39. Філософія марксизму.

Філософська система Карла Маркса і Фрідріха Енгельса стала новим етапом розвитку світової філософської думки. її поява, по-перше, обумовлена попередніми вченнями і, по-друге, стала їх діалектичним запереченням.

Роздуми над долею народу, робітничого класу приводять Карла Маркса до створення нового, світського вчення про людину, суспільство та світ. У творах «Святе сімейство», «Німецька ідеологія», «Капітал» та ін. у філософській системі ґрунтовно висловлюються шляхи перетворення суспільства на базі гуманізму і соціальної справедливості. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення та осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що визначило і оптимізм, забезпечило широку підтримку вчення багатьма послідовниками. Марксизм відмовляється від багатовікової традиції, що визнавала філософію наукою наук, всезагальною теорією, знанням про все. Філософія марксизму чітко визначає своє ставлення до конкретних наук, використовує знання наук, але кардинально відрізняється від них предметом і методом пізнання. Світська теорія людини формується на світському, нерелігійному світорозумінні. Буття світу та людини з її духовністю і свободою вичерпують усе суще. Немає нічого надприродного. Людина не лише актор, але й автор своєї історичної та світової драми, коріння якої лежать в історії праці. Марксистська теорія людини радикально переосмислила основи людської суб'єктивності. Раніше філософія основою людини як суб'єкта вважала її ідеальну якість, розумність, свідомість у вигляді споглядання (Фейєрбах) або духовної активності (Кант, Гегель). На протилежність таким концепціям, Карл Маркс і Фрідріх Енгельс в основу людської суб'єктивності кладуть предметно-чуттєву, матеріально-виробничу практичну діяльність. Матеріально-виробнича діяльність завжди здійснюється у суспільстві і через суспільство. В процесі трудової діяльності людина вступає у суспільні відносини з іншими людьми. У суспільних відносинах людина формує свою суть, що є не природною, а соціальною. У визначенні людини виражено історико-матеріалістичне розуміння основи її буття. Що ж стосується свідомості, духовності, то вони є вторинними у визначенні людини. Вторинність не означає другорядності, а є вторинною лише в масштабах буття світу. Людина постала як багатомірний світ, що формується на основі її предметно-чуттєвої діяльності і охоплює суспільство і олюднену природу. Матеріалістичне переосмислення суб'єкта та суттєвості людини — ключовий момент у філософському переосмисленні світу і всього сущого. 

40. Волюнтаризм Шопенгауера

Онією з найяскравіших фігур ірраціоналізму є Артур Шопенгауэр (1788-1860), який був незадоволений оптимістичним раціоналізмом і діалектикою Гегеля (передусім його панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно). Шопенгауэр не просто зменшив роль розуму за рахунок емоцій і, головне, абсолютизованої волі, що розумілася ним, він оспорив само поняття розуму як області усвідомленої діяльності людської свідомості, ввівши в нього несвідомо-ірраціональні моменти. У його головному творі "Світ як воля і представлення" (1819) несвідома воля виступає як універсальна ірраціональна стихія, непідвладна ніяким раціональним методам дослідження. Інтелект, згідно Шопенгауэру, сам того не усвідомлюючи, функціонує не по своєму раціональному плану, але по вказівках світової волі, яка визнається єдиною энергийной основою усієї особистої волі і найоб'єктивнішого світу, : інтелект же - це лише знаряддя волі до життя у людини (як кігті і зуби у звіра). Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна тільки одна космічно величезна воля, яка проявляється в усій течії подій Всесвіту, : світ - тільки дзеркало цього воления, виступаюче як представлення.

По Шопенгауэру, воля, тобто хотіння, бажання, мотиви спонукання людини до дії, і самі процеси його здійснення специфічні: вони значною мірою визначають спрямованість і характер реалізації дії і його результат. Проте Шопенгауэр перетворив волю на зовсім вільне хотіння, тобто він абсолютизував волю, перетворивши її із складової духу в самодостатній початок. Більше того, Шопенгауэр розглядав волю як щось споріднене "несповідимим силам" всесвіту, вважаючи, що усьому сущому властиві "вольові пориви". Воля для Шопенгауэра - абсолютний початок, корінь усього сущого. Світ мислився їм як воля і представлення. Таким чином, волюнтаризм є основним і універсальним принципом усієї філософії мислителя.

В протилежність Канту Шопенгауэр затверджував пізнаваність "речі в собі" (явленої природи). Перший факт свідомості він бачив в представленні. Пізнання здійснюється або як інтуїтивне, або як абстрактне, або рефлективне. Інтуїція - це перший і найважливіший вид знання. Весь світ свідомості кінець кінцем покоїться на інтуїції. По Шопенгауэру, істинно здійсненим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі; наукове мислення завжди свідоме. Воно усвідомлює свої принципи і дії, а діяльність художника, навпаки, несвідома, ірраціональна: вона не здатна утямити собі власну суть.