31. Психологія індивідуальності Олпорта.

Визначення для Олпорта - не те, із чим можна звертатися легко. Перш, ніж прийти до власного визначення особистості, він зібрав і обговорив біля півсотні варіантів, запропонованих різними авторитетами в цій області (1937). Він класифікував їх залежно від того, співвідносяться вони з: (1) етимологією або ранньою історією терміна; (2) теологічним значенням; (3) філософським значенням; (4) юридичним значенням; (5) соціологічним значенням; (6) зовнішнім проявом; (7) психологічним значенням. Після детального огляду й критики, Олпорт спробував зібрати кращі елементи визначень, уникаючи загальних недоліків. По-перше, він припустив, що можна коротко визначити особистість як "те, чим у реальності є людина". Однак, погоджуючись, що це визначення занадто коротко, щоб бути корисним, він прийшов до більше відомого:

"Особистість є динамічна організація тих психофізичних систем в індивіді, які детермінують його унікальне пристосування до середовища" .

32. Вчення про домінанту Ухтомського.

Під домінантою Ухтомський розумів системне утворення, що він називав органом, розуміючи, однак, під цим не морфологічне, «відлите» і постійне утворення з незмінними ознаками, а будь-яке сполучення сил, що може привести за інших рівних умов до одних результатів. Тому, згідно з Ухтомським, кожна реакція організму, що спостерігається, визначається характером взаємодії коркових і підкоркових центрів, актуальними потребами організму та історією організму як цілісної системи. Тим самим затверджувався системний підхід до взаємодії, що протиставлявся погляду на мозок як на комплекс рефлекторних дуг. При цьому мозок розглядався як орган «попереджувального сприйняття, передчуття і проектування середовища».

В мозку завжди наявним є домінуючим, панівний осередок збудження, що йдуть в даний момент до мозку, та у зв'язку з цим ще більше домінує над ними. Домінантний осередок збудження характеризується значно більшою стійкістю у порівнянні з осередком оптимального збудження завдяки сумації збуджень. Він і є фізіологічною основою зосередженої і найбільш концентрованої уваги.

Така увага, будучи рефлекторною за своєю природою, дуже яскраво проявляться назовні за допомогою міміки і пантоміміки. Зовнішні прояви уваги, відображаючись у корі головного мозку, посилюють зосередженість свідомості на певних об'єктах.

Теорія домінанти к фізіологічна основа уваги була вагомим внеском у науку, проте вона ще не повністю з'ясовує весь механізм уваги, не розкриває глибини тих нервових структур, що лежать в основі виникнення домінуючого осередку збудження[11, c. 148-149].

33. Розвиток української психологічної думки.

Розвиток української психології неможливий без осмислення та узагальнення великого історичного спадку вітчизняної психологічної науки. Вивчення історії психологічної думки в Україні є одним із найактуальніших завдань, що постали перед дослідниками.

Розглядаючи психологію в Україні на власних теренах, ми звертаємося до загальнофілософської думки, власне з якої починається і психологія.

Існує багато різних підходів до розуміння психології в історичному аспекті, однак, на нашу думку, буде справедливо звернутися до напрацювань у цій сфері відомих в Україні і за її межами вчених, яких визнало світове співтовариство, психологів, перу яких належать праці, що стверджують саме український шлях вітчизняної психології, тісно пов'язаний з ментальністю народу. Безперечно, це праці Г.С.Костюка, В.А.Роменця та інших вчених, завдяки яким підготовлений цей розділ.

Отже, в Україні у XX ст. стверджуються ґрунтовні проблеми психології класично-інтроспективного, природничо-наукового та культурно-гуманістичного спрямувань зі спробами поєднати ці галузі між собою, щоб створити цілісну картину психічного світу людини. Ці спрямування та їхній концептуальний синтез в Україні мали своїх корифеїв, що піднімались до світового рівня у постановці та вирішенні актуальних проблем людського буття: людина як природна істота, її психіка як знаряддя пристосування до середовища природного й соціального, смисл творчості, життєвий і творчий шлях людини, сенс життя, самопізнання та самостворення. Українська психологія у своєму поступальному русі відбивала також досягнення світової психології, реагувала на її новітні відкриття і оригінально їх тлумачила. Нарешті, вона переживала увесь драматизм культурного, соціального та психічного життя суспільства не тільки в межах свого концептуального рівня, а й стосовно долі простого народу.

