2. Вербалізація жіночого й чоловічого в лінгвістиці

Прочитайте

Лінгвістична гендерологія співвідносить мову з особистістю за ознакою соціальної статі. Одразу зазначимо, що сучасна лінгвістика переживає своєрідний „гендерний бум”, а тому можна і слід говорити про накопичені ідеї, напрями пошуків та експериментів, маючи на оці становлення української лінгвістичної гендерології, бо гендер, як ніяке інше соціолінгвістичне поняття, закорінений в умови життя, реалії, норми і традиції певної культури. Гендерні ознаки мовної картини світу − це сутнісні прояви пізнання світу крізь призму чоловічого й жіночого бачення, що інтегрують універсальні та національні специфічні ознаки, оприявнюють особливості номінативної та комунікативної діяльності чоловіків і жінок, а також вплив статі на мовну практику та мовну поведінку.

Неверифікована думка про те, що чоловіки − з Марса, а жінки − з Венери, а тому в них різний досвід нервової клітини, різні напрями і способи пізнання, і живуть вони у різних світах і різних мовах, є засадничою для лінгвістичної гендерології. Ці світи настільки різні, що інакшість жінки, прагнення осягнути її є чи не найбільшим подразником чоловічого буттєіснування. Якщо чоловік певною мірою розкриває цю таємницю через вагітність і дітонародження жінки, а відтак здатний структурувати гармонійні стосунки настільки, наскільки вона є для нього загадкою („Загадковість − крила жінки” − Назип Хамітов), то жінка сама для себе так і залишається таємницею. Ця таїна нагадує про себе мерехтінням перлів людського духу, а жіноче тіло з прихованими глибокими і невичерпними смислами конвертується в онтологічну таїну буття (Ольга Гомілко, „Метафізика тілесності: концепт тіла у філософському ракурсі”).

Чоловіки й жінки по-особливому лінгвалізують і пізнають світ та одне одного у своїй мові, але їхні істини, освячені статтю, не повинні претендувати на універсальність. Радикальна психологія дає підстави стверджувати: є почуття, що їх переживають тільки жінки або тільки чоловіки; є смисли, які формуються у свідомості тільки жінки чи тільки чоловіка, а отже, є відповідний цим настановам вибір мовних засобів, природний для одних і неактуальний, необов’язковий для інших. Відмінність між статями навертає лінгвістику до відповіді на низку питань:

• якими в мові є чоловіки й жінки,

• які комунікативні механізми включено в обопільний зв’язок між статями,

• які фрейми − соціально закріплені лінгвоментальні моделі поведінки, що забезпечують релевантне спілкування й декодування, − є функціональними в цих різних мовних світах,

• у чому виявляється реальна, а не надумана дискримінація в мові й через мову?

Лінгвістична перцепція останньої проблеми є особливо складною з огляду на те, що мова і виявляє, і водночас нівелює гендерні відмінності. Такий баланс склався у процесі тривалого формування мовної системи, становлення національних норм. Суттєве зауваження: попри свою відмінність, світи, у яких мешкають зосібна різні статі, все одно приречені бути разом, у цьому світлі набуває ваги ідея гармонізації стосунків через розуміння чоловіком і жінкою факту обдарованості статтю як Божого задуму, а отже, невипадковості фізичної статі. Зрештою, якщо базуватися на трирівневому прояві чоловічого і жіночого − біологічний, психологічний, особистісний, − то саме на особистісному рівні, де все визначають свобода й кохання, суперечності статей втрачають свою гостроту, у міжстатевих стосунках запановує гармонія, у тому числі мовна, тоді як на рівнях біологічному (натиск чоловічого і підкорення жіночого) та психологічному (чоловіча активність і жіноча пасивність) осмислення соціальних і мовних стереотипів з великими труднощами долає прагматику земного буття й повсякденного спілкування між людьми.

Гендерні настанови виявляються насамперед у сценаріях мовної поведінки чоловіків і жінок, позначених доволі високим ступенем стереотипізації, відтворивши яку, можна легко структурувати більш-менш цілісний портрет різностатевих мовних особистостей у їхній діалоговій трансакції.

