90. Можливості і межі пізнання людини.

Одна з центральних проблем гносеології - чи здатна людина, людство виробити знання, що відбуваються в дійсності, отримати достовірне знання про дійсне? Більшість філософів і вчених ствердно відповідають на це питання. І цю позицію можна назвати гносеологічний оптимізмом.

Скептики сумніваються в можливості отримання достовірного і об’єктивного знання про сутність навколишнього світу, заявляють, що людське «знання» не що інше, як вираження думок, які можуть бути чи не бути істинними.

Вперше чітко висловили цю позицію софісти (Протагор, Горгій, Продік та ін.) Вони виражали крайні сумніви з приводу отримання доствірного знання. Протагор: «Про богів я не можу знати, чи є вони, чи немає їх, тому що дуже багато що перешкоджає такому знанню, - і питання темний, і людське життя коротке». Софісти вважали, що ніхто не здатен пізнати нічого, що було б щирим, а якщо навіть і пізнає, то виявиться не в змозі цю істину передати. Вони вчили своїх послідовників як «жити» і досягати успіху в цьому світі без достовірного знанія.

В епоху Відродження скептичні навчання розвивали Еразм Роттердамський, Мішель Монтен та ін. Скептицизм конструктивно відіграв важливу роль у подоланні схоластичної гносеології, заснованої на авторитеті і умогляді. Мішель Монтен (1533-1592), висловлюючи скептичні настрої доби Відродження протиставив схоластичним міркуваннням здоровий глузд, самостійне міркування, факти та дослідне дослідження природи. Писання ми не повинні заперечувати, але можемо ставити під сумнів, вважав Монтень. Все в світі суперечливо, змінюється й перетворюється на свою протилежність, тому будь-яке знання про нього лише приблизно вірно, при цьому незнання він вважав не кордоном, а джерелом нескінченного процесу пізнання.

Скептицизм є важливим моментом будь-якого серйозного аналізу знання: ніякий з видів людського знання не є таким досконалим, щоб його достовірність не можна було поставити під сумнів. Слід зазначити, що критична позиція в епістемології є доречною і плідною, бо вона дозволяє уникнути як догматичних допущеній21, так і надмірної підозрілості скептиків, які заперечують саму можливість для людини володіти достовірним знанням.

Агностицизм не можна представляти як концепцію, заперечує сам факт існування пізнання. Мова ведеться про з’ясування його можливостей і про те, що являє собою знання в ставленні до реальної дійсності. Живучість агностицизму пояснюється тим, що він зміг вловити деякі реальні труднощі і складні проблеми процесу пізнання, які й досі не отримали остаточного рішення. Це, зокрема, невичерпність світу, неможливість повного осягнення вічно змінюється буття, його субєктивне заломлення в органах почуттів і мислення людини - обмежені за своїми можливостями і т.п. Світ дуже складний для людського розуміння, в ньому завжди залишаються загадки, невирішені проблеми.

92. Спілкування та розуміння як проблема філософії.

До особливої сфери реальних проявів людської особистості слід віднести також спілкування, яке філософія розглядає досить широко: це не лише сумісне проживання, сумісна діяльність, мовне спілкування, а й входження в інтимні стосунки, діалог із іншими історичними епохами, культурами, зміна форм діяльності, взаємини із природою, акти самопізнання та самоідентифікації. Оскільки людина не наслідує генетично людські якості, саме спілкування відіграє вирішальну роль у тому, що і як буде входити в духовний, світ людини, та як в останньому буде проявляти себе людська самість. Спілкування - це один із важливих початків людини як людини; недаремно інколи говорять, наставляючи людину: дивися, як це роблять інші, і роби так само - естафета людськості, що ми переймаємо від інших у людей, яка є справжньою актуалізацією людського початку буття. Отже, спілкування - одна із фундаментальних форм виявлення принципової єдності людства та людського способу буття. Водночас це і фундаментальна форма становлення та виявлення людської особистості. Врешті, лише у спілкуванні - прямому чи опосередкованому - може відбутися найважливіше та найзаповітніше для людської особистості: досягнута єдність сутності та існування, за якої людина зможе в своїх діях відчувати власну повноту та автентичність, а в своїх самоусвідомленнях приймати свої дії та вчинки як внутрішньо виправдані, важливі, необхідні. Як стверджував Фейєрбах, спростовуючи канони тодішнього ідеалізму, що не знав «чуттєво даного Ти», – «людська сутність є наявною тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною». Саме ця єдність, що «спирається лише на реальність відмінності між Я і Ти», і є, на думку німецького мислителя, «щонайвищою й останньою засадою філософії». Розуміння — психологічний стан, який виражає собою правильність ухваленого рішення і супроводжуваний відчуттям упевненості в точності сприйняття або інтерпретації якої-небудь події, явища, факту. У психолінгвістиці розуміння трактується переважно як результат смислового сприйняття мовного повідомлення. Проблеми розуміння вперше були підняті у філософії. Розуміння як метод гуманітарних наук протиставило поясненню як методу природних наук. У сучасній філософії розуміння досліджує герменевтика. 1. Розуміння не є принципово відмінним від мислення самостійним психічним процесом. Розуміння — це компонент мислення, один із процесів, що його створюють. Розуміння забезпечує встановлення зв'язку розкриваних нових властивостей об'єкта пізнання з вже відомими суб'єктові. 2. Для розуміння нового матеріалу (незнайомих фактів, подій тощо) людина завжди повинна вирішити певну розумову задачу, оскільки формування розуміння нового відбувається в процесі розумової діяльності та є її результатом. Коли ж суб'єктові потрібно зрозуміти вже відому подію або явище, те розуміння здійснюється без актуальної участі мислення — це розуміння-спогад. 3. Одні й ті ж три форми розуміння виявляються і в таких видах розумової діяльності, в яких розуміння складає основний психологічний зміст, і в таких, де воно грає допоміжну роль, виявляється компонентом діяльності. В обох випадках для виникнення аналізованого феномена людина повинна вирішити деяке розумове завдання. Те, яка форма розуміння виникає у суб'єкта в конкретній ситуації, зумовлене перш за все характером розумової діяльності: тим, в які об'єктивні обставини, що вимагають розуміння, потрапляє людина і які завдання вона вирішує в цих обставинах.