Правила розв’язання політичних конфліктів

1. Взаємна зацікавленість та участь у розв’язанні конфліктів;

2. Принцип відмови від патерналістського ставлення до силових засобів примусу;

3. Договірно-компромісний, консультативний характер узгоджувальних процедур;

4. Певний кількісний склад представників зацікавлених сторін;

5. Дотримання принципу розмежування предметів діалогу;

6. Врахування взаємних інтересів;

7. Аргументованість та наукове обґрунтування позицій (дотримання узгоджувальних процедур);

8. Констатація існування конкретної суперечності;

9. Виділення істотних та неістотних суперечностей;

10. Обмін думками, консультаціями;

11. Виділення спірних моментів;

12. Зведення суперечностей у сферу права;

13. Розгляд спірних позицій шляхом взаємних поступок і компромісів;

14. Досягнення консенсусу;

15. Механізм двостороннього контролю за виконанням досягнутих домовленостей.

Конфлікт можна вважати урегульованим, якщо:

1. Проблема зникає з політичного порядку денного;

2. Рішення приймається усіма учасниками конфлікту;

3. Немає потреби у підтримці умов угоди третьою стороною;

4. Угода сприймається усіма учасниками відповідно до їхніх особистих систем оцінок як чесна і справедлива;

5. Рішення не є компромісним, оскільки сторони не задовольнилися лише частковою реалізацією своїх цілей;

6. Угода встановлює нові, позитивні відносини між учасниками конфлікту;

7. Учасники добровільно приймають умови угоди бз будь-якого тиску.

Політичне врегулювання конфлікту повинно закінчуватися підготовкою та підписанням документів, що мають правову силу.

37. Політичний розвиток та політична модернізація

Політичний розвиток – процес становлення сучасної ефективної політичної системи або процес її вдосконалення. Виділяють три критерії політичного розвитку.

1.Структурна диференціація – властивість політичних структур на виконанання специфічних функцій, чим сильніша структурна диференціація тим ефективнішою є політична система. Для того щоб політична система могла якісно реагувати на нові потреби і задовільняти економічні і соціальні потреби, що виникають, в неї повинні входити: сучасна адміністрація, патрії, що виражають реальні соціальні інтереси, засоби комунікації.

2. Збільшення можливостей політичної системи вести суспільні справи, урегульовувати конфлікти і соціальні потреби. В цьому критерію виділяють три основні властивості політичної системи:

- властивість до іновацій – властивість пристосовуватись до нових проблем, швидко реагувати на нові непередбачувані ситуації;

- властивість до мобілізації – властивість мобілізувати ресурси (людські і матеріальні) для вирішення загальних потреб.

- властивість до виживання – збереження і використання політичних норм, що забезпечують політичний порядок і стабільність.

3.Рівноправ’я. Передбачає участь народу в політичниій діяльності (через вибори, референдум, мітинги інше), рівність всіх перед законом, а також створення політичної еліти не по формальним ознакам (стать, раса, соціальний статус), а на основі всезагальних і вільних виборів.

Є дві теорії модернізації: ліберальна і консервативна.

За ліберальною теорією модернізація – процес переходу від традиційного до сучасного суспільства. За цією теорією всі держави розвиваються за єдиною схемою не зважаючи на відмінності в традиціях, культурі, в історії. В всіх країнах повинна сформуватись схожа модель соціальної системи особливостями якої буде: ринкова економіка, нові інформаційні технології, плюралізм, демократія, свобода. Виділяють первинну – розвиток західних держав і вторинну – копіювання досвіду розвинутих держав державами, що розвиваються.

Консервативна теорія робила акцент на внутрішніх протиріччях процесу модернізації, збереження політичної стабільності і порядку. Представник консервативної теорі С. Хантингтон наголошував, що основна проблема політичної модерніації – створення сильних інститутів, що будуть здатні ефективно вирішувати найбільш важливі для суспільства проблеми, а рівень їх відкритості і демократизму відпадає на другий план, на відміну від ліберальної теорії.