- •Міністерство освіти і науки україни одеська національна юридична академія ю.П. Аленін. М.І. Пашковський, т.В. Лукашкіна, і.В. Гловюк
- •Загальна частина Тема 1. Поняття, завдання, основні інститути кримінального процесу
- •1.Поняття, сутність кримінального процесу. Кримінальний процес та правосуддя у кримінальних справах. Кримінальний процес та оперативно-розшукова діяльність.
- •2. Поняття та система стадій кримінального процесу.
- •3. Завдання кримінального судочинства.
- •5.Кримінально-процесуальні рішення, поняття, ознаки, етапи прийняття.
- •6.Кримінально-процесуальні функції, їхні поняття та види.
- •9. Форма кримінального процесу України.
- •10. Кримінально-процесуальні відносини. Структура кримінально-процесуальних відносин.
- •Тема 2. Кримінально-процесуальне право
- •19. Поняття і значення принципів кримінального процесу. Система принципів кримінального процесу.
- •Тема 3. Принципи кримінального процесу
- •20. Реалізація у кримінальному процесі загальноправових принципів.
- •23.Принцип диспозитивності у кримінальному судочинстві.
- •24.Принцип всебічності, повноти, об'єктивності дослідження обставин справи.
- •Тема 4. Суб'єкти кримінального процесу
- •29. Поняття та класифікація суб'єктів кримінального процесу.
- •30. Суд як орган правосуддя. Повноваження суду. Склад суду за діючим законодавством.
- •32. Слідчий у кримінальному процесі. Процесуальна самостійність слідчого.
- •34. Обставини, що виключають участь у справі судді,прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання.
- •35. Порядок заявления та вирішення відводів.
- •36. Учасники кримінального процесу, загальна характеристика їхнього процесуального становища.
- •37.Процесуальне становище підозрюваного у кримінальному процесі.
- •39. Потерпілий, його права та обов'язки.
- •41. Захисник у кримінальній справі, його права та обов'язки.
- •Тема 5. Докази і доказування в кримінальному процесі
- •47. Особливості пізнання у кримінальному процесі.
- •51. Особливості предмета доказування в окремих справах.
- •53. Локальний предмет доказування.
- •57. Межі доказування у кримінальному процесі.
- •59. Поняття і види джерел доказів у кримінальному процесі. Показання свідка як джерело доказів.
- •60. Показання потерпілого як джерело доказів.
- •61. Показання обвинуваченого як джерело доказів.
- •62. Показання підозрюваного як джерело доказів.
- •Тема 6. Цивільний позов у кримінальному процесі
- •68. Поняття, предмет та підстави цивільного позову у кримінальному процесі.
- •69. Провадження за цивільним позовом у кримінальному процесі.
- •Тема 7. Заходи процесуального примусу
- •70. Поняття та види заходів кримінально-процесуального примусу.
- •72. Мета, підстави та умови застосування запобіжних заходів
- •73. Затримання як тимчасовий запобіжний захід: порядок застосування, строки.
- •78.Нагляд командування військової частини.
- •79.Порядок та умови застосування застави як запобіжного заходу.
- •80. Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу.
- •Особлива частина Тема 8. Порушення кримінальної справи
- •83. Рішення, які приймаються у стадії порушення кримінальної справи, їх структура та зміст.
- •85.Обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи.
- •86. Оскарження рішень, прийнятих у стадії порушення кримінальної справи.
- •Тема 9. Дізнання та досудове слідство
- •90. Поняття та характеристика основних положень досудового розслідування.
- •92. Строки досудового слідства, порядок їх продовження.
- •94. Взаємодія слідчого з органом дізнання. Доручення та окремі доручення слідчого.
- •98. Очна ставка: поняття, мета, порядок проведення.
- •100. Освідування: поняття, види, процесуальний порядок проведення.
- •101. Обшук: поняття, види, процесуальний порядок проведения.
- •103. Огляд: поняття, види, процесуальний порядок проведення.
- •105. Накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку. Накладення арешту, огляд та виїмка кореспонденції.
- •106. Підготовка і призначення судової експертизи. Випадки обов'язкового призначення експертизи. Види експертиз.
- •108. Процесуальний порядок пред'явлення обвинувачення. Допит обвинуваченого.
- •109. Зміна і доповнення обвинувачення на досудовому слідстві.
- •110. Підстави та процесуальний порядок зупинення та відновлення досудового слідства.