У світлі онтологічної таїни жіночого буття неважко припустити, що її тінь лежить і на мовному існуванні жінки. Однією з таких таїн є жіноче мовчання.

Маємо щонайменше три культурні проекції семіотики жіночого мовчання, яке прочитується у відомій максимі „Слава жінки − її мовчання” (Аристотель).

1. Ритуал. Екзистенційний сенс мовчання знайдемо в структурі східнослов'янського обряду весілля, Якщо, скажімо, у північноросійському варіанті весільного ритуалу нареченій притаманна найбільша вербальна активність, то в українському та білоруському − абсолютне мовчання. Наречена − ще не зовсім жінка, але вже не належить і до дівочої громади. Мовлення − це контакт, комунікація, зв’язок між тими, хто спілкується, а наречена − уже поза системою остаточно визначених соціальних ролей: вона, сказати б, ще тільки на порозі-переході до нової іпостасі й остаточно не інтегрована в систему нових соціокомунікативних зв’язків, тому мовчання − знак „межовості”, „недоінтегрованості” у нову сім’ю.

Феномен жіночого мовчання сутнісний для східних народів. Згадаймо, наприклад, приписуваний єврейській культурі феномен абсолютного мовчання вдів (у давньоєврейській мові слово „вдова” етимологічно пов’язане з „німий”). Або звичай, який забороняє жінкам разом із чоловіками споживати їжу. За висловом одного „інтелектуала”, справжньому джигітові легше уявити себе в труні, ніж за одним столом із жінкою. У цьому разі трапезний стіл сприймається не як місце поїдання їжі, а як місце спілкування, тобто жінка заперечується як офіційний співрозмовник. 3 давніх давен сформувався ритуал чоловічого застілля, у який жінка вносить дисгармонію. Це й не дивно, бо в будь-якому спілкуванні різностатевих істот наявні сексуальні настанови. Навіть не вступаючи в розмову, жінка самою своєю присутністю може порушити душевний взаємозв’язок чоловіків. Виключена з ритуалізованої соціальної комунікації, жінка постає центром соціальних стереотипів емоційно-почуттєвого характеру, як-от: жіноча помста, жіноча заздрість, жіночий гнів, жіноча самотність і, звичайно, жіноче щастя, тоді як соціокомунікативний стереотип має протилежну гендерну спрямованість − чоловіча розмова.

2. Мовчання як невербалізований культурний досвід на тлі домінантного віддзеркалення в чоловічих дискурсах. Жінка хоче свідчити про себе, свій світ, його аксіологічну шкалу у професійній літературній творчості, літературознавстві (українське феміністичне літературознавство, наприклад). Вибух російської жіночої літератури Лариса Компанцева (Луганський збірник, 2001) пояснює не тільки соціопсихологічними чинниками (незадоволення світом і моделлю його опису, бажання самоіндентифікуватися), а й прагненням жінки бути почутою. Вона розраховує на діалог, на розуміння читачів − насамперед іншої жінки.

Показовою в плані підтекстної інтенції прорвати німоту є сучасна російська жіноча драматургія, про яку пише Лариса Чернієнко (Луганський збірник, 2002). Жінок часто звинувачують у балакучості (у тому числі й письменниць). Жінки-драматурги кінця XX століття створюють „п’єси для мовчання”, але мовчання тут особливе: багатовимірність підтексту створює ефект „крику мовчання”.

