56. Р. Декарт як основоположник раціоналізму.

Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Праці: “Роздуми про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Декарт вносить нову орієнтацію в філософію. Він був основоположником дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання. Роздуми від загального до часткового.

Дедукція – це ланцюг достовірних логічних висновків, що спираються на “абсолютно достовірні положення” (аксіоми).

В теорії пізнання Декарт – засновник раціоналізму. Висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів до перевірки даних інтелекту. За Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: “Я мислю, отже я існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і дедукція. Декарт прихильник “вроджених ідей”. До них належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей Декарта сягає коріннями концепції “пригадування” ідей Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання відривав його від чуттєвого від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Онтологія Р. Дакарта Вчення про субстанцію. Світ у філософській системі Дакарта має певну ієрархію і розподіл (2 першооснови). Дакартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної:

- природну, матеріальну субстанцію (ознакою є протяжність, кількісна вимірюваність);

- духовну, мислячу субстанцію (ознака – мислення).

Над обома субстанціями підноситься Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними.

Першопочатковий імпульс до існування і розвитку світу дає Бог, але потім його розвиток визначається самостійно, творчою силою матерії. Заклав засади механічного світогляду. У межах такого світогляду світ мислився не багатоякісним та ієрархічним, він поставав одноманітним, простим і зводився до чисел. Все можна було пояснити на основі механіки.

Проблема людини:

• вважав, що людина є зв’язком між тілесним механізмом і розумною душею, яка має волю і мислення. Він опинився перед проблемою узгодження їх в людині.

57. Б.Паскаль про людину

Паскаль гостро почував нескінченну самітність людини перед неминучою безоднею небуття і нескінченну малість – перед незбагненною складністю Світобудови: «Я не знаю, хто дав мені місце в цьому світі, а ні що таке я сам. Я перебуваю в страшному невіданні всього. Я бачу простір, що обіймає мене, Вселеної, сам же прикутий до невеликого куточка цього неосяжного простору, не відаючи… чому дане мені малий час призначений мені в цей, а не в інший момент як всієї попередньої та і всієї наступної вічності».

Паскаль висунув незвичайний висновок: «Все наше достоїнство полягає в думці. От за чим повинні ми слідкувати, а не за простором і часом, яких нам однаково не заповнити. Будемо ж намагатися добре мислити от початок моральності».

Подання Паскаля про світ і людину варто було б вважати виконаними безвихідного песимізму, якби не одна обставина: Блез Паскаль був глибоко віруючою людиною. За його переконанням, Бог осягається не розумом, а серцем. «Нескінченна безодня може бути заповнена лише нескінченним і незмінним Богом».

При всій глибині своїх прозрінь Блез Паскаль мимоволі віддавав данину часу, використовуючи логіку торговця. Паскаль міркував про достоїнства теїзму і атеїзму і прийшов до висновку, що вірити в Бога вигідніше, ніж заперечувати його буття: адже якщо Бога немає, то неважливо, як ти відносишся до нього, але якщо Бог є, то невіруючий проігнорує його не прагнувши створити завершену філософську систему.

Дивуючись і захоплюючись універсальним генієм, доводиться пам’ятати, що проявився Паскаль у вигляді окремих яскравих, розрізнених спалахів творчості – то в одній, то в іншій області пізнання.

Чи навчилися люди використати на благо собі і земній природі, для повноти щастя, у своєму житті безцінні скарби, які залишили їм генії всіх часів і народів?! Отут є над чим задуматися всерйоз і надовго. Залишається подякувати Паскалю за поставлену цікаву проблему – здатність, властива справжнім геніям.

…славетним філософським твором «Мислі». У ньому науковець звертається до трагедії людини, покинутої у безмежному космосі. «Це вічне мовчання безбрежних просторів жахає мене», — писав він. Розмірковуючи про непостійність, неспокій, слабкість і, водночас, велич людини, Паскаль звертається до образу «мислячого .очерету». Щоб зламати, вбити людину, «...зовсім не потрібно зусиль усього Всесвіту; досить подиху вітру, краплини води». Проте якщо у «...просторі Всесвіт обіймає та поглинає мене, як точку, в думці я осягаю його», — зазначає філософ. Паскаль з усією гостротою поставив питання про межі науковості, вказав на «докази серця», які відрізняються від «доказів розуму», визначив наперед в умовах панування раціоналізму ірраціоналістич-ну тенденцію в філософії. На його думку, не наука, а релігія є засобом для ефективного вирішення суперечностей людського існування. Щоб не впасти у відчай, людині потрібен Бог.