- •112. Закінчення досудового слідства складанням обвинувального висновку.
- •113. Обвинувальний висновок, його зміст та структура.
- •114. Закінчення досудового слідства складанням постанови про закриття справи. Оскарження постанови про закриття кримінальної справи.
- •115. Закінчення досудового слідства складанням постанови про направлення справи до суду для застосування примусових заходів медичного характеру.
- •116. Закінчення досудового слідства складанням постанови про направлення справи до суду для її закриття та звільнення особи від кримінальної відповідальності.
- •117. Нагляд прокурора за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства.
- •118. Судовий контроль за законністю та обґрунтованістю дій та рішень органів дізнання, слідчого, прокурора у досудових стадіях кримінального процесу.
- •Тема 10. Підсудність
- •119. Підсудність, и види.
- •120. Направлення кримінальної справи за підсудністю. Недопустимість спорів про підсудність.
- •Тема 11. Попередній розгляд справи суддею
- •121. Поняття, завдання, значення стадії попереднього розгляду справи суддею.
- •123. Рішення, які приймає суддя в результаті попереднього розгляду справи.
- •124. Особливості попереднього розгляду в справах приватного обвинувачення.
- •Тема 12. Судовий розгляд
- •127. Суд і сторони в судовому розгляді
- •128. Межі судового розгляду.
- •129. Підготовча частина судового засідання.
- •130. Судове слідство, суть, зміст, завдання, значення.
- •131. Визначення обсягу та порядку дослідження доказів у судовому слідстві.
- •134.Призначення та проведення експертизи в суді.
- •137. Огляд місця події в стадії судового розгляду.
- •140. Судові дебати та останнє слово підсудного
- •141. Рішення, якими закінчується судовий розгляд.
- •142. Поняття, види вироків
- •143. Питання, які вирішуються судом при постановленні вироку.
- •Тема 13. Перевірка судових рішень, які не набрали законної сили, у кримінальних справах
- •147. Форми перевірки судових рішень. Підстави для зміни або скасування судових рішень.
- •153. Процесуальний порядок перегляду судового рішення, яке не набрало законної сили, судом касаційної інстанції.
- •Тема 14. Перегляд судових рішень у кримінальних справах, які набрали законної сили
- •154. Касаційне оскарження і внесення касаційного подання на рішення, які набрали законної сили: порядок, строки та суб'єкти.
- •155. Процесуальний порядок перегляду судового рішення, яке набрало законної сили, судом касаційної інстанції.
- •156. Відновлення справи у зв'язку з нововиявленими обставинами. Судовий розгляд подання про перегляд справи у зв'язку з нововиявленими обставинами.
- •158.Перегляд судових рішень у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
- •Тема 15. Виконання вироку, ухвали та постанови суду
- •159.Виконання вироку, ухвали і постанови суду як стадія кримінального процесу. Питання, які можуть бути вирішені у стадії виконання вироку, ухвали і постанови суду.
- •Тема 16. Окремі види провадження у кримінальному процесі
- •160. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів: сутність, особливості.
- •161. Особливості досудового та судового провадження у справах про злочини неповнолітніх.
- •162. Провадження у справах осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності.
- •163. Процесуальний порядок застосування примусових заходів медичного характеру
- •164. Провадження у справах приватного обвинувачення: поняття, особливості порушення, судового розгляду.
- •Тема17. Міжнародне співробітництво у сфері кримінального судочинства
- •165. Поняття та напрями взаємодії установ юстиції держав у кримінальному судочинстві.
- •166. Правове регулювання міжнародного співробітництва у кримінальному судочинстві.
- •167. Використання у доказуванні відомостей, отриманих
- •168. Порядок зносин суддів, прокурорів, слідчих з компетентними органами іноземних держав.
- •Тема 1. Поняття, завдання, основні інститути кримінального процесу 3
- •Тема 2. Кримінально-процесуальне право 9
- •Тема 3. Принципи кримінального процесу 14
- •Тема 4. Суб'єкти кримінального процесу 21
- •Тема 5. Докази і доказування в кримінальному процесі 32
- •Тема 6. Цивільний позов у кримінальному процесі 58
- •Тема 7. Заходи процесуального примусу 58
- •Тема 8. Порушення кримінальної справи 65
- •Тема 9. Дізнання та досудове слідство 70
- •Тема 10. Підсудність 96
- •Тема 11. Попередній розгляд справи суддею 99
- •Тема 12. Судовий розгляд 108
- •Тема 13. Перевірка судових рішень, які не набрали законної сили, у кримінальних справах 143
- •Тема 14. Перегляд судових рішень у кримінальних справах, які набрали законної сили 150
- •Тема 15. Виконання вироку, ухвали та постанови суду 154
- •Тема 16. Окремі види провадження у кримінальному процесі 155
- •Тема17. Міжнародне співробітництво у сфері кримінального судочинства 159
53. Локальний предмет доказування.