3. Мовчання в екзистенційно напруженій, межовій ситуації. Така ситуація − одна з найпоширеніших тем сучасної жіночої літератури. Художня семіотика мовчання як підтексту набуває екзистенційного виміру. В аналізованому в Лариси Компанцевої тексті мовчання жіночої душі на межі напруження корелює з екстремальною ситуацією самотності, яку рве зсередини причаєне бажання знайти однодумців, співрозмовників і яка є свободою в сенсі „коли все мовчало і коли ми мовчали, ніколи ми не були такими вільними” (Мамардашвілі):

„Так почуваються тільки душі померлих, коли відходять від цього світу. От вони піднімаються й кружляють перші дев’ять днів по своєму домі. І раптом розуміють, що самотні, їм не догукатися до живих − діти обливають сльозами подушки, чоловік суворо косує на прикрите шматком тканини дзеркало, і навіть мати, котра здригалася вві сні від твоїх зітхань, не чує, що ти безтілесною хмаринкою тут, поряд. Але померлим легше, їхні душі на сороковий день відлітають до інших душ, і самотність закінчується. Людмила була тепер ніби душа, якій ніколи не настане сорок днів, її немає, її ніхто не бачить, вона нікому не потрібна” (Є. Богатирьова, „Однолюб”).

Невербальна сутність жінки виявляється тим сильніше, чим тісніше її тіло пов’язане з природою. Домінування жінки у природній стихії, а чоловіка − в культурі проектується на опозицію жіноче мовчання − чоловіче слово.

У такому варіанті екзистенційно значущої опозиції вербальна комунікація між чоловіком і жінкою постає не як витіснення жінки з природи, а як підкорення цієї природи власною сексуальною волею, „культурний” одяг якої робить її для жінки неприйнятною. Власне вербальна комунікація наснажена енергетикою невербального тла такою мірою, якою воно є адекватом дійсного, не втіленого у слові, світу:

„... а то був перший мужчина з твого світу, перший, з ким обмінювалася не просто словами, а зараз усією бездонністю мерехких, колодязним зблиском підсвічених тайників, тими словами відслонених, і тому говорилося легко, як дихається й сниться. І тому пила розмову смажно висушеними вустами, і впивалася все запаморочливіше. О, ця ніколи не знана сповна свобода бути собою. Ця гра, нарешті, в чотири руки по всій клавіятурі, натхненність імпровізації, скільки іскристої, сміхотливої енергії вивільняється, коли кожна нота − іронічний натяк, відтінок, дотеп, доторк − умить резонує, підхоплена співрозмовцем. Кульбіт у повітрі, просто від надміру сили…” (Оксана Забужко, „Польові дослідження”).

Екзистенційно напружене жіноче мовчання виникає через страх злякати словами, „заговорити” щастя („Я думаю про тебе весь мій час, але про це не треба говорити” − Ліна Костенко).

Зауважимо, що архетип жіночого мовчання є актуальним у сценаріях поведінки жінки „поза соціальними зв’язками” в широкому розумінні цього поняття. Жінка як учасник соціальної комунікації − це за своєю природою активно вербальна особистість, її соціологізований логос знаходить вираження, зокрема, в традиційно приписуваному їй гріху балакучості.

Жінки гостріше відчувають потребу спілкуватися практично в будь-якому віці. Власне, феномен жіночої самотності постав насамперед із браку спілкування, без якого життя жінки перетворюється на в’язницю, пустелю. Ліками від самотності можуть стати кохання або творчість. Крім того, у мовному існуванні жінки наявна настійна потреба структурувати власний світ, проговорювати своє життя до найменших дрібниць в аспекті актуального побутового й життєвого досвіду, його минулого й майбутнього. Можливо, це пов’язано з гострішим, порівняно з чоловіком, відчуттям жінкою часу, з яким вона метафізично тотожна (жінка − ріка) і плин якого намагається подолати, зупинити, втіливши у слові.

Вищу вербальну активність жінок учені схильні пояснювати фізіологічними особливостями: мовний центр у жінок розміщений в обох півкулях мозку, у чоловіків окремої мовної ділянки немає, тому вони мовчазніші. Словник трилітньої дівчинки утричі більший, ніж у її однолітка хлопчика; дівчинка використовує п’ять інтонаційних тонів, хлопчик − три. Лінгвістичний талант жінок виявляється у швидшому засвоюванні мови, вони скоріше сприймають сказане і швидше відповідають, Чоловіки реагують повільніше: частіше вагаються, сумніваються, відповідно й почуття у чоловіків виявляються слабкіше й стриманіше. Жінок утричі частіше перебивають, ніж чоловіків, бо їм доволі важко відновити логічний плин розмови.

Автори „Вступу до лінгвістичної гендерології” слушно зауважують, що жінки − тонкі комуніканти, вони винахідливі й мобільні в застосуванні контактовстановлювальних засобів, легше „перемикаються”, вловлюючи бажання й настрій співрозмовника, простіше входять у світ інтересів іншої людини, здатні виявити співчуття в найрізноманітніших вербальних і невербальних формах. Налагодження стосунків за допомогою розмови − пріоритет жіночого розуму. Жінка легко читає між рядків і формує на тлі тексту підтекст.

Розмірковуючи про специфіку вербальної поведінки жінки, слід вказати на певні суттєві моменти. Жінки легко відволікаються на ситуативні деталі, культивують побічні теми − тобто мають здатність до „асоціативного зісковзування”: починаючи розповідь, жінка довільно хапається за логічно необхідне в даному тематичному полі розмови слово, а воно може дати імпульс для принципово іншої теми. До речі, неуважність до деталей, байдужість до вербального плану, властиву чоловікам, жінки схильні сприймати як „психологічну глухоту”.

У жіночій велемовності є й природні надбання: жінка, на відміну від чоловіка, здатна взяти на себе кілька психологічних ролей водночас. Жіночі „маневри у спілкуванні” набагато витонченіші: психологічні виверти, розмова у режимі „побічних асоціацій”, „макіяж” аргументів тощо. Особливо не люблять чоловіки жіночу звичку говорити натяками. Однак натяки на непрямі форми мови в деяких ситуаціях допомагають уникнути конфронтації, знизити мовну агресію.

Можна без перебільшення стверджувати, що жінки володіють вишуканішою палітрою маніпулятивних технік мови, алюзій, паралельних смислових рядів, які блискуче виявляються у міжстатевому спілкуванні та в трансакції „жінка – жінка”: прихована ворожість, суперництво, заздрість, особлива семіотика компліменту тощо. Принципово іншою виглядає модель спілкування між жінками за умови глибокої симпатії, кохання між ними. Тут можна говорити про експлікацію мови-творчості, про що пише Тамара Гундорова у книжці „Femina Melancholica”: комунікація між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською − це пошук якоїсь іншої мови у прямому й переносному значенні цього поняття.

Усі рівні мовної системи є гендерно маркованими. Емоційність жіночої мови пов’язана з просодичною (висота тону, сила голосу, довгота) експліцитністю. Власне жіноча просодія стає законодавцем мовної моди певного соціуму. Російські дослідники зазначають, що „гіпертрофоване акання” (манірних московських „баришень”) стало повсюдним явищем, у тому числі й у чоловічій мові. Є всі підстави говорити про чоловічі й жіночі інтонаційні конструкції.

На особливу увагу в лінгвістичній гендерології заслуговує граматична категорія роду. Згадаймо хоча б американську гендерну реформу 70-80-х років, про яку пише Яворська: „Починаючи від 70-х років, на хвилі феміністичного руху з’явилися тексти з критикою граматичної системи роду в індоєвропейських мовах як такої, що відбиває тисячолітню дискримінацію жінки і водночас закріплює її”.

У словнику жінки переважають емоційні слова, гіпертрофовані оцінки, надзвичайно активні зменшувально-пестливі та збільшувальні імена. Лексичне обличчя жіночого логосу значною мірою формує орієнтація на непроблемні, прості, конкретні мовні ситуації, майже дитяча схильність до стабільности, звичних висловів. Зазначу, що лексичний консерватизм жінок у структурі сімейних мов відіграє, зокрема, не останню роль у збереженні етнічної мови у двомовному чи полімовному соціумі: з соціологічних даних, наведених у праці Галини Залізняк і Лариси Масенко „Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній” (Київ, 2001) довідуємося, що серед жінок російськомовних трохи менше, ніж серед чоловіків: 51% проти 55%; натомість більше тих, хто говорить українською, − 16% проти 13%.