Три напрями у вітчизняній психології XX ст. були тісно пов'язані з іманентно-науковим та ідеологічним розвитком подій. Класично-інтроспективний напрям принципово вичерпав себе вже у першій чверті століття, залишивши, втім, значні наукові надбання. Природничо-науковий, спираючись на досягнення фізіології вищої нервової діяльності (рефлексології тощо), з тріумфом пройшов 20-ті роки; у формі вчення про умовні рефлекси (прихильники школи І.П.Павлова) він визначив період до кінця 50-х pp. Культурно-гуманістичне спрямування, переживши розквіт у першій чверті століття (тут особливо слід підкреслити розробку питань творчості та творчої особистості), було пригнічено панівною ідеологією та зрештою ліквідовано адміністративним чином у 30-50-ті роки. Лише в останній чверті століття це спрямування набирає міці і, мабуть, найбільше визначає сучасний стан світової та вітчизняної науки.

Теоретичні засади класично-інтроспективного напряму розкривають ідею самодостатності, автономності людської душі, її незалежність від «тілесного субстрату». Психофізична проблема вирішується в дусі паралелізму, або взаємодії, підкреслюється наявність психічної причинності, яка виступає або ланкою в системі причинних залежностей у природі й суспільстві (Г.Челпанов), або ж стверджується психічна причинність, що сама себе створює (В.Зеньковський). Методом психологічного дослідження виступає інтроспекція (самоспостереження), предметом - суб'єктивні явища. Тілесну активність організму представники цього напряму вбачають у залежності від суб'єктивно-психічних структур і, зрештою, в тілесних виявах не знаходять нового змісту порівняно зі змістом самої суб'єктивності. Тому дослідження рухової тілесної активності організму для психології не має значення, хоча проблема фізіономічного вияву емоційних, вольових, інтелектуальних станів та відповідних анатомо-фізіологічних корелятів стає предметом спеціального інтересу (особливо у Сікорського).

Було встановлено закон збереження енергії стосовно психічної діяльності (М.В.Критський). Піднято велику філософсько-психологічну проблему буття людської душі, творчого освоєння нею світу (С.Л.Франк). Розкрито смисл пограничної ситуації, боротьби мотивів на ґрунті віри і знання - відвертості та умоглядності, екстатичних рішень, учинкової дії та спокутування як післядії (Д.Шестов). Проводились історико-психологічні дослідження, зокрема про відношення двох напрямів в об'єктивній психології - вітчизняній та американській. Представники цього напряму створюють в Одесі, Києві, Харкові експериментальні психологічні лабораторії, досліджують питання перцепції, розробляється теорія вольової уваги (М.М.Ланге). Під керівництвом Г.І.Челпанова діяв теоретичний психологічний семінар при Київському університеті, в якому брали участь видатні вчені (О.Ф.Лосєв, П.П.Блонський, Г.Г.Шпет та ін.). На високому рівні було видано підручники з психології для гімназій (Г.І.Челпанов).

Класична інтроспективна психологія впевнено входила в практику людського життя - у сфери медицини, виховання, навчання, політики тощо. Розроблялися питання судово-психіатричної експертизи, досліджувалися проблеми стомлення при розумовій роботі, вивчалися риси психології слов'ян, проблеми нервово-психічної гігієни та профілактики, ненормальні та хворобливі характери, психологія великих людей, зокрема історичних діячів (П.І.Ковалевський), психологія художньої творчості, проблеми фізіогноміки, мнемоніки та ін. На початку століття активно розробляються проблеми етнопсихології (Д.М.Овсянико-Куликовський та ін.), зокрема процес утворення національної форми психічної діяльності за допомогою «сили розумової творчості». Певний внесок у цю справу зробили М.Ф.Сумцов, П.І.Ковалевський, М.В.Країнський, В.Я.Данилевський, Д.Багилій, Р.Михулько-Горбацевич. Це був завершальний і дуже плідний етап класично-інтроспективної психології. Вона могла безпосередньо перерости у психологію культурно-гуманістичну, проте епоха сцієнтизму та техніцизму витіснила з предмета психології ядро духовності людської душі[10, c. 13-15].