48. Династія Леонтьевих і розвиток вітчизняної психологічної науки

Положення про те, що все, що здійснюється в психічній сфері людини укорінено в її діяльності, розвивав також Олексій Миколайович Леонтьев (1903-1979).

Спершу він слідував лінії, наміченій Виготським. Але потім, високо оцінивши ідеї Басова про «морфологію» (побудову) діяльності, він запропонував схему її організації і перетворення на різних рівнях: в еволюції тваринного світу, в історії людського суспільства, а також в індивідуальному розвитку людини в роботі «Проблеми розвитку психіки» (1959).

Леонтьев підкреслював, що діяльність - особлива цілісність. Вона включає різні компоненти: мотиви, цілі, дії. їх не можна розглядати окремо, вони утворюють систему. Розходження між діяльністю і дією він пояснював на такому прикладі, узятому з історії діяльності людей у первісному суспільстві. Учасник первісного колективного полювання (загонич) залякує дичину, щоб направити її до інших мисливців, що ховаються в засідці. Мотивом їх діяльності служить потреба в їжі. Задовольняє ж він свою потребу, відганяючи добичу, з чого випливає, що його діяльність визначається мотивом, тоді як дія - тією метою, що ним досягається (залякування дичини) заради реалізації цього мотиву.

49. Московська психологічна школа: представники та концепції

Наукове життя Росії у ХІХ-ХХ ст. не обійшло й психологію, яка віддзеркалювала своєрідність її соціального та історичного шляху.

Одну концепцію представляв Микола Гаврилович Чернишевський, другу - Памфіл Данилович Юркевич і Володимир Сергійович Соловйов. Вони заклали в Росії традиції людинознавства, виходячи з протилежних способів осмислення природи особистості. На розпушенім кожним напрямком ґрунті народжувалися вчення, що розвивали їх вихідний ідейний зміст у нових соціокультурних умовах і відповідно до запитів логіки наукової творчості.

До антропологічного принципу Чернишевського відноситься російський шлях у науці про поведінку - від Івана Михайловича Сеченова до Івана Петровича Павлова й Олексія Олексійовича Ухтомського. До теологічного принципу Володимира Сергійовича Соловйова піднімається апологія «нової релігійної свідомості» у працях Миколи Олександровича Бердяева, Сергія Миколайовича і Євгенія Миколайовича Трубецьких, Семена Людвіговича Франка й ін. І нове вчення про поведінку, і апологія «нової релігійної свідомості» були здобутками російської думки, двох її могутніх течій - природничо-наукової і філософсько-релігійної.

У Московському університеті професором філософії з 1863 р. по 1874 рік був Памфіл Данилович Юркевич, про виступ якого проти антропологічного принципу Чернишевського і, тим самим, проти природничо-наукового пояснення психіки вже було сказано. Цей виступ, швидше за все, і спонукав московське університетське начальство запросити Юркевича з Київської духовної академії.

Відстоюючи версію про вічність і незмінність ідей (у дусі платонізму), Юркевич поєднував з цим вченням те, що збагнення істини це є суто пізнавальним актом, а сполучено з релігійними переконаннями людини, з його вірою і любов'ю до Бога.

Юркевич вплинув на студента фізико-математичного факультету Володимира Соловйова, що певний час був завзятим матеріалістом і шанувальником Бюхнера, який пояснював душу рухом молекул. Після смерті Юркевича на кафедру, що звільнилася, претендували його учень В.С.Соловйов і професор Варшавського університету Матвій Михайлович Троїцький. Останній був призначений ординарним професором, а Соловйов - доцентом.

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) є однією з цент-ральних фігур у російській науці XIX ст. як за значущістю того, що ним зроблено, так і за тим величезним впливом, що він зробив на погляди багатьох сучасників і який помітний не тільки в роботах учених - Бердяева, Булгакова, Лосського, Лопатіна, але й у художній літературі, насамперед у поезії символістів. Закінчивши з відзнакою Московський університет, він в 1874 р. їде до Петербургу, де захищає свою магістерську дисертацію «Криза західної філософії». Вона викликала великий резонанс не тільки в науці, але й у широких колах петербурзької і московської інтелігенції, тому що Соловйов виступив проти позитивізму, що панував тоді у Росії. Після закордонного стажування він одержує посаду професора в Московському університеті, де незабаром захищає і докторську дисертацію.

Соловйов першим усвідомив нові пріоритети у філософії, психології і розробив новий підхід до дослідження людини, душі і її призначення на Землі, підхід, який став пануючим наприкінці XIX -початку XX ст. в Росії.

Найближчим другом і соратником Соловйова був Лев Михайлович Лопатін (1855-1920), професор філософії Московського університету. Відстоюючи центральне місце психології в системі інших наук, він бачив її як методологію всіх наук про людину. У своїй книзі «Позитивні задачі філософії» (1911) Лопатін писав про значення німецької наукової школи для вітчизняної психології, обґрунтовуючи позитивну роль метафізики в науці того часу[11, c. 274-276].