Стереотипність жіночої мови, її орієнтація на конкретику спричинені більшою інтенційністю жіночої логосвідомості, більшою безпосередністю, імпульсивністю жіночого світосприйняття. Саме тому в жіночому логосі частіше фокусується опредмечування речі, а не відношення. Жінка стоїть ближче до зовнішньої реальності, намагаючись із нею злитися. Будь-який акт рефлексії відокремлює „Я” від дійсності, кожна когнітивна переорієнтація − певний акт самоізоляції. Зазвичай жіночий логос цурається відомості.

Чоловіки, навпаки, з одного боку, тяжіють до абстрактних висловів, а з іншого полюбляють „вкрутити слівце”, вразити несподіваною асоціацією, нестандартним мовним зворотом тощо. Опиняючись у чоловічому товаристві, жінка намагається підтримувати чоловічий мовний імідж, узгоджувати свою мовну поведінку з мовними стереотипами. Вона з блиском може виявити себе у рефлексивній мовній діяльності, демонструючи взірцеві літературні стандарти, але її когнітивна діяльність в аспекті вербальної свободи – „вразити незвичним словом, зворотом” − у чоловічому товаристві притлумлюється. Тимчасом трансакція „жінка – жінка” − це багатющий синтез жіночих і чоловічих мовних інтенцій. Як приклад можна навести оповідання Євгенії Кононенко „Різними мовами”, у якому незадоволення однієї зі співрозмовниць своїм життям виливається у мовну форму, що поєднує конкретику, філософську рефлексію та імпульсивне когнітивне першопрохідництво:

„А ще як подивишся каталог Отто, взагалі відчуваєш себе вошею! Вошею на бомжі! <...> Так і думаєш, чому Бог! - Ельвіра знову перехрестилася і витягла свого заповідного хреста, - чому Бог, - Ельвіра вказала на низьку стелю кав’ярні, − створив той світ, де такі фіраночки, такі накидушечки на меблі, де чоловіки й жінки ходять такі спортивні, сексуальні і Бога хвалять”.

У підсумку не буде перебільшенням сказати, що назагал жінки переважають чоловіків у розмовній мові в аспекті конкретики її вокабуляру. Це законсервована мова розмовної сімейної комунікації з її стереотипами, вільно відтворюваними кліше. Якісні зрушення в розмовній мові, різного роду новації залишаються прерогативою чоловічого логосу, орієнтованого на вияв мовленнєвої експресії і сподіваний ефект від неї в публічній сфері.

Питомою ознакою жіночого мовного існування можна вважати комунікативний ризик, бо для жінки не стільки важить, що сказано, скільки як.

Емоція пронизує мовний самовияв жінки і поширюється на весь її словник через інтонацію та експресивний синтаксис. Чоловіки намагаються зберегти структурованість композиції розмови, віддаючи перевагу коротким реченням. Жінка може сказати про кілька речей одним реченням, будуючи його за принципом „розірваного” синтаксису, що зближує жіночий дискурс зі стилістикою поетичної мови.

Невербальне спілкування, мова тіла − це замилування, містична символіка, захват від дистанції й насолода самотності тіла, а отже − актуалізована мова ходи, жесту, міміки, погляду, тембру голосу, аромату (згадаймо кінофільм „Запах жінки”) тощо. Якщо істинною є думка, що ерос − це жива краса вчинків, переживань і слів, то власне невербальний план еротичної насолоди мусить навантажити адекватний лексикон віртуальними смислами, експресією, образною напругою, які переживаються у глибинах „Я” і внутрішній мові індивіда та часто стають об’єктом естетичної рефлексії в художньому тексті. Що вже казати про розмаїту семіотику невербаліки як контактних комунікативних жестів! Якби мати словник мови тіла із семантичними полями „вираз очей”, „погляд”, „дихання”, „міміка”, „жест”, „усмішка”, „сміх”, „ридання” тощо, він напевно допоміг би реконструювати мовну особистість, обдаровану статтю. Міжстатева комунікація − це також конструювання лексики небачених світів:

„Поїхали до тебе,.. В майстерню...”, − мова різко скоротила ваш шлях назустріч одне одному: ти впізнала: свій, в усьому − свій, одної породи звірюка! − і в тій же, в мові, було все, чого ніколи потім не було між вами в ліжку” (Оксана Забужко, „Польові дослідження”).

