2. Філософські витоки гендерної теорії

Прочитайте

Витоки гендерної теорії можна знайти у філософських працях різних часів. Про відмінності чоловічої та жіночої сутності писали Аристотель, А. Сміт, Г. Гегель, І. Кант, Дж. Локк, Ж.-Ж Руссо, Ніцше, Дж.Ст. Міль та інші. Більшість із них не визнавали рівності жінок із чоловіками. Вони стверджували, що жінки не є повноцінними досконалими істотами. Відтак вони не мають і власної індивідуальності. Жінка завжди залежить від інших, особливо від чоловіка. Вона за своєю суттю є слабкою (не тільки фізично, а й розумово), завжди піддається спокусі та нездатна приймати рішення. Тому не може сама себе захищати й потребує захисту чоловіків на всіх етапах свого життя. Але, водночас, ці автори оспівували жінку за її жіночність, лагідність, цінували її як матір своїх дітей.

Так, наприклад, Аристотель у „Поетиці” стверджував, що чоловік за своєю природою вищий за жінку, і тому він керує, а жінка підкоряється. Він визначав жінку як „безсилого чоловіка”, бо вона є жінкою через якесь непорозуміння.

Джон Локк теж уважав природною владу чоловіка над своє дружиною. І хоча він відстоював демократичну ідею, згідно з якою уряд повинен бути створений з вільних та рівноправних особистостей, однак за його ж схемою, не кожний підданий користується в державі свободою та рівністю. Тільки „допущені повнолітні” є такими. Жінки ж, які не перебувають під керівництвом чоловіків, не можуть уважатися, на його думку, „допущеними повнолітніми” й тому не можуть брати участь в управлінні державою.

Жан-Жак Руссо висловлював думку про залежність чеснот від статі. В „Емілі, або про виховання” він докладно описав сутність жіночої природи та її чесноти. На його думку, жіноча природа суттєво відрізняється від чоловічої. Тому і її чесноти, до яких вона прив’язана обов’язками та обмеженнями в своєму житті, відрізняються від тих, які притаманні чоловікам. Головними чеснотами чоловіка є самостійність, сміливість та незалежність розуму. Для жінки ж головною є бездоганна репутація. До неї додаються співчутливість, уміння співпереживати, доброзичливість. Крім того, жінка повинна бути слухняною, скромною, доброчесною, догоджати чоловікові та підкорятися його волі. А якщо вона буде намагатися наслідувати чоловічі чесноти, то перетвориться на пропащу жінку і втратить ті якості, які роблять її бажаною та гідною поваги.

Іммануїл Кант ставить жінку в один ряд із прислугою й неповнолітніми та заперечує їх „кваліфікацію громадянина”, бо вони можуть підтримувати своє існування (харчування та захист) не власними зусиллями, а за рахунок інших. І хоча для нього кожна людина є вільною і всі є рівними як піддані, але не всі є незалежними як громадяни. Тільки „активні громадяни” мають право голосу, право організовувати державу і сприяти введенню тих чи інших законів. „Активні громадяни” − це ті члени держави, існування яких не залежить від інших, тобто це ті, хто має власність. Жінки ж у цілому − тільки „пасивні громадяни”, вони не мають громадянської особистості і їхнє існування − це завжди приналежність до когось.

Гегель зайшов ще далі. Він навіть запропонував майже зовсім не визнавати жінок людськими істотами. У „Філософії права” він говорить, що через те, що у жінок не вистачає універсального дару (тобто розуму), вони так само відрізняються від чоловіків, як рослини відрізняються від тварин. Таким чином, через те, що жінки не мають розуму та чоловічих якостей, через те, що вони є залежними, слабкими та вразливими − вони ніколи не зможуть ані приймати рішень, ані керувати. Ці досить важливі справи повинні виконувати лише чоловіки. Жінкою ж треба завжди керувати, а вона, у свою чергу, повинна бути слухняною, як рабиня.