Розглянуті обставини, які складають предмет доказування, необхідно встановити для вирішення справи по суті. Разом з тим, у ході провадження в кримінальній справі виникає необхідність вирішувати деякі питання, для чого потрібно встановити певні обставини, зокрема у зв'язку зі здійсненням судом (суддею) функції судового контролю. Так, скажімо, розгляд у суді подання слідчого про обрання до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту потребує встановлення наявності відповідних підстав (ст. 148 КПК). Отже, перелік тих обставин, які необхідно встановити під час вирішення деяких питань перебігом провадження в справі складає так званий локальний предмет доказування.
» Відповідні рекомендації містяться в постанові Пленуму Верховного Суду І України № 11 від 7 липня 1995 року (зі змінами, внесеними постановою № 12 І від з грудня 1997 року) «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат».
На жаль, у чинному кримінально-процесуальному законодавстві такі обставини чітко не визначені і тому суттєве значення мають роз'яснення Пленуму Верховного Суду України з цих питань.
Наприклад, Пленум Верховного Суду України в постанові № 4 від
25 квітня 2003 року (із змінами, внесеними постановою № 10 від 11 червня 2004 року та постановою № 25 від 24 жовтня 2008 року) «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та подовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства», зазначив, що під час судового розгляду подання про взяття під варту, предметом дослідження є ті обставини, з якими закон пов'язує можливість обрання цього запобіжного заходу. Крім того, суддя з'ясовує, чи є підозра у вчиненні особою злочину або обвинувачення останньої обґрунтованими, тобто чи є в розпорядженні органу дізнання, слідчого встановлені у визначеному законом порядку достатні дані, що свідчать про наявність ознак злочину, вчиненого саме цією особою (ними можуть бути заяви й повідомлення про злочин, явка з повинною, документи, складені за результатами оперативно-розшукової діяльності, протоколи слідчих дій, висновки експертиз тощо).
Якщо питання про взяття під варту вирішується до порушення кримінальної справи щодо затриманої особи, суддя повинен перевірити, чи мали місце передбачені ч.ч. 1 та 2 ст. 106 КПК підстави для затримання, чи наведені вони у відповідній постанові органу дізнання і чи зазначено в ній, у вчиненні якого саме злочину підозрюється особа та як він кваліфікується за статтями КК.
У разі, коли питання стосується особи, щодо якої порушено кримінальну справу, суд має дослідити, чи наявні передбачені ст. 94 КПК приводи та підстави до її порушення і чи зазначено в постанові кримінальний закон, за ознаками якого порушено кримінальну справу.
Коли питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту вирішується щодо обвинуваченого, необхідно також перевірити, чи є у справі докази, що вказують на вчинення злочину саме цією особою, чи відповідає постанова про притягнення її як обвинуваченого вимогам ст. 132 КПК, чи було пред'явлено обвинувачення з додержанням вимог ст. 140 КПК.
Далі Пленум підкреслив, що суддя не вправі досліджувати докази, давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини підозрюваного чи обвинуваченого, а постанови про обрання запобіжного заходу мають бути викладені у формулюваннях, які забезпечують дотримання принципу презумпції невинуватості особи.
Установивши наявність зазначених обставин, суддя повинен переконатися, що в справі є достатні докази, на підставі яких можна дійти висновку про можливість вчинення підозрюваним або обвинуваченим тих дій, для запобігання яких пропонується взяти особу під варту, тобто, що наявні підстави для обрання запобіжного заходу і саме взяття під варту.
Крім обставин, які свідчать про наявність підстав для обрання запобіжного заходу, досліджуються також обставини, які відповідно до ст. 150 КПК мають бути враховані при обранні запобіжного заходу: вік підозрюваного чи обвинуваченого, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання, дані про попередні судимості, соціальні зв'язки особи, її схильності (чи вживає наркотики, алкогольні напої тощо), спосіб життя, поведінку під час провадження
в цій або іншій кримінальній справі (чи не ухилялася раніше ця особа від слідства, суду або виконання судових рішень, чи не вчинювала злочини проти правосуддя). Дослідженню підлягають відомості, що вказують на існування факторів, обставин чи моральні цінностей, які можуть свідчити про те, що підозрюваний, обвинувачений, перебуваючи на волі, не порушуватиме покладених на нього процесуальних обов'язків та не буде займатися злочинною діяльністю (п. 10 названої постанови).
54. Поняття та властивості доказів.
Поняття доказів у науці кримінально-процесуального права є одним із провідних, найважливіших.
Таке поняття в даний час є легальним, воно закріплено в ч. 1 ст. 65 чинного КПК, де докази визначено як всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд установлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Законодавець визначив суть поняття «докази», застосувавши вислів «фактичні дані». Фактичні дані — це дані про факти, інакше кажучи, це відомості, інформація про факти та обставини. Отже, докази — де відомості про факти, а не самі факти об'єктивної дійсності. Коли органи досудового слідства, прокурор, суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), одержують та вивчають висновок експерта, вони мають справу не з фактами реальної дійсності, а з відомостями, інформацією про те, що бачив або чув свідок, що робив обвинувачений, які відомості встановив експерт, котрий провів певні до слідження. Зауважимо, що такі відомості можуть відповідати дійсності, а можуть бути і помилковими або завідомо неправдивими, тобто йдеться саме про відомості, а не факти реальної дійсності.
Очевидно, що в названих випадках слідчий, прокурор, суд сприй мають певні дані опосередкованим шляхом, вони самі на спостерігають безпосередньо ті події, про які розповідають допитувані особи, тії обставини, про які зробив висновок експерт. Тобто тут має місце опосередковане пізнання і інформаційна сутність доказів у цьому випад ку більш-менш очевидна.
Але в деяких випадках можливе і безпосередне спостереження дізнавачем, слідчим, судом певних обставин, пов'язаних із розслідуваним ним злочином. Так, скажімо, слідчий під час проведення огляду, обшуку, проведенні деяких інших слідчих дій безпосередньо спостеріг гає певну обстановку, наявність конкретних речей на місці події. Чиї можна вважати, що в цьому випадку доказами будуть самі факти об'єктивної реальності, які мають відношення до злочину? Відповідь може бути тільки негативною. Доказами і в таких випадках є відомості, які зафіксовані в протоколах відповідних слідчих дій. Адже обстановка на місці події не залишається незмінною, як докази в справі використовують не власні враження слідчого, не ті факти, які він спостерігав, а зафіксовані ним у протоколі відомості. Мотивуючи рішення, які слідчий приймає в справі, він посилається саме на відомості» інформацію, яка міститься в протоколах слідчих дій. Ці протоколи
буде досліджувати суд, на них будуть посилатися сторони в обґрунтування своєї позиції. Відомості, які відображені в протоколі, повинен буде проаналізувати суд у вироку, мотивуючи свою думку щодо достовірності таких відомостей.
Визначення в чинному законодавстві доказів як фактичних даних, тобто даних про факти, на наш погляд, підкреслює дуже важливу обставину: доказами є відомості саме про факти, обставини, не можна розглядати як докази припущення, умовиводи, міркування. Тобто якщо, наприклад, свідок повідомляє не відомості про те, що він бачив або чув, а висловлює свої міркування, умовиводи щодо обставин справи, вони не можуть розглядатися як докази.
Щодо змісту відомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень — це можуть бути відомості про різні факти, обставини.
Для того щоб відомості про факти могли використовуватися як докази, вони повинні мати таку форму, яка дозволить їх сприймати суб'єктами кримінального процесу протягом всього судочинства, тобто вони повинні бути зафіксовані певним чином — записані в протоколах, а можливо також закріплені за допомогою технічних засобів. Отже, йдеться про те, що можна виділити дві сторони, два компоненти розглядуваного поняття — це відомості про факти, а також матеріальний носій, на якому ці відомості зафіксовані. Такий матеріальний носій іменують джерелом доказів. Отже, як докази ми розглядаємо самі відомості (про обставини, які необхідно з'ясувати в справі), що містяться, скажімо, в протоколі допиту свідка, потерпілого, обвинуваченого, у висновку експерта, а сам протокол, висновок (матеріальний носій, на якому такі відомості зафіксовано) є джерелом доказів. Докази та їх джерела не існують окремо, їх фактично не можна розірвати, але з метою більш докