47. Філософи про можливості пізнання світу: скептицизм, агностицизм та гносеологічний оптимізм.

У принциповій можливості пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм.

Оптимізм — це філософське вчення, послідовники якого визнають принципову можливість пізнання світу. Ця філософія грунтується на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досвіду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість досягнення істинного знання, керу-ючись діалектико-матеріалістичним методом і вдаючись до найновіших результатів науки.

Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, виражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії і погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо.

Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді віджиле, але й те, що зберігає цінність.

Загалом скептицизм відіграє негативну роль, оскільки свідомо обмежує пізнавальні можливості людини.

Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу на рівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об'єктивної дійсності.

Термін "агностицизм" уперше застосував англійський природодослідник Г.Гекслі, хоч ідеї цього філософського напряму сягають ще часів античної філософії.

На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими насправді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, заломлюється її свідомістю і набуває суб'єктивного змісту. Розмірковуючи таким чином, Юм дійшов висновку, що людина не знає не тільки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями. Гносеологічним його підґрунтям є складність і суперечливість процесу пізнання, обмеженість пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. Наслідком цього є абсолютизація відносності пізнання, відрив теорії від практики з відомими агностичними висновками.

48. Форми, методи та рівні пізнання.

Пізнання – це процес здобування знань , створення образів, моделей теорій реальності, прагнення нею оволодіти, проникнути в її приховані підвалини, бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості. У часи німецької класичної філософії було сказано, що людські почуття є чуттями – теоретиками, бо сприймаючи предмет, ми сприймаємо його більше ніж предмет. Пізнання має свої рівні та форми. Першим рівнем є чуттєве пізнання коли людина фіксує окремі властивості та ознаки речей органами чуття, в залежності від своїх можливостей. Цей рівень ще не дає знань, але без його існування вони були б неможливими. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: ми щось відчуваємо, потім починаємо це сприймати, утворюючи якийсь образ, і уявляємо, але без контакту з річчю. Чуттєвий рівень має певні недоліки, такі як обмеженість, мінливість, нестійкість, відносність, ненадійність критеріїв. Для їх подолання існує раціонально – логічний рівень. Тут керуються поняттями, судженнями, послідовними умовиводами. При цьому рівні пізнання абстрактне мислення спрямовується на виявлення зв’язків і функцій між речами. Тому спостереження самих речей тут відходить на другий план, але цей фактор прияє максимально повній і цілісній характеристиці та означенню цілих класів предметів. Дуже важливе завдання постає перед синтезувальним рівнем пізнання – поєднання попередніх. У цьому рівні присутні такі форми як досвід, експеримент, практика. Саме ці форми дуже важливі для того щоб знання не тільки нагромаджувалися, а й використовувалися. Бо ж перед тим, як щось купити, ми думаємо, навіщо це нам. Так і тут. Знання, на мій погляд, це лише знаряддя, інструмент, за допомогою якого людина покращує своє життя.

Дуже суттєвим є метод пізнання – порядок і послідовність пізнавальних дій, їх алгоритм. Особливості пізнання в науці постають трьома рівнями: емпіричному, емпірично – теоретичному та теоретичному. Перше – це збирання фактів – головного матеріалу для науки, основне завдання якого полягає в фіксуванні та нагромадженні фактів. Формами такого пізнання є описи, зведення і протоколи. Методи емпіричного пізнання: спостереження (безпосереднє, опосередковане), порівняння, вимірювання (пряме, непряме), описування, експеримент. Після збору і упорядкування інформації вступають дію такі методи як аналіз та синтез, індукція та дедукція, формалізація та ідеалізація. Ці методи часто застосовуються нами в повсякденні. Теоретичні пізнання спрямовані на побудову наукової теорії, використовуючи такі методи: аксіоматичний, моделювання, гіпотези, конкретизація, систематизація і структуралізація