Джон Стюарт Міль у своїй роботі „Поневолення жінок”, порушуючи питання про нерівне становище жінок у суспільстві, доводить думку про те, що чоловіки прагнуть від жінок не тільки слухняності, а й почуттів. Усі чоловіки, − каже він, − за винятком найбрутальніших та тупих, хочуть бачити у своїй дружині рабиню, але рабиню не за наказом, а добровільну; і не просто рабиню, а свою улюбленицю. З цією метою виховання дівчат спрямоване на прищеплення їм думки, що їхня привабливість полягає в покірності та повній підпорядкованості чоловікові.

Але не всі мислителі дотримувалися такої думки. Уже в XVII столітті з’являються твори, які обґрунтовують повноцінність жінки, що вона народжується такою ж вільною, як і чоловік. Серед подібних праць можна виділити роботу переконаного прибічника жіночої рівноправності Пулена де ля Барра „Про рівність обох статей” (1673 р.). Він одним із перших заявив про те, що нерівне становище чоловіка та жінки в суспільстві є результатом підкорення жінки грубій чоловічій силі, а ніяк не приписом природи.

Подібної думки дотримувалася й англійка Мері Уолстонкрафт. У своїй роботі „Захист прав жінок” (1792 р.) вона докладно описує той стан неуцтва та жалюгідної покірності, на який через соціальні забобони та систему виховання були приречені жінки. Вона пише, що нікчемні заняття жінок призвели й до нікчемного ставлення до них. Жінки стали лише об’єктами чоловічого бажання, а виховані в них звички підкорятися та догоджати чоловікам підірвали їх сили та здібності. Причини такого становища жінок М. Уолстонкрафт убачає, перш за все, в їхній неосвіченості, а відтак − і неможливості реалізуватися. Насправді жінки − розумні істоти, і не можна поводитися з ними, як із тваринами, які не мають розуму. Треба розвивати розум жінки, дати їй відчути свою гідність та незалежність. Для цього потрібно надати жінкам можливість отримувати таке ж виховання та освіту, яке отримують чоловіки. Це поставило б їх на один щабель.

Зовсім інше ставлення до „жіночого питання” у прибічників марксизму, які оцінили тодішнє становище жінки-робітниці як найганебніший визиск і гноблення. Правда, коли вони говорять про емансипацію, то вони звертаються не стільки до індивіда, скільки до маси, і перш за все − до маси жінок − найманих службовців. У марксистському аналізі „жіночого питання” тема жіночої праці − найголовніша. І це природно, оскільки з другої половини XIX століття жіноча праця стає все більш масовою, що принципово змінює як становище самої жінки, так і ставлення до неї. Марксисти стверджували, що завдання звільнення жінки цілковито збігається з більш загальним завданням визволення пролетаріату.

А. Колонтай називала основним джерелом пригнічення жінок сім’ю. У своїх роботах вона проголосила гасло скасування родини й висловлювала думку про те, що відтепер жінка повинна навчитися шукати опору не в чоловікові, а в колективі, у державі.

На сучасному етапі гендерні теорії в західній соціології розвиваються досить активно. Предметне поле гендерних досліджень постійно розширюється. Особлива увага приділяється гендерному аналізу проблем влади, зайнятості, праці, політики, сім’ї, сексуальності, масової культури, засобів масової комунікації, мови, моралі тощо. Серед дослідників, які зробили суттєвий внесок у розвиток гендерної теорії, можна назвати М. Мід, К. Гілліган, Н. Ноддінгз, Н. Чодороу (Ходоров), Р. Печескі, Дж. Батлер та інші.

Маргарет Мід у своїй роботі „Стать і темперамент” стверджує, що немає природних жіночих та природних чоловічих ролей. Гендерні ролі складаються на основі культурних та соціальних особливостей, а не є „природним ходом речей”.

