50. Вплив софістів на розвиток античної психолого-філософської думки

Софісти - це старогрецькі філософи середини V - першої половини IV ст. до н.е. Протагор, Горгій та ін.

Слово “софіст” означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об'єктивного, а значить, істинного змісту в людських знаннях.

Основна проблема, котру вирішують софісти - це реальність сущого.

Софісти (в перекладі з грецької — учителі мудрості, майстри), виходячи з ідеї, що об'єктивної істини немає, а може бути тільки суб'єктивне судження про істинність, проголосили, що істинною буде та думка, яка переконливіша. Тому вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною.

У період розквіту рабовласницької демократії в V ст. до н.е. з'явився новий тип філософа. Це було викликане новими суспільними потребами в загальній і політичній освіті, якої потребували розвиток політичних та судових закладів, наукова, філософська і художня культура. Таким чином з'явились софісти. Слово «софіст» спочатку означало «мудрець», «винахідник», «умілець», «мастак», а з другої половини століття стало назвою певного типу філософа-професіонала, вчителя філософії, людини, яка заробляла собі на життя інтелектуальною працею. За свою працю вони брали досить високу платню[2, c. 31-32].

51. Харківська психологічна школа: представники та концепції

Провідною ідеєю харківської школи було те, що розуміння художнього твору є своєрідним відновленням творчого процесу в душі того, хто сприймає цей твір. Думка не передається, а тільки збуджується через слово. Розуміння художнього цілого залежить від правильного тлумачення його одиниць - образів, з яких воно складається. Наукова і художня творчість має своїм результатом неоціненний скарб - самопізнання. Відображення людини в мистецтві більш глибоке, ніж у релігії і навіть у науці.

Ідеї становлення людської особистості, його джерел та рушійних сил розроблялися С.Л.Рубінштейном, Г.С.Костюком. Більшу частину свого життя С.Л.Рубінштейн перебував в Україні, в Одесі. Універсально освічена людина чималої творчої наснаги, він відстоював особистісну гідність ученого, пов'язував психологічні проблеми з буттєвою долею людини. Великий знавець вітчизняної та світової психології, він насамперед сприяв становленню психології в Україні. Багато його учнів стали відомими науковцями. Рубінштейн, зокрема, висунув неоціненну ідею про логічний осередок побудови системи психологічних знань. Цей осередок, зрештою, має бути архетипом загальнолюдської культури і визначається як дія-вчинок.

У 30-х роках у Харкові організується Психоневрологічний інститут, а далі на його основі - Всеукраїнська психоневрологічна академія з сектором психології, яку очолював О.Р.Лурія, а відділом дитячої та генетичної психології завідував О.М.Леонтьєв. У цьому відділі працювали О.В.Запорожець, Л.І.Божович, П.Я.Гальперін, П.І.Зінченко. Відділ розробляв такі основні проблеми, як психологія «практичної діяльності», «образ-процес», свідомість і діяльність, пам'ять. О.В.Запорожець зі співробітниками досліджував сприймання, зокрема естетичне, Л.І.Божович та ПІ.Зінченко - психологічні особливості засвоєння знань учнями на основі розвитку мислення. Ш.Зінченко вказував на залежність продуктивного запам'ятовування матеріалу від його місця у структурі діяльності. Зрештою було створено загальну теорію пам'яті, визначено відношення пам'яті до мотиву діяльності, дії, а згодом було здійснено вихід до зв'язку пам'яті з особистістю, стратегією її поведінки, що й виявляє принциповий учинковий підхід, учинковий системний осередок. В самій дії вирізнено мету і засіб. Пам'ять розглянуто як умову наступної дії. Орієнтацію на майбутнє визначено як організуючий фактор в системі людської пам'яті та у становленні індивідуального досвіду.

Мова йде про те, щоб компоненти психічних феноменів, що виступають у дослідах, зібрати в єдиний методологічний вузол. Ним і став принцип учинку, вчинковий осередок; він так чи інакше, цілком чи у своїх компонентах був присутнім у свідомості дослідників з часів далекої давнини і став тим ґрунтом, на якому українська психологія XX ст. (як і в попередні періоди) розвивала свій оригінальний напрям - психологію вчинку[12, c. 191-192].