь лисжЬ на вой-

тові ...нєстоить оуписано тоє дворище писковича (Р., гр. 1411, 79);

от тоє сеножати землья уся по лани а по гостинець по Вешенськьій по

старьш (Р., гр., 1443, 145); перед займенниками прикметникової

форми: дали єсмоєму... село... совс&мистьіми доходи и приходи (Р., гр.,

1451,156); перед родовим присвійним: А питі) моричь в солєшка оу дому

(Р., гр. 1378, 26); перед прикладкою: оже узяль єсмг у пана Ивашка

1 Див.: Сравнительно-исторический синтаксис восточнославянских язнков.

Члени предложения, с. 71.

272

стокуп'Ь уГулєвича (Р.,гр., 1421, 92). У XVII—XVIII ст. вживання-

таких конструкцій послаблюється. Краще зберігалися вони в живій

народній мові.

54.Конструкції з подвійними відмінками

Давньоруській мові крім другого називного були відомі ще

інші подвійні відмінки — другий знахідний, родовий і давальний,

тобто паралельні першому знахідному, родовому і давальному

відмінкові форми від іменників, прикметників чи дієприкметників. Приклади

другого знахідного: а кого богя поставить кназа (Новг. гр., XIII—

XIV); назаутрьєже налЬзоша Тугоркана мертвого (ЛЛ, 1377); ивидЬ

оть него тьмою всясвоявояприкрьітьі(Сл., XIII). Приклади другого

родового: Се члкі>, иже не положи бога помоштьника себе (Ізб., 1073);

Не можемо своеЬ землі пусти оставити (ЛІ, XV); Мьстислав'ь... не ві-

ди своихТ) побіжених'ь и творя своя, в'Ь'Ьха в ратньїя (ЛІ, XV).

Приклади другого давального: Дасть имь область ч/йдомь божиіемь бити

(Є0, 1056—1057); ако всім'ь одинакьімьбьипи (Л. Новг., XIII—XIV);

еже на поточение осу жену бити блаженому (Жит.). О.О. Потебня

називав конструкції з подвійними відмінками складеними додатками

277

і зазначав, що їх не можна вважати прикладками, оскільки вони

відзначаються предикативністю. І дійсно, узгоджуючись з першими

відмінками, другий знахідний, родовий і давальний водночас тяжіли до

присудка, доповнюючи його, тобто мали певне предикативне значення.

Тому є підстави розглядати другий знахідний, родовий і давальний

як проміжні члени речення між присудком і додатком чи означенням.

На цій самій підставі орудний відмінок, який заміняв ці другі

відмінки, не можна вважати цілком предикативним, бо він набуває певних

об'єктних чи означальних відтінків. Тому ми будемо називати його

орудним напівпредикативним.

У староукраїнських пам'ятках подвійні непрямі відмінки вже не

вживалися так широко, як у давньоруській мові. Другий знахідний

від іменників виступав переважно при дієсловах із значенням

обрання, призначення, володіння, сприймання, пізнання: которого Павель

найпершого єпископа ві> Рижії хиротонісовал'ь (3. Коп., 1622, 497);

и пастьіря себЬ такого своеволника имЬют (І. Виш., 1609, 164); А за

тим святЬйшій патріарха, видячи митрополита кієвеского Онисифо-

ра двоженца, с престола зложила (Перест., 1605,28). Знахідний відмінок

міг входити до конструкцій з інфінітивом (так званий знахідний з

інфінітивом — ассизаііуиз сит іпїіпіііуо), які складалися із знахідного

відмінка, дієслів мовлення чи мислення й інфінітива бити,

наприклад: ви тедикоіо мене бьіти мовите? (З. Коп., 1622; 358); Терпливост

Пана нашего розумійте бьіти збавене (КА, 1560, 205).

З самого початку розвитку української мови на місці другого

знахідного далеко частіше вживався орудний напівпредикативний

відмінок, наприклад: а чиними его правими сотчичем'ь и дідичом'ь тьімь

городумТ) цєцуню и хмелеву (Р., гр., 1433,125); ажт> мене братомь

наречете (Рус, гр., 1484, 138). Ще ширше його зафіксували пам'ятки

XVI—XVII ст., особливо релігійного циклу: за што их'ь и нась ме-

няті> отщепенцами (Г.См., 1587, 263); Которого однимт> онимі> пас-

тьірем'ь добрими и винограду своего размножителем вЬдаемо (X. Філ.»

1598,1338); и короля царемьзаходним'ь короновалк (3. Коп., 1622, 764).

Орудний напівпредикативний витискав знахідний відмінок і з

конструкції ассизаііуиз сит іпПпіііуо, наприклад: или боу(д) кого б?> избєрє(т)

бьіти господарє(м) (Рус, гр., 1411,74); и княжну Катерину Чорто-

рьійскую жоною пана Василя Загоровского...бьіти признала (АЮЗР,

1583, 1.1, 179).

