36. Персонологія Мюррея

У фокусі його теорії - індивіди у всій їхній складності, і це знайшло відбиття в терміну "персонологія", уведеному Мюрреєм (1938) стосовно до власних і чужих спроб зрозуміти у всій глибині кожний індивідуальний випадок. Він постійно підкреслював цілісність поводження, указуючи, що окремі його фрагменти не можуть бути зрозумілі у відриві від всієї функціонуючої особистості. На відміну від багатьох теоретиків, що розділяли це, Мюррей намагається створити абстракції, необхідні для побудови різних спеціалізованих досліджень, завжди наполягаючи на тому, що реконструкція можлива лише після завершення аналізу. Ще одною відмінністю від багатьох холістичних теорій є його "польова" орієнтація: він дотримувався ідеї про те, що для адекватної оцінки поводження необхідні попередній аналіз і точне подання про той контекст середовища, у якому здійснюється поводження. Мюррей не тільки підкреслював важливість детермінант середовища, але й створив систему їхніх понять, що відбивають.

Минуле індивіда - або його історія - важливі для Мюррея так само, як сьогодення індивіда і його оточення. Його теорія згодна з допущеннями психоаналізу щодо вирішального значення дитинства й дитинства для дорослого життя. Ще одна подібність із психоаналітичними поданнями полягає в тім значенні, що надається несвідомій мотивації, і глибокому інтересі до суб'єктивних вільних вербальних звітів індивіда, включаючи продукти уяви.

Самою яскравою відмітною рисою його теорії є високо диференційований і скрупульозний опис мотивації. Запропонована Мюрреєм система понять для опису мотивації знайшла широке застосування й дуже впливова. Ще одна незвичайна характеристика його теорії - постійний акцент на співіснуючим і функціонально зв'язаних фізіологічних процесах, що супроводжує процеси психічні. Уведене ним поняття "регнантність", що ми обговоримо пізніше, служить для того, щоб теоретик постійно мав на увазі, що мозок - це локус особистості і її тридцятилітніх. Часто Мюррей підкреслював важливість докладного опису як необхідної прелюдії до складних теоретичних побудов і досліджень. Із цим зв'язаний його глибокий інтерес до таксономії й вичерпної класифікації, що виявилося в підході до багатьом аспектам поводження[4, c. 318-319].

37. Екзистенціалізм як філософська течія: слід у психології XX століття

Ідейні джерела екзистенціалізму - філософія життя, феноменологія Гуссерля, релігійно-містичне навчання К’єеркегора. Розрізняють екзистенціалізм релігійний (Марсель, Ясперс, Бердяєв, Бубер) і атеїстичний (Хайдеггер, Сартр, Камю). У філософії існування знайшов відбиття криза оптимістичного лібералізму, що опирається на технічний прогрес, але неспроможний пояснити нестійкість, невпорядкованість людського життя, властивій людині почуття страху, розпачу, безвихідності.

Екзистенціалізм - це ірраціональна реакція на раціоналізм Освіти й німецький класичної філософії. По твердженнях філософів- екзистенціалістів, основний порок раціонального мислення полягає в тому, що воно виходить із принципу протилежності суб'єкта й об'єкта, тобто розділяє мир на дві сфери: об'єктивну й суб'єктивну. Всю дійсність, у тому числі й людину, раціональне мислення розглядає тільки як предмет, як "сутність", пізнанням якої можна маніпулювати в термінах суб'єкта-об'єкта. Справжня філософія з погляду екзистенціалізму повинна виходити з єдності об'єкта й суб'єкта. Ця єдність втілена в "екзистенції", тобто якоїсь ірраціональної реальності.

Згідно екзистенціалістському навчанню, щоб усвідомити себе як "екзистенцію", людина повинен виявитися в "прикордонній ситуації", наприклад перед особою смерті. У результаті мир стає для людини "інтимно близьким". Щирим способом пізнання, способом проникнення в мир "екзистенції" оголошується інтуїція ("екзистенціальний досвід" у Марселя, "розуміння" у Хайдеггера, "екзистенціальне осяяння" у Ясперса), що виявляє собою ірраціоналістично витлумачений феноменологічний метод Гуссерля.

Значне місце в екзистенціалізмі займає постановка й рішення проблеми волі, що визначається як "вибір" особистістю однієї з незліченних можливостей. Предмети й тварини не мають волю, оскільки відразу володіють "сущим", есенцією. Людина ж осягає своє суще протягом всього й з відповідає за кожне зроблене їм дія, не може пояснювати свої помилки "обставинами". Таким чином, людина мислиться екзистенціалістами як, що самобудує себе, "проект". В остаточному підсумку ідеальна воля людини це свобода особи від суспільства[5, c. 132-134].