А. Гілліган, Н. Ноддінгз, Н. Чодороу (Ходоров), С.Радік аналізують у своїх працях розвиток психології жінок. Вони дійшли висновку, що жіночі цінності та етичні пріоритети визначаються не внутрішніми особливостями „жіночої природи”, а соціальним досвідом жінок та їхньою повсякденною діяльністю (тобто тими реаліями, які й визначають відмінність життя жінок від життя чоловіків).

Р. Коллінз та Р. Печескі відстоюють сексуальну свободу жінок та свободу відтворення, стверджуючи, що в цих сферах усе ще спостерігається значна дискримінація жінок з боку суспільства. На їхню думку, жінка повинна розпоряджатися своїм тілом на власний розсуд.

Дж. Батлер представляє „нову хвилю” в гендерній теорії. У роботі „Гендерна турбота” вона намагається переосмислити значення терміну „Гендер”. Для неї „гендер” − це лише культурний конструкт. Він завжди є „невизначеною змінною”, характеристики якої уточнюються часо-просторовим та культурним контекстом. Гендер, − пише вона, − це як ви поводитеся і що ви робите в певній ситуації, а не те, чим ви є.

Щодо розвитку гендерної теорії в Україні, треба сказати, що досить тривалий час фемінізм у вітчизняній історіографії вважався частиною робітничого та соціалістичного руху. Самостійно це питання не розглядалося й тому не отримало широкого розголосу. Ще донедавна були відсутні якісні спеціальні, кваліфіковано виконані дослідження з гендерної проблематики. Хоча емпірична база з цього приводу потрохи накопичувалася. Це відбувалося завдяки включенню блоків питань з гендерної тематики в моніторинги з вивчення суспільної думки населення Україні з різних питань.

Уважається, що гендерні дослідження в Україні почали розвиватися з початку 90-х років, коли виникли перші феміністичні групи й незалежні жіночі організації, а в журналах почали з’являтися перші публікації та переклади статей з гендерних питань.

Появу нових наукових парадигм і теорій, як правило, викликає необхідність переосмислення соціальної дійсності, для якої старі категорії та методи вивчення суспільних явищ виявляються вже малопридатними. Основні причини й фактори, що обумовили початок гендерних досліджень в Україні, були пов’язані як із соціальними змінами в українському суспільстві, так і з розвитком самої гуманітарної науки, і тому можуть бути розподілені на дві категорії: соціальні та академічні. З одного боку, виникнення гендерних досліджень в Україні пов’язане з такими соціальними трансформаціями суспільства, як кардинальна перебудова суспільних та економічних відносин, що змінили статус жінок в українському суспільстві, а також з виникненням незалежного жіночого руху. З іншого боку, відбулися суттєві перетворення в галузі українських суспільних наук, пов’язані з виникненням і розвитком нових − альтернативних − напрямків і концепцій, а також можливостями критики андроцентристських підходів у науці.

Відтоді гендерні проблеми (особливо проблеми жіночої емансипації) активно дебатуються в пресі, на конгресах, зборах різноманітних жіночих організацій. Активізація цього процесу спостерігається в останні чотири − п’ять років: саме на цей період припадає шквал публікацій гендерного спрямування. Серед авторів можна виділити О. Іващенко, Н. Лавріненко, В. Суковату, С. Павличко, Т. Сенченкову та ін.

В Україні вже діють науково-дослідницькі центри. Наприклад, у Харкові працює Центр гендерних досліджень, а з 1999 року на його базі виходить журнал „Гендерні дослідження”. На сьогоднішній день Гендерний центр працює і в нашому університеті.

Набирає розвиток і гендерна освіта. Уже зараз у багатьох вищих навчальних закладах України читаються спеціалізовані навчальні курси з гендерної проблематики.

Однак чимало дослідників у галузі соціальних та гуманітарних наук, а також викладачів вузів практично не знайомі з гендерними теоріями. Українські дослідники зазвичай продовжують працювати в руслі дослідження „жіночого питання”.