В ад'єктивних реченнях другий знахідний був чіткіше

протиставлений першому знахідному, ніж у реченнях субстантивних, тому мав

менше підстав для заміни орудним напівпредикативним. Пор.: про

то жь его со всЬми подданньши о тую исную мєрзмку и шкоду воєва-

ную... правого чиними (Р., гр., 1433, 121); кто бачний тую згоду межи

христіанми добрую назовет'ь (X. Філ., 1598, 1588). Особливо добре

зберігалися прикметникові форми у конструкціях ассизаііуиз сит

іпПпіііуо: которого розуміли люде якоби мертвого бьіти (3. Коп., 1622»

867); мніл'ь бьіти неп рев ротную себЬ до конца фортуну (С. Вел.,

1720, І, 127). Орудний напівпредикативний дещо помітніший був лише

у пам'ятках релігійно-полемічного циклу. При цьому він творився

здебільшого від прикметників: которие апостольскими всЬ старшіе

278

назьівали (X. Філ., 1598, 1582); коли брата своего... подл£йшимь от-ь

себе чините (І. Виш., 1616,259), і рідше — від дієприкметників: Ши,

видячи себе отії своихі> парафіяні> отпущеньїми и зневаженими ...

зачали зі) м-Ьщани (3. Коп., 1622, 1065).

Подвійні відмінки замінялися не тільки орудним відмінком, а й

деякими іншими засобами — прийменниковими конструкціями,

прислівниками і навіть підрядними реченнями. Замість другого знахідного

у староукраїнських пам'ятках здавна поширювалася конструкція з

прийменником за, наприклад: бьіле вьізнал папежа за голову (Перест.,

1605, 50); которого би у вьіменьи за болшого поставили (Лит. ст., 1529,

33). Можливі були також конструкції з прийменником в?>: А которий

крилошанин'ь сина своего вь попьі восхощеті) поставити (АЮЗР, XVI,

І, 125). Робилися спроби заміняти другий знахідний від прикметників

прислівниками, наприклад: колко еси за своего священства живьіх

мертво ко богу послал (І. Виш., 1596, 54). Правда, прислівники на місці

другого знахідного в українській мові не поширилися, як це сталося

з прислівниками, що витісняли другий називний.

У давньоруській мові другий знахідний міг утворюватися і від

активних нечленних дієприкметників. У староукраїнських пам'ятках

такі конструкції рідкісні, наприклад: Иужти его пиюча и едуча видел

и осудил (І. Виш., 1596,41); если би еси его и напившася вид-йля (І. Виш.,

41). Колишні дієприкметники здебільшого виступають у вигляді

дієприслівників. Такі дієприслівники досить поширені у зачалах

грамот: хто его оусхочет'ь видети, абочтучи его слишати (П., гр., 1347,

25); кто нан'Ь озрить или его оуслишитьчтучи (Рус, гр., 1423, 79).

«Першообраз цих висловів може бути усльішитт> (кого-любо) чьтуча,

причому перший знахідний легко може бути опущений»1. Див. і в

пізніших пам'ятках: жеби от бЬсов змаменого инока в корчмЬ пиючи видЬл

еси! (І. Виш., XVII). Такі дієприслівники мали значення підрядних

речень, якими пізніше і почали замінятися.

При наявності заперечення на місці другого знахідного може

ставати другий родовий, наприклад: иже не положи бога помоштьника

себе (Ізб., 1073); Не заста отца живого (ЛІ, XV). Його зафіксували і

староукраїнські пам'ятки, наприклад: и своего бревена вт> очахі> сумкЬ-

нялежачого видати не хочеши (І. Виш., 1599, 222). Другий родовий

замінявся тими ж засобами, що і другий знахідний, наприклад: И не

виставили тамі> Петра головн'Ьйшим'ь учителем?» (3. Коп., 1622,

464); многіе и за Гетмана его не восхотять имЬти (Л. Граб., 1710,

151); публиковано... вьчернци ихі> не постригать (ЛЬтоп., 1737, 63).

Для староукраїнської мови другий давальний іменників уже не був

характерний. Траплялися лише окремі приклади таких конструкцій:

зане бити ему новому Риму (3. Коп., 1622, 690); Ему бит цару райску

не било би лЬпо? (Царств., 1698,120). З найдавнішого часу на місці

другого давального від іменників починає панувати орудний відмінок,

наприклад: А же бихмо позволили бити апостолом?» Римскому єпископу

(X. Філ., 1598, 1682); Дажі> ми, діяволе, купцем?» и лихоимцемь,

митником?» и корчмарем?»бити (І. Виш., 1596, 23). Поширення орудного

#

1 П о т є б н я А. А. Из записок по русской грамматике, т. 1—2г с. 312.

279

напівпредикативного замість другого давального О. О. Потебня

пояснює, як і у випадкові з другим знахідним, більшим відтінком

об'єктного значення цього відмінка порівняно з другим називним.

Краще зберігався другий давальний від прикметників і

дієприкметників: Пор.: И тожь не чюдо и не див бити щасливому костелу ла-

тьінскому (І. Виш., 1609, 198); бьіт(ь) же сердцу моєму розлиту пред*

вами (І. Некр., XVIII, 9). Лише в деяких пам'ятках з книжною мовою

можливий був орудний відмінок і на місці другого давального

прикметникових форм: на токовий злий язьїки не пристоить битимімьіми

(3. Коп., 1622, 318); А єслисл кому з вась... трафит в потрєбЬ бити

раненьїм'ь, албо и забитьімь (А. Рад., 1688, 55). Другий давальний

від іменників і прикметникових форм міг усуватися в деяких випадках

сполученнями з прийменниками в* чи за, наприклад: але имт> якоби

за простив люди, а не за намісники Моьсеови почитаним* смЬли

мовити (X. Філ., 1598, 1250); 0 когда би жемнЬ в'ьдурни не пошитись

(Г. Сков., XVIII, II, 80); для которих* болше вь живихь бити ему

Сомку не позволено (С. Вел., 1720, II, 38).

55ОДНОСКЛАДНІ РЕЧЕННЯ