3. Наслідки недійсності правочину вчиненого без дозволу органу опіки та піклування

3.1. Враховуючи, що правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування, є нікчемним, цей орган або заінтересовані особи звертаються одразу з позовом про застосування наслідків недійсності правочину.

3.2. У коментованій статті окремо не встановлюються такі наслідки. Тому можна вважати, що це загальні наслідки, передбачені ст. 216 ЦК України, – повернення всього, одержаного за недійсним правочином обома його сторонами.

Не відрізнятимуться й наслідки з відшкодування шкоди, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК України в разі неможливості повернення майна.

Стаття 225. Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

1. Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

2. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред’явити її опікун.

3. Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов’язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв’язку із вчиненням такого правочину.

1. Поняття стану, в якому особа стає не здатною усвідомлювати значення своїх дій

1.1. Статтею 225 ЦК України надається можливість визнати судом недійсним правочин, який дієздатна особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. При цьому звертає на себе увагу таке. По-перше, це те, що зазначається про дієздатну особу, тобто особу, яка у звичайних для себе ситуаціях поводиться як слід, тобто усвідомлено і виважено. По-друге, як наслідок, така особа не є обмеженою в дієздатності. По-третє, вчинення правочину особою мало місце в момент, коли вона не давала звіт своїм діям, не усвідомлювала їх значення, що свідчить про відсутність її справжнього волевиявлення.

Отже, стан, в якому опинилася особа, тимчасово позбавив її можливості усвідомлено виражати свою волю. Причому це могло бути як очевидним для іншої сторони правочину або для нотаріуса, який його посвідчував, так і неочевидним. Останнє має місце, як правило, тоді, коли сторони правочину не знають один одного, і тому одна сторона не може оцінити незвичайність дій другої.

1.2. Слід звернути увагу, що в цій статті вказується на сторону такого правочину, якою може бути лише фізична особа. Дійсно, виключно фізична особа може перебувати в подібних станах - коли вона не спроможна усвідомлювати значення своїх дій. Для юридичної особи як штучного утворення таке неможливо.

Разом з тим від імені юридичної особи виступають особи фізичні (голова правління, директор тощо), які також можуть перебувати в подібних станах. Їхні ж дії вважаються діями юридичної особи, від імені якої вчиняється правочин.

Увага! Стаття 225 ЦК України розрахована лише на застосування відносно фізичних осіб як сторін правочину. Однак видається, що у випадку виникнення спору суд має розширено тлумачити цю статтю.

1.3. Стан особи, який надає підстави вважати, що перебування в ньому завадило їй адекватно оцінювати свої дії, може являти собою й марення як прояв хвороби, це може бути стан сп’яніння або афекту і навіть сон у певних його проявах, коли особа в дійсності спить, але рухається й розмовляє.

Ці стани характерні тим, що воля особи в таких випадках відсутня, оскільки вона явно не адекватна тій волі, яку мала б ця особа у звичайному своєму стані, тобто в здоровому розумі та твердій пам’яті.

1.4. Таким чином, у подібних «сутінкових» станах особа є фактично недієздатною (на відміну від юридичної недієздатності, для чого мають бути наявними підстави, викладені у ст. 39 ЦК України, та рішення суду). Основна відмінність між зазначеними видами недієздатності полягає в тимчасовості фактичної недієздатності на відміну від постійності юридичної недієздатності особи, встановленої рішенням суду. Це не дивно, адже в останньому випадку йдеться про стійкий розлад психічного здоров’я особи.

1.5. Подібний стан знаходить свій прояв по-різному: в нездоланному бажанні отримати щось негайно замість здійснення дій, яких від неї вимагають обставини; у гіпертрофованій щирості; у спонтанному рішенні загладити свою провину перед іншою особою, якою може бути сторона правочину (але не обов’язково). Перелічувати подібні міркування та їхні підмурки є марною працею, бо мозок хворої людини здатний їх генерувати десятками і сотнями.

1.6. Щодо умови визнання недійсним правочину за ст. 225 ЦК України, то тут наявний збіг таких обставин, як момент вчинення правочину і момент, в який особа не усвідомлювала значення своїх дій. Останнє є, звичайно, не моментом, але й не тривалим стійким станом.

Природно, що саме це і викликає численні труднощі у виявленні та доведенні підстав, що дозволили б вважати особу тимчасово недієздатною.