§ 18. Безособові речення

Більшість мовознавців XIX—XX ст. дотримувалися тієї думки,

що безособові речення утворилися з двоскладних. Давня мова

відзначалася , вважали вони, більшою конкретністю, тому спочатку панували

іменні речення. Втрата субстантивності і розвиток міфологічного

мислення привели до виникнення безособових речень. Але ці речення могли

утворюватися і внаслідок усунення тавтології — свет светает — света-

ет, туман туманится — туманишся, втрати узгодження — язва

язвила — язва язвило — язвило, та пять лЬт-ь минула — пять лет'ь

минуло, розвитку прислівникового значення в іменниках жаль, страх,

усунення підмета при прикметниках, у заперечних висловах тощо1.

1 Див.: Потебня А. А. Из записок по русской грамматике, т. З, с. 330—380.

284

О. О. Шахматов вважав, що такий шлях розвитку можливий лише для

деяких безособових речень, зокрема для тих, що позначають явища

природи. У більшості ж випадків, як видно з найстаріших

індоєвропейських мов — давньоіндійської, грецької, латинської, литовської,

безособові речення такі ж давні, як і двоскладніг. В останній час

запанувала думка про те, що односкладні речення, у тому числі й безособові,

«не становлять прямого продовження первісних слів-речень.

Односкладні речення є спеціальною формальною категорією, яка з'явилась

одночасно з категорією двоскладних речень в результаті розвитку і

формальної диференціації первісних .граматично не оформлених

речень — як однослівних, так і утворюваних з двох чи кількох слів»2.

Розгляд історії безособових речень української мови переконує в тому,

що вони виникали різними шляхами і в різний час, тобто вони

становлять собою не тільки залишки найдавнішого стану мови, а й новіші

утворення.

Староукраїнська мова успадкувала від давньоруської основні типи

безособових речень — з безособовими дієсловами, з особовими

дієсловами у безособовому значенні, з предикативними прислівниками,

із запереченням. Хоча безособові речення дієслівного типу на

позначення явищ природи були відомі ще давньоруській мові (наприклад,

О. О. Потебня наводить такі речення: Тое же зими погремі мЬсяца

декабря (ЛЛ, 1377); И после того далі) Богі> разсвіло (Л. Нов.,

XIII—XVI), однак староукраїнські пам'ятки почали фіксувати їх

досить пізно — з XVI—XVII ст. Це пояснюється почасти жанровою

обмеженістю ранніх українських пам'яток, почасти тим, що такі

безособові речення не тільки в українській, айв інших

східнослов'янських мовах не розвивалися3. Головний член таких речень

переважно виражався дієслівною формою середнього роду минулого*

часу: Кдьі ся тое дЬяло, а день южт> сходила, грухнуло, же патріарха

смертью наглою умер-ь! (X. Філ., 1598, 1560); і як'Ь ся смеркло і далей

в нуч... заночовали у мене (АПГУ, 1665, І, 53); як стемнілося, теди

там же гроши в мене украдено (Пир. кн., 1700, 167); А був-ь я у-

Дмитра в такую пору, якь уженамеркло (Сот. акт., 1723,151); А как'ь-

гаразді) россвьлось ... отехал-ь в Цибулеві) (Сот. акт., 1745, 151). Іноді

головний член набував складеної форми з допоміжними дієсловами^

наприклад: Лучина погасла, и світат стало (Сот. акт., 1725, 168);

кгди почало, мовить, смеркати (Пир. кн., 1698, 138).

Найдавніші українські пам'ятки краще зафіксували інші типи

безособових речень. Зокрема, здавна вживалися речення із значенням

повинності, до яких входили дієслова подобаеть, достоиті> і под.:

а нам-ь... достоить исполняти Божия церкви и их-ь священ"Ьникові>,

а не обидети (АЮЗР, 1440, ІЛП, 5); Бо не подобаєт ми из своєго панства

утечи (Слов., XVII, 191). Згодом на їх місці поширилися дієслова го-

дится, доводится, належить і под., наприклад: чого дей ему мкЬ ...

1 Див.: Шахматов А. А. Синтаксис русского язьїка. Л., 1941, с. 89.

2МельничукО. С. Розвиток структури слов'янського речення. К-, 1966г

с. 144.

3 Див.: Борковский В. И. Сравнительно-исторический синтаксис восточ-

нославянских язнков. Тиіш простого предложения, с. 135.

285»;

допустити не годишся (АЮЗР, 1565,1.1, 8), иим сідетитам слободою

не доводитьця (Пир. кн., 1690, 56); зі> тьмі) же належить и мнЬ вко-

ротц'Ь показати (3. Коп., 1622, 394).

Для вираження випадкової дії поширилися дієслова прилучитися,

трафитися і под., наприклад: коли прилучите а самому... ми йти на

<вои(с)ко (Рус, гр., 1458, 109); И трафило ми ся... господою ста(ти)

<АЖ, 1584, 97).

Почали вживатися речення із значенням успіху чи неуспіху,

зокрема з дієсловами щастити, пощаститися і под.: ано так-ь ся ему в-ь

томі) щастить, «як-ь голому в-ь кропив^»/ (3. Коп., 1622, 589);

Тогож-ь року пощастилося Ляхом-ь (Л. Льв., 1649, 253). Для таких

речень ставав характерним давальний відмінок суб'єкта (ему

щастить, пощастилося Ляхомь).

Поширювалися речення із значенням достатності чи недостатності,

для яких був характерний об'єкт у родовому відмінку, наприклад:

<аже пакь тих ему не достанете (Кост., 1429, І, 242); тогдьі и

трех'ькадей сьіченья на одинт> день не ставаеть (Оп. зам., 1552, 84).

Великого поширення набували речення з особовими дієсловами

яа -ло, що вживалися з безособовим значенням. Вони

використовувалися для зображень різних явищ природи: на завтрее богоявления вода

<бьіла великая, гребре порвало, мльїни позносило; окна и двери завияло

и мороз лютий бьіл (Остр. л., 1633, 247); для надання значення

невідомості, таємничості: аже, пришедши под дверми, стенуло дверми сЬ-

нечними, й не отчинивши, пошло; а потом згодивши тріснуло тином

(Пир. кн., 1717, 296). При деяких дієсловах на -ло починав уживатися

«орудний відмінок предмета (стенуло дверми, трЬснуло тином).

Здавна поширювалося вживання безособових речень з

предикативними прислівниками. Серед них виділяються насамперед речення із

значенням можливості, неможливості, повинності. У ранніх

пам'ятках спочатку вживалися старокнижні прислівники надоб'Ь, не надоб'Ь,

нельзя, неволя. Але поряд з ними здавна почали вживатися речення

з прислівниками треба, не треба, можно (можна). Вони могли

виступати самостійно: тьім то листом7> • чинимьі • знамєнит • всимь •

которьім того тріба (Р., гр., 1388, 38); што єсть неможно оу людїй

<(ПЄ, 1556—1561, 96); чи частіше — з інфінітивом: А на тое слово не

треба уступатисю. (П., гр., 1301, 14); сколко можна забристи

болотом (Пир. кн., 1720, 310).

Староукраїнські пам'ятки фіксують іменники жаль, шкода, бЬда,

.сором-ь, час, пора у функції предикативних слів безособових речень,

наприклад: але жаль било гетманства положити (Л. Сам., 1702, 128);

шкода вам дарма уже копати (Пир. кн., 1701, 183); біда тобЬ, біда

тоб'Ь, Риме! (Л. Льв., 1649, 255); Сором невЬстЬ стричися або

голитися (КА, 1560, 335); поки час буде вечеряти, трохи поглутимо (Діал.,

XVIII, 409).

Староукраїнські пам'ятки широко відбили безособові речення з

прислівниками на -о, -є. Ці речення здавна мали часову парадигму,

активно вживалися з інфінітивами, могли мати при собі давальний

відмінок суб'єкта, наприклад: Трудно ся убогому человіку поживьшьи,

поки до нового (Хм. л., 1650, 78); бо голодно било на кон'Ь (Л. Сам., 1702,

286

147); Не буде слобудно Панумь кметЬ пригрозити (Урб., \77ТГ

52).

З XV! ст. у староукраїнських пам'ятках можна помітити вживання

речень з прислівниками дієслівного походження типу видно, чутно,

наприклад: все облич(е) синєє, побито так-ь, и(ж) ледве видно (АЖ,

1584, 118); Такь тижт> из7> Волох7> чутно било о якомсь мужу о велетЬ

(Л. Льв., 1649, 255). При цих прислівниках, як і при відповідних

дієсловах, може вживатися знахідний відмінок: с то" гори видно сірку

горачую (Луц., 1636, 26).

Особливо поширилися у староукраїнській мові безособові речення

з формами на -но, -то. Найдавніші приклади речень, в яких нечленні

пасивні дієприкметники середнього роду втрачали узгодження, тобто*

найдавніші зразки особливих форм на -но, -то, знаходимо в

українських грамотах XIV—XV ст. Серед них найбільш переконливі

приклади, коли при формах на -но, -то вживається додаток у знахідному

відмінку чол. чи жін. роду однини або у множині, наприклад: А той

/Арлмк7> писано оуСОрдЬ (Р., гр., 1393, 49); то на буцєви. насічено гєга

досить (Р., гр., 1418, 35); юко и(х) к на(м) принесено а)(т) пана вилчи

и (О(т) пана купчича (Кост. гр., 1435, II, 179); Але видимо у том-ь листу-

твоее милости много речей прьіложено (Богд. гр.,1498. II, 401).

Колишні нечленні пасивні дієприкметники середнього роду втрачали не

тільки іменні ознаки — здатність відмінюватися за родами, відмінками

і числами. Певною мірою звужувалося вживання і засобів вираження

їх дієслівних значень — часу, способу, виду і стану. У більш ранніх

пам'ятках чи у джерелах старокнижного типу при формах на -но, -то

ще досить часто могло вживатися допоміжне дієслово бити в

теперішньому, минулому чи майбутньому часі, як і при інших

дієприкметниках, наприклад: шко жь на них'Ь досить ювно єсть виписано (Р., гр.,

1433, 121); и(ж) ми, де(и), било вчинено шкоду (АЖ, 1583, 45); Писана

бьість во граде нашо(м) Поло(ц)ку (П., гр., 1396, 129); або хто ему пер-

еЬйдал'ь, а будете ему отдано (3. Коп., 1622, 800). Однак чим ближче

до XVIII ст., тим форми на -но, -то все частіше починають виступати

без допоміжного дієслова, особливо у тих місцях пам'яток, в яких

краще передана народна мова, наприклад: Остика за зраду стята

(Остр. л., 1633, 242); а скоро пошила к Белазору,— пошарпано и пчольї

(АПГУ, 1666, І, 84). Правда, повністю допоміжні дієслова було, буде

при формах на -но, -то не занепали і продовжують уживатися і в

новій українській мові.

Звужувалося визначення умовного чи наказового способу форм на

-но, -то за допомогою допоміжного дієслова бити. Наприклад: та

чим бьі осолєно бьіло (ПЄ, 1556—1561, 90); нехай импь прощено будете-

от-ь еже вь вась Святой Церкви и от'ь вшелякого челоєЬколюбія! (X. Філ.,

1598, 1706). Іноді умовна частка могла додаватися безпосередньо до

форм на -но, -то: Купно же за измЬну до скарбу Королевского забраніе

им-Ьнія отдано би (Л. Граб., 1710, 163).

У староукраїнський період форми на -но, -то ще досить часто, як

і дієприкметники, могли виражати не тільки доконаний, а й недокона-

ний вид, у тому числі багаторазову дію, наприклад: а вьипи жадное*

с того от'ь них-ь не бирано (Оп. зам., 1552, 86); аби до них'Ь з"ь далеких^

28Т

стороні) на справу %жджено (X. Філ., 1598, 1424); которихі напотом'ь

имано, вішано, стинало а мордовано, яко злочинцові (Л. Сам., 1702,

169). Але вживання форм на -но, -то недоконаного виду звужувалося,

тобто ці форми спеціалізувалися для передачі тільки завершеної дії.

