3. Наслідки правочину, що порушує публічний порядок

3.1. У п. 18 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» міститься надто лаконічне твердження: наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (ст. 216 ЦК України). Тобто застосовується двостороння реституція.

Натомість практика ставить питання щодо можливості, по-перше, застосування конфіскації майна, що було предметом правочину; по-друге, про співвідношення ст. 228 ЦК зі ст. 208 ГК України. І ці питання потребують відповіді.

Так, згідно з ч. 1 ст. 208 ГК України, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов’язання обома сторонами – в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а в разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в дохід держави.

Як видно, наслідки недійсного правочину як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства, передбачені в ЦК та ГК України, принципово різняться і замовчання цієї проблеми ВСУ не на користь судам.

3.2. ВГСУ, не надаючи відповідь безпосередньо на це питання, торкнувся суміжного з ним питання про співвідношення ст. 207 ГК та ст. 215 ЦК України, вказавши, що оскільки ст. 207 ГК не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов’язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом, тому ст. 207 ГК України відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК України, абз. 2 ч. 1 ст. 4 ГК України застосовуватись не може (п. 21 Інформаційного листа ВГСУ «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»³⁰⁸).

На підставі цього можна зробити висновок, що відповідно й ч. 1 ст. 208 ГК України не застосовуватиметься, оскільки ті самі міркування, що висловлені ВГСУ щодо ст. 207 ГК, так само прийнятні й до ст. 208 ГК України.

Увага! Конфіскаційні санкції, передбачені ст. 208 ГК всупереч ст. 216 ЦК, застосовуватися не можуть, оскільки ст. 208 ГК не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить принципово інший підхід, ніж той, що запроваджено в ст. 216 ЦК.

3.3. Не варто оминати увагою й такі особливості наслідків недійсності правочинів, що суперечать публічному порядку, які було вчинено задля відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо. Адже зрозуміло, що особі, яка продала викрадене майно, воно не може повертатися на підставі ст. 216 ЦК України. Не має повертатися й майно, вилучене або обмежене в обігу майно особі, якій воно не може належати.

Відтак, ці випадки слід прирівняти з тими, коли особі не можливо повертати все, що вона передала за недійсним правочином (абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК України). У цьому разі настають наслідки, передбачені публічним законодавством, а саме конфіскація майна як покарання за злочин, наприклад крадіжку майна, яке було відчужене за правочином, що суперечить публічному порядку. В кримінальній справі може подаватися й цивільний позов про повернення майна власнику (віндикаційний позов), задоволення якого приведе до повернення викраденого майна його власнику.

Всі ці особливості мають ураховуватися при встановленні наслідків нікчемного правочину, що порушує публічний порядок.

3.4. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою (ч. 5 ст. 216 ЦК України). Однак при цьому така особа має довести наявність заінтересованості в застосуванні наслідків нікчемності. При визначенні заінтересованості потрібно мати на увазі розуміння такого поняття, як інтерес. Згідно з п. 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про охоронюваний законом інтерес поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам³⁰⁹.

Таким чином, у разі звернення до суду з вимогою про застосування наслідків недійсності, особа повинна довести свою заінтересованість у користуванні конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Разом з тим слід підкреслити, що законодавець у ч. 5 ст. 216 ЦК України оперує словосполученням «заінтересована особа». У свою чергу, під особами відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦК розуміються тільки фізичні та юридичні особи. Як наслідок, визначаючи те, чи має відповідний суб’єкт повноваження звернутися з вимогою застосування наслідків нікчемності правочину, слід зважати на положення Конституції України, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

При цьому слід ураховувати, що законами відповідним органам надається лише право звертатися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним, а не про застосування наслідків недійсності. Зокрема:

а) органи державної податкової служби подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання правочинів недійсними (п. 11 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»);

б) спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право подавати до суду позови про визнання недійсними угод (ч. 3 ст. 12 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»);

в) Служба безпеки України, її органи і співробітники мають право подавати до суду позови про визнання недійсними угод у разі проведення заходів щодо боротьби з тероризмом і фінансуванням терористичної діяльності (п. 4 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про Службу безпеки України»);

г) орган приватизації (ч. 2 ст. 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»).

Тобто у випадку відсутності на законодавчому рівні права того чи іншого органу звертатися до суду з вимогою про застосування наслідків нікчемності правочину в задоволенні такої вимоги має бути відмовлено.

Стаття 229. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки

1. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

2. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.