Стаття 236. Момент недійсності правочину

1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

1. Важливість установлення моменту недійсності правочину

У ст. 216 ЦК України визначене загальне правило про наслідки недійсності правочину, а саме те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У зв’язку із цим постає питання, з якого моменту правочин недійсний, тому що зовні він може сприйматися як звичайний правочин, що тягне за собою ті наслідки, на які він був спрямований. Особливо це стосується випадків, коли правочин не тільки укладений, але й виконаний. Значимість визначення моменту недійсності правочину полягає і в тому, хто буде власником майна, переданого за таким правочином, у кого і з якого моменту виникають права вимоги, зокрема, у якому розмірі визначається сума збитків, заподіяних правочином та ін.

Важливість визначення моменту недійсності правочинів пов’язана з тим, що існують два їх види – нікчемні та оспорювані.

2. Момент недійсності нікчемного правочину

Нікчемний правочин недійсний незалежно від визнання його таким судом, хоча на практиці мають місце звернення до суду з позовом про визнання нікчемного правочину недійсним³⁶⁰. Звідси можливий висновок, що жодних юридичних актів про недійсність нікчемного правочину не потрібно. Досить лише тих фактів, які спричинили висновок про нікчемність правочину, наприклад, відсутність його нотаріального посвідчення або вчинення правочину недієздатною особою. Однак і в цих випадках можливі сумніви - чи істинно перед нами нікчемний правочин. Іноді потрібне встановлення в судовому порядку певних фактів, що безумовно свідчать про ті порушення, які дозволяють кваліфікувати правочин як нікчемний. Особливо це стосується правочинів, які порушують публічний порядок³⁶¹.

Проте жодних позовів про визнання нікчемних правочинів недійсними не потрібно, а при задоволенні позову про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину в мотивувальній частині рішення суду має бути зазначено, що правочин є нікчемним.

У зв’язку з цим законодавець чітко встановив, що нікчемний правочин недійсний з моменту вчинення, він не пов’язаний з рішенням суду й не породжує тих юридичних наслідків, заради яких вчинявся.

3. Момент недійсності оспорюваного правочину

3.1. Ситуація з оспорюваними правочинами інша, тому що вони в будь-якому разі були дійсні певний час - з моменту їх вчинення й до винесення рішення судом про їхню недійсність. Більше того, незважаючи на наявність підстави для визнання їх недійсними (наприклад, насильства, очевидного обману, збігу тяжких обставин та ін.), якщо правочини не було оскаржено, то й наслідки, ними породжені, не викликають жодного сумніву. У противному ж разі, тобто при зверненні до суду й винесенні судом рішення про недійсність правочину, найбільш важливим стає питання про наслідки його укладення, причому про ті, що настали в період після його вчинення й до винесення судом рішення.

3.2. Звідси природно постає питания про те, з якого моменту правочин недійсний – з моменту його вчинення або з моменту набрання чинності рішенням суду? Класичне пандектне вчення про вади правочину вимагає визнання оспорюваного правочину недійсним (втрати ним сили) з моменту винесення судового рішення (ex nunc), а не з моменту його вчинення (ex tunc). Однак український законодавець пішов шляхом зазначеним в Німецькому цивільному уложенні (§ 142 BGB), в якому було встановлено, що оспорюваний правочин при його оспорюванні розглядається як недійсний із самого початку. Таким чином, статтею 236 ЦК України він визнається недійсним зі зворотною силою, а тому його наслідки визнаються не існуючими з моменту вчинення цього правочину. Тобто право таких наслідків не визнає.

3.3. Тим не менш наявні фактичні наслідки вчинення правочину. Так, якщо річ була передана за договором купівлі-продажу, що визнаний недійсним як укладений внаслідок насильства, то цей договір не породжує наслідків, на які він був спрямований (ч. 1 ст. 216 ЦК України), тобто покупець не буде вважатися власником речі, тому що право власності до нього не перейшло. Однак річ перебуває в нього, і він є її фактичним володільцем. Наслідки ж недійсності правочину не можуть автоматично спричиняти припинення фактичного володіння річчю, тобто фактичні наслідки (на відміну від юридичних) не можуть бути створені зі зворотною силою.

3.4. Наведені міркування впливають, у першу чергу, на способи захисту, а саме: який позов слід пред’являти в цьому випадку – про реституцію або про віндикацію; чи слід вважати всі правочини, вчинені згодом з річчю, переданою за оспорюваним правочином, недійсними, чи ефективніше пред’являти віндикаційний позов до особи, у якої виявилася спірна річ після вчинення з нею декількох правочинів³⁶². Ці питання тим складніші, що на момент відчуження речі за другим правочином (до винесення рішення суду про визнання недійсним першого правочину) її відчужувач був власником, і тому третя особа, у якої виявилася річ, також стала її власником. Оспорювання ж першого правочину привело до того, що річ відчужувалася невласником. Такий ланцюжок відчужень речі може бути досить довгим.

3.5. Найкраще характеризує нікчемні й оспорювані правочини наступне порівняння: «нікчемний правочин – це мертвонароджена дитина, а оспорюваний – хвора дитина, яка, може, видужає, а може, і помре. Як же можна уявити визнання цієї хворої дитини, яка народилася, а потім померла, мертвонародженою?».³⁶³ Безумовно, це питання найбільш доречне й стосується того, наскільки вірним є те, що від ефективності оспорення правочину залежить, чи буде він й усі наступні правочини під загрозою недійсності, чи ні.

3.6. Висловлені вище міркування ще раз ілюструють проблемність застосування не стільки ст. 236 ЦК України, скільки способів захисту прав осіб, які опинилися у сфері дії наслідків недійсного правочину. У всякому разі, незважаючи на постанову Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (зокрема, її п. 10), ця проблема залишається й продовжує дискутуватися як у наукових колах, так і серед суддів, які постійно до неї повертаються, оскільки до цього змушує практика розгляду спорів, що виникли внаслідок вчинення недійсних правочинів.