Не було унормоване вживання форм на -но, -то і з точки зору

утворення від перехідних чи неперехідних дієслів. У староукраїнський

період ці форми були можливі й від неперехідних дієслів: и также кгди

еи ві Берестейскомі кгродЬ до акті приняти нехочено (X. Філ., 1598,

1026); Части уступи, аби тижі тобЬ части уступити можено!

{X. Філ., 1600); зокрема, і з часткою ся: торгненося заразі клятвами

(X. Філ., 1768); що ся и записано року и дня вишписанного (Пир.

кн., 1686, 31).

Нарешті, втрачаючи узгодження у роді й відмінку з підметом,

колишні нечленні пасивні дієприкметники середнього роду позбувалися

такої ознаки пасивності, як наявність об'єкта у формі називного

відмінка. Другу ознаку пасивних конструкцій — назву суб'єкта в

орудному відмінку — форми на -но, -то почасти зберігали під впливом

старослов'янських та російських джерел, наприклад: ижє какі коли дью.-

еолом'ь росьсівцею злости • нєприю.тєлемь людского поколЬньга

з'єднано било (Р., гр., 1433, 120); Писано бо єсть пророком* Исаіем'ь

(X. Філ., 1598, 1638); и свЬчки гашено на проклятіе Шубою священни-

ком'ьчеркЬговскимі (Л. Сам., 1702, 136). Під польським впливом такий

суб'єкт міг виражатися і сполученнямиз прийменником оті чи черезі

(презі): занужи є(ст) дано о)(т) наши(х) пєрє(д)ко(в) (Рус, гр.,

1456, 105); и самого ланцграфа геского, швакгера кролевского, через*

Жекгоцкого старосту бабимостского забито (С. Вел., 1720, І, 128).

Але у пам'ятках з більшою кількістю народних елементів і ця ознака

пасивності занепадала, хоча повністю орудний дійової особи в

українській мові і не втрачений.

У староукраїнській мові продовжували широко вживатися

безособові речення заперечного типу. Речення з дієсловом бити у минулому

чи майбутньому часі не зазнали особливих змін порівняно з

давньоруською мовою. Звернімо увагу на те, що для таких речень важливе

значення мав родовий відмінок, який майже завжди їх супроводжував,

наприклад: Аби миту нашому ни в чомі шкоди не било (Рус., гр., 1489,

46); пак ли не будеш фрдзьского сєребра (Р., гр., 1411, 77). Проте в

реченнях з теперішнім часом певні зміни сталися. Старокнижна форма

нЬті (з не єсть) відома багатьом староукраїнським пам'яткам: межи

нас воиньї нітт» (П., гр., 1371, 47); Води, ани колодезавьзамку нетгь

{Оп. зам., 1552, 92); Поряд з нею з XVI—XVII ст. поширилася

польська форма немаш (нимаш): боего и до того часу не машь (АЖ, 1583,

51); бо дей туті нимашгь подпису руки короля (АЮЗР, 1565, 1.1, 14) —

і українська форма нема. О. О. Потебня датує цю форму з XIV ст.1

Проте вона фіксується в пам'ятках, лише починаючи з XVI ст.—

спершу у вигляді немаєт, потім немає, нема: Чи немаєт межи вами мудрого

ни одного (КА, 1560, 315); усЬ кокЬ єсть, тилко моего бЬдного немає

{Пир. кн., 1713, 258); ТобЬ д-Ьла тут нема (Сот. акт., 1725, 175). Ро-

1 Див.: Потебня А. А. Из записок по русской грамматике, т. З, с. 377.

288

билися спроби вживати і форму нит, наприклад: Около того манастьі-

ра огорожи и замиканя нить (АЮЗР, 1583,1.1,184). Але вона не

збереглася в літературній мові і стала діалектною.

Деякі пам'ятки відбили заперечну форму не єсть, не є, наприклад:

а крицу не ость на улицях'Ь ихт> (Няг. єв., XVI, 67); такой води не є

(Урб., 1774). Вона і досі вживається у деяких південно-західних

говорах.