Природно, що вербаліка своєрідно акцентується в міжстатевому спілкуванні. Марія Арбатова у програмі Оксани Пушкіної „Жіночий погляд” влучно, на наш погляд, окреслила комунікативний модус міжстатевих стосунків як таких: „Успіх у протилежної статі не пов’язаний з тим, як виглядає людина! Це різні поняття. Успіх на статевому ринку залежить тільки від того, як ти вмієш будувати комунікацію. Міжстатеві стосунки − це комунікація. Люди протилежної статі бояться одне одного; необхідно зняти цей страх”. Зрозуміло, що зробити це покликана насамперед жінка зі своїм уродженим даром комунікативних стратегій”.

У філософії побутує думка, що істинна жінка повністю реалізується у спілкуванні з чоловіком (Хамітов). Це спілкування забезпечує розуміння чоловічої справи й перетворює жінку на її співучасника. Отже, й жінка-слухач покликана гармонізувати стосунки. Страждання жінки − це: „Він не бачить мене”; страждання чоловіка – „Вона мене не чує”. Уміння слухати й чути − неодмінний атрибут жіночого успіху у площині згаданих стосунків.

У трансакції чоловік − жінка, свідомо чи підсвідомо, актуалізується біологічна стать. Передбачається дискурс компліменту, прихованих чи явних сексуальних закликів. Одночасно може бути виявлено високий ступінь маніпулятивності за настанови кожної зі сторін відстояти свої інтереси й будь-що вийти переможцем. Жіночі стратегії неемпатичного спілкування викликають нарікання чоловіка:

„Не жартуй наді мною, будь ласка, І, говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи” (Василь Симоненко)

Неманіпулятивне, емпатичне, щире спілкування між чоловіком і жінкою − надзвичайна рідкість. Проте жінка здатна з тим самим успіхом застосовувати власні комунікативні стратегії задля емпатичного спілкування з протилежною статтю.

У міжстатевій комунікації можна говорити про домінування паралельних семантичних рядів, своєрідного різновиду мови як творчості, природу якої відлито в афоризмі „Якщо жінка говорить: „Не треба!”, це часто означає „Так”. Коли чоловік говорить: „Не треба”, це майже завжди означає „Я страждаю”.

На комунікативних засадах будуються глибинні екзистенційні конфлікти між статями, коли вони говорять різними мовами, продукуючи або мовчання, або паралельні мовні світи, за якими стоять принципово різні особистісні первні. Якщо чоловік є вербальною особистістю, то він відповідним чином співвідносить невербальну еротику і спілкування. Скажімо, Олександр Роднянський в інтерв’ю „Женскому журналу” (2002, №9) на запитання про те, що його може привабити в жінці, відповів: „Іноді аромат привабливості відчутний до того, як вона з’являється в кімнаті. Вона може не подобатися, може не відповідати уявленням, але, попри все це, фізично притягувати. Це те, що називають запах жінки або сексапільність. Але я людина вербального сприйняття, тобто мені потрібно чути, потрібне спілкування. Ось чому ефектний вихід справляє на мене менший вплив, ніж приємні теревені”.

Така дисгармонія дратує чоловіка, іноді аж до нестерпної, почасти агресивної, нудьги, від якої крок до безмовної чоловічої самотності. В українській літературі є приклад сильного чоловічого присуду жіночій занудності, його виніс Микола Хвильовий у романі „Вальдшнепи”. Не випадково словесно-асоціативний комплекс „нудьга” потрапляє в силове поле тривіальної розмови:

„Дальша розмова протікала в такому ж дусі і була така ж нудна, як і сама спека. Треба було кинути балачку, і Ганна замовкла...

Але Дмитрій мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час він уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогодні не так безцвітною, як якоюсь безвихідною”.

Цей погляд можна було б уважати по-чоловічому упередженим, але жіночий голос свідчить про те саме. У Вікторії Токаревої є оповідання з концептуальною назвою „Нам потрібне спілкування”, герой якого задихається в екзистенційній пустці-погребі; на тлі комунікативної прірви у стосунках із (знову ж таки „безцвітною”!) дружиною його „Я” по-справжньому реалізується у спілкуванні з кішками та зорями:

„Нудно моїм очам, моїм мізкам і моїй плоті. Коли я перебуваю з дружиною в одній кімнаті, то мені здається: я поволі спускаюся сходами в підвал із пророслою картоплею. На мене так само повівають холод і морок, і так само хочеться вийти на сонце. <...> Входить дружина і щось говорить.

Я підводжу голову від тексту й не одразу розумію, що вона хоче. Я тільки бачу її очі − світло-блакитні, майже білі. <...>

Дружина каже, щоб я забрав руку від лоба, бо схожий на Іллю Муромця, що видивляється з-під долоні татар. Потім відчиняє кватирку й починає замітати кімнату, примовляючи, що вона жінка і її гнітить бруд у її домі. <...> Я підводжу голову з акваріюму й втягую повітря.

Я поволі спускаюся долу сходами, і заходжу в підвал із пророслою картоплею, і розрізняю в мороці бліді ключки”.

Слід наголосити на умовності гендерного розподілу чоловічих і жіночих мов, спричиненій двоєдиною суттю людини, яка має в собі чоловіче й жіноче водночас. У кожній людині наявні чоловічі-жіночі гормони, і в кожного чоловіка в підсвідомості криється жінка й навпаки. Сама душа як щось середнє між метеликом і вогнем виявляє себе зазвичай у проекціях на протилежну стать (Юнг). Гармонія чоловічого та жіночого в поведінці та мовній самореалізації − запорука становлення особистості як понадстатевої сутності і зрештою її свободи як способу існування у світі. Образ (а не принцип!) протилежної статі надає унікальності людській особистості. Проте, зауважмо, жіноча манера мовлення в чоловіків виявляється як щось чужорідне, через що часто стає об’єктом кепкування, передражнювання. А чоловіча манера мовлення, хоч і викликає негативну оцінку, не спричиняє передражнювання.

Модель лінгвоментального двійника в проекції на українську реальність потребує уточнень − з огляду на фемінний характер української ментальності, про який багато написано й сказано. Брак чоловічої основи в українському соціумі, сакралізований образ жінки-матері, сексуальний інфантилізм тощо зводять нанівець усі традиційні приписи чоловічої вдачі. Вони лишаються абстракціями, а хлопчик, згодом чоловік, приречений існувати в тіні психокультурного й мовного двійника. Саме жінка, берегиня сім’ї та роду, в аспекті суто мовного виховання впливає насамперед на сина, а не на дочку, а отже, в психічну структуру інтегрується не тільки мовний код (російська, українська, суржик), а й акумульований у мові образ світу, котрий екстраполюється на індивідуальне буття чоловічого індивіда, на соціальні інститути, моделі поведінки. Це твердження добре ілюструють постулати, які виводять Олена Донченко і Юрій Романенко („Архетипи соціяльного життя і політика. Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення”) і які дивовижно перегукуються з поетичними характеристиками Андрія Бондаря (вірш „Чоловіки моєї країни...”): у своїй дружині бачить другу матір; якщо наодинці з собою український чоловічий психотип здатний до плідної праці, то в колективних формах життєдіяльності спрацьовує материнська модель „захисту”:

„любов до материнства переросла всі видимі межі і стала ознакою стилю;

слухняність перед авторитетом домінує над потребою досягнути мети:

чоловіки моєї країни не роблять жодних зусиль, та хіба ж вони народились для якихось зусиль;

жіночий потенціал виживання (не вітальної сили!) спрацьовує за якоїсь приватної скрути, але не тоді, коли йдеться про зміну й розвиток суспільства:

чоловіки моєї країни − чудові екземпляри для ентомолога, бо крихкі, як екзотичні метелики, пришпилені до картону; вони усвідомлюють цінність кожного поруху, кожного звуку, бо життя – це постійно скований злочин”.

