2.3. Принципи формування змісту кваліфікацій і структур ступенів. Компетентнісний підхід.

Основним завданням проекту "Налагодження освітніх структур" спрямованого на реалізацію цілей Болонської декларації на інституційному рівні є "визначення точок конвергенції і вироблення загального змісту кваліфікацій за рівнями у термінах (визначеннях) компетенції та результатів навчання". Результатами вважаються набори компетенцій, що включають знання, глибину усвідомлення і навички особи, яка навчається. Останні визначаються для програми в цілому та кожного її блоку (модуля). Пріоритетними напрямами цієї роботи є:

• визначення загальних та спеціальних компетенцій випускників І і ІІ циклів навчання;

• гармонізація навчальних планів з погляду структури, програм і методів навчання;

• розробка методології аналізу загальних компетенцій і спеціальних галузей підготовки.

Отже, проект вирішує завдання формування, загальноєвропейського консенсусу у визначенні ступенів з огляду на те, що саме повинні знати і вміти робити випускники після завершення навчання.

Зміни у підходах до навчання стосуються, насамперед, зміни всієї парадигми вищої освіти, зокрема, зміни методів навчання, оцінювання, методів забезпечення якості. Головна суть компетентнісного підходу до формування змісту кваліфікацій і структур ступенів полягає у зміщенні акцентів з процесу на результати навчання, зміні ролі викладача, концентрації уваги на навчанні, зміні в організації його, зміні динаміки (інтенсивності) програм, зміні методів оцінювання.

Термін «кваліфікація» у Європі використовують для позначення довільного посвідчення, сертифіката, диплома чи грамоти про успішне виконання певної освітньої програми конкретній предметній області.

Для вищої освіти у контексті Болонського процесу найбільше значення має той факт, що в Україні у межах діяльнісного підходу специфікація терміну «кваліфікація» більш наповнена та диференційована порівняно з європейською. Відповідно до цього програма вищої освіти певного напряму підготовки більш вимоглива, але менш гнучка, бо вища професійна освіта спрямована на певну первинну посаду. А це, у свою чергу, призводить до звуження глибини вивчення предметної області, яка вивчається. Отже, необхідним є перегляд статусу кваліфікацій в українській освіті, що буде означати зміну орієнтирів: від підготовки студента до майбутнього примусового «розподілу» настав час перейти до нової філософії освіти, заснованої на підготовці випускника ВНЗ для конкретного ринку праці і вільного пошуку місця роботи.

2.3.1. Загальні компетенції

Формування результатів у термінах компетенції досягається співставленням систем вищої освіти, структур і змісту програм на основі використання загальної методології визначення трудомісткості за ECTS. Визначення компетенцій – прерогатива викладачів та експертів, для чого можуть бути корисними консультації із працедавцями, випускниками, іншими зацікавленими сторонами.

На основі досвіду більше 100 університетів з 16 країн-учасниць Болонського процесу з визначених 85 умінь і найбільш значущих загальних компетенцій було відібрано 30 загальних компетенцій з трьох категорій: інструментальні, міжособистісні і системні.

1. Інструментальні – такі, що включають:

• когнітивні здібності (здатність розуміти і використовувати ідеї та міркування);

• методологічні здібності (здатність розуміти і керувати оточенням, організовувати робочий час, вибудовувати стратегію навчання, приймати рішення і вирішувати проблеми);

• технологічні уміння (такі, що пов’язані з використанням техніки, комп’ютера тощо, здібності інформаційного управління);

• лінгвістичні уміння;

• комунікативні компетенції.

2. Міжособистісні – індивідуальні здібності, що пов’язані з умінням виражати почуття і формувати стосунки, з критичним осмисленням і здатністю до самокритики, а також соціальні навички, пов’язані з процесами соціальної взаємодії і співпраці – працювати в групах, брати на себе соціальні та етичні зобов’язання.

3. Системні – поєднання розуміння, відношення та знання, що дозволяють сприймати співвідношення частин цілого одна з одною та оцінювати місце кожного з компонентів у системі, здатність планувати зміни з метою удосконалення системи та конструювати нові системи.