45. Апологетика, її місце в історії європейської філософської думки.

Апологéтика — система раціоналістичних аргументів, що має на меті довести істинність тієї чи іншої релігії, системи вірувань чи поглядів. Апологет — особа, що розробляє таку систему, захищає певну систему поглядів за допомогою логічної, раціоналістичної аргументації.

На зміну неоплатонікам прийшли апологети — захисники християнських догм. Серед них своєрідну позицію об'єднання християнства, зокрема з неоплатонізмом, займав теолог і філософ Оріген (185—254). Biн розглядав християнство як завершення античної філософії, а філософію — як кращий вступ до християнського віровчення. Оріген розглядав Бога — Сина і Бога — Духа Святого як послідовні еманації верховного Бога — Отця. Неприйнятною для "Отців Церкви" була також думка Орігена і щодо питань створення світу Богом. Філософ уявляв його не одноразовим актом, а споконвічним процесом: до створення матеріальних світів Бог створив безсмертних і безтілесних духів, підпорядкованих йому як Святому Духу. Це — ангели та людські духи. Вони за суттю рівні як творіння єдиного Бога, але володіють свободою вибору. Тому одні з них пішли за Творцем і утворили світ ангелів, а інші, підкорившись якійсь спокусі, впали вниз, втілились у матеріальні речі й створили предметний світ — рослинний, тваринний та людський.

Апологети не тільки захищали християнство, а й робили спробу систематизувати філософські вчення про нього. Найбільш активними у цьому напрямі у IV ст. були: на Сході — Григорій Назіанзин (330—890), який виконував деякий час функції єпископа Константинопольського, його друг Василь, єпископ Кесарійський (330—379), прозваний Великим, і брат останнього Григорій, єпископ Нісський (335—394); на Заході — Амвросій, єпископ Міланський (340—397), а також Ієропім Блаженний (бл. 840—420), який переклав Біблію латинською мовою.

Августин систематизував християнський світогляд, представив його цілісним і єдино правильним, за що згодом був зарахований католицькою церквою до лику святих. У філософських пошуках він спирався на принципи неоплатонізму й практично-етичні установки античної філософії, пристосовуючи їх до постулатів і завдань християнства. Наприклад, прагнення до щастя вважав основним змістом людського життя, але шлях до нього вбачав у пізнанні людиною Бога та в усвідомленні своєї повної залежності від нього. "Любов до себе, доведена до зневаги себе як гріховної істоти, суть любов до Бога, і любов до себе, доведена до зневаги Бога— порок".

На противагу неоплатонізму, що розглядав Абсолют як безлику єдність, Августин трактував Бога як особистість, яка створила скінченний світ і людину, виходячи зі своєї доброї волі. Августин доводив, що в акті творіння Бог керується своїми думками — ідеями як найвищими зразками для будь-яких речей. Зло є відсутністю добра, а не дещо таке, що існує само по собі. Такою є теодицея Августина — вчення про те, що існування зла у світі не відміняє уявлення про Бога як абсолютне добро. Вoнa орієнтує віруючих не скаржитись на зло, а дякувати Всевишньому за добро, яке вів дарував світові.