- •Інформація про автора курсу
- •Методичні рекомендації щодо роботи з курсом
- •Робоча навчальна програма з потижневим плануванням
- •Навчальний матеріал
- •Історія вивчення гендерної проблематики
- •2. Філософські витоки гендерної теорії
- •3. Гендерна лінгвістика як наука
- •Актуальні проблеми сучасної української гендерної лінгвістики
- •1. Психолінгвістичні особливості чоловіків та жінок
- •2. Гендерні ознаки мовної картини світу
- •3. Гендерний аспект жаргоновживання
- •2.2. Гендерні аспекти комунікації
- •1. Чоловіче й жіноче мистецтво мовленнєвої поведінки
- •2. Вербалізація жіночого й чоловічого в лінгвістиці
- •3. Гендерні особливості спілкування в етикетних формулах спілкування
- •Глосарій
3. Гендерний аспект жаргоновживання
Звичайно ствердилася думка, що жінки значно менше вдаються до ненормативного вживання лексики, чоловіків відрізняє вербальна агресія, вони люблять блиснути слівцем (Н.Бардінд, Б.Успенський). Проте все залежить від умов комунікації, соціального статусу, віку, місця проживання, від культурної традиції суспільства. Дійсно, чоловіки охоче демонструють свою статеву корпоративність; жіноче мовлення тяжіє до стандарту. Уважають, що вживання жаргонізмів призводить до втрати жіночності. Проте тут не враховується корпоративно-групова статеворольова специфіка. Зменшення жаргонної лексики в жінок у публічних виступах чи змішаних групах не означає, що вони уникають її. Грубі вислови і слова, аж до матірних включно, уживають і чоловіки, і жінки. Проте обсценну лексику вживають вільніше в однорідних групах за статтю й за віком, ніж у гетерогенному. Сказане про мат і жаргон не стосується особливих випадків спілкування, коли дівчина чи жінка прагне бути лінгвістично своєю в очах чоловіка (давні друзі, одна компанія, прагнення подобатися тощо). Якщо брати до уваги жіночу корпоративність, то виявиться що „частотність уживання жаргонної лексики у чоловіків і жінок однакова” [Дзюбишина-Мельник 2002: 17].
Окремої уваги варте вживання ненормативної лексики в жіночих і чоловічих дискурсах. Традиційна культура виключає жінку з обсценного світу. Цікавими видаються спостереження Бориса Успенського стосовно статевої диференціації матірної лайки:
Матірщина сприймається переважно як риса чоловічої поведінки, причому іноді - але не повсюди - вона вважається можливою тільки в чоловічому товаристві. <...> Українці, як правило, не лаються при жінках; росіяни, навпаки, на півночі Росії уживають лайку на площі, не соромлячись жінок і дітей. У деяких місцях заборони на матірну лайку поширюються виключно на жінок, тоді як в устах чоловіків матірщина не є чимось осудним.
Культура регламентує жінці прокльон, а чоловікові − лихослів’я, нецензурні вислови тощо. Тому й не дивно, що в сучасних чоловічих дискурсах спостерігається гіпертрофія обсценізму, що є не тільки й не стільки показником безкультур’я, скільки знаком чоловічої корпоративності. Чоловіки використовують лихослів’я, часто асемантичні слова-паразити, для створення корпоративного чоловічого духу в груповому спілкуванні, демонструючи цим своє „чоловіче єство”, приналежність до чоловічої статі. Ритуальна лайка чи слова-паразити зрештою допомагають чоловікам упоратися з мовною недосконалістю, закладеною генетично, про що йшлося вище. Пейоративна лексика є органічною також у жіночих інвективних та афектних дискурсах. Однак, крім комунікативних настанов, спонтанна чи регулярна гіпертрофія лайки є підсвідомим протестом проти накинутих соціумом „жіночих” стереотипів взагалі. Річ у тому, що різні соціокультурні норми вельми тяжіють над жінкою, часто вступають у конфлікт із її „Я”, змушують ним поступатися, що й спричиняє агресію, у тому числі вербальну.
Кілька слів про жаргон, який не є обсценною лексикою, але все одно традиційно вважається прерогативою чоловічої мови. Інакше й бути не може, адже для продукування жаргону потрібна корпоративна спільнота не за статтю, а за видом діяльності, включеністю в соціальну інфраструктуру суспільства. А жінки, як помітила Сімона де Бовуар, майже ніколи не кажуть „ми”. Жаргонізоване мовлення − органічне в чоловічій мовній картині світу, чоловічій ціннісній шкалі, а за певних умов може стати адекватом цього світу, куди жінці зась. Так сталося, приміром, з арго чоловічого мандрівного люду XIX століття − російських офенів, українських лірників, ремісників (шнайдерська мова) та інших, котрі ревно оберігали від жінок свою мову-світ як екзистенційну цінність.
Абсолютна більшість подібних пейоративів прийшла з кримінального арго, жінофобного за своєю суттю і стерильного за характером чоловічої корпоративності у продукуванні самої мови (тюрма, наприклад). Частина цих слів успішно застосовується для номінації чоловіка (курва, наприклад), у чому слід, до речі, вбачати граматичну силу жіночого роду з вираженою в ньому ознакою статі, а не особи. Статево ж окреслені вторинні номінації чоловіків базуються головно на семантичних ознаках – „коханець” і „з великою сексуальною потенцією”.
Вік жінки постає предметом сленготворення з негативною оцінною акцентуацією середнього (лошиця) й похилого (рудера) віку та жартівливою конотацією дуже молодої дівчини (герла, чубчик). Цікаво, що похилий вік чоловіка характеризується не за статевою приналежністю, а за соціальним станом, пов’язаним із відповідним віком: дід-пенсіонер − ветеран, старпер.
Витвором власне жіночого мовлення є дуже нечисленні зневажливі номінації як носії значення „сексуальна стурбованість” − наприклад, жеребець. Зазначмо, що в українському розмовному мовленні побутує колоритна номінація кнур (кнуряка) − сексуально стурбований чоловік середніх років, схильний до зваблювання, адюльтеру тощо: „А він мстив, як умів. <...> За її словами − по-кнурячому. Як найпростіше образити підстаркувату дружину? Звичайно, що завести значно молодшу від неї коханку” („Україна молода”). Це слово було відоме в українському бурсацько-семінаристському арго XIX століття у значенні „сутенер”. У формі кнурик воно успішно прижилося в російській розмовній мові. Українська мова збагатила відповідною номінацією і польський пейоративний словник − сексуально стурбований чоловік, якого ніщо не цікавить, окрім сексу. Ось де виявилася здорова лінгвокреативна агресія української жінки!
Проте відсутність нейтрального поняття „чоловік, який зваблює” та елемент негативної оцінки у вказаних номінаціях відсилають до психокультурної особливості української жінки: відсутність потреби зваблювати, схильності до адюльтеру тощо − принаймні на рівні невербалізації подібних потреб. Дещо інша картина в польському сленгу, де, за свідченням польських мовознавців, чоловіка-звабника наділяється скоріше симпатією, ніж зневагою. Не можна не погодитися з Марією Дмитрієвою, авторкою єдиної мовознавчої статті у збірнику „Гендер і культура”, що побутова мораль нашого соціуму все ще не схвалює сексуальну активність і досвідченість жінок, що й знаходить відображення в мовній картині світу.
І все ж саме сленг виявляє тенденцію до вживання слів на позначення рівноправності статей. Деякі науковці (Лара Синельникова) помітили закономірність: чим „зніженіше” словесне оточення, тим більша вірогідність появи фемінативів. Українське сленготворення стає дедалі гендерно маркованішим, активно продукуючи паритетні до градаційно чоловічих номінації типу алкашниця, синюшниця, синячка, бомжиха, чудачка, панкушниця, авторитетка.