Службові, формально-ділові стосунки миттєво витісняються неформальними з елементами родинності; самі чоловіки розглядають себе як органічну ланку затишку, що його створила жінка; позитивна мотивація до рутинної праці; психологічне хамелеонство; непослідовність та мінливість тощо.

На думку Ірини Грабовської, чоловіча функція української жінки є підвалиною існування жінки в тіні чоловічого лінгвоментального двійника як принципу, а не випадку, а тому й агресивність для неї стає, на жаль, нормою: „Українські жінки <...> більше агресивні, як деінде, не тому, що вони свідомо бажають більшої влади, але тому, що такий є тип нашої суспільності й нашої культури” („Сучасність”, 2000, №5). Така психокультурна реальність продукує низку інших норм і стійких соціальних та мовних стереотипів жіночого світу, бо, згідно з тією ж філософською максимою, чоловік у жінці завжди відчуває себе впевненіше, ніж жінка в чоловіку.

Фемінним за своєю природою є український образ світу як сімейно-родинного затишку, у термінах соціолінгвістики − малої соціальної групи. Цей чинник суттєво впливає на комунікативний клімат українського соціуму. Володимир Янів у праці „Вдача українця у світлі „виховного ідеалу” Г. Ващенка” помітив: „Життя в малій родині мусить автоматично вести до екзогамії, що, очевидно, в свою чергу, відбивалося на злагідненні українського інтровертизму; українець, може, сам не дуже схильний до нав’язування контактів, але він дуже швидко відповідає на виявлені почуття і тоді радо „вростає” в оточення”. Про яку ж повноцінну комунікативну спільноту можна говорити, коли абсолютна більшість представників одного соціуму „не схильна до нав’язування контактів” з тими, хто поза родиною, і неохоче шукає спілкування в широкому загалі? Сказане стосується насамперед міського соціуму, бо в селі як великій родині соціопсихологічні аспекти мовного існування відмінні від міських. Розмірковуючи про домінантний соціокультурний типаж українського чоловіка, звернімося до виділеного в Хамітова різновиду чоловіка-нудьги в метафізичному сенсі цього слова − обивателя, для якого сутнісним виявляється лише піклування про збереження себе і свого роду − сім’ї. Усі явища поза цим колом сприймаються як другорядні й несуттєві, ба більше − недійсні. Несвідома агресія проти позародової соціальності виходить на поверхню і спрямовується насамперед на знищення культури й того, хто її творить, − особистості. В обивательській масі особистісний первень згасає, втрачається еротична й сексуальна напруженість буття. Сексуально обмеженому чоловікові важко знайомитися з жінками. Груба сексуальність тяжіє над ним, але ослаблення вольового, а водночас і творчо-еротичного пориву породжує страх відторгнення, за який він потім зневажає себе. Обиватель живе за принципом „Не висовуйся!” і, звичайно ж, втрачає і здатність виділитися у спілкуванні з жінкою, і волю до такого виділення. Іншими словами, власне чоловічий дискурс, покликаний розкритися у своїй жіночій протилежності, є аморфним і нівельованим у своїй суті.

Страх перед зовнішнім, що гнітить українця, заважає йому розкритися навіть перед найближчими знайомими. У ліпшому разі позародинна комунікація є ритуальною, конвенційною, коли лінгвокреативні здібності мовця, розкутість духу не можуть виявитися вповні у сфері людських стосунків як мовної гри, імпровізації. До речі, гумор і сміх найтісніше пов’язані з власне комунікацією, яка тяжіє до колективності (Юрій Борєв), а тому мовне вдосконалення особистості невіддільне саме від такого типу комунікації. Канадські та британські науковці дослідили: жарти з семантичним наповненням активізують ділянки мозку, котрі відповідають за процес опрацювання мови, а жарти, побудовані на парадоксі, навпаки − мозкові центри продукування мовлення.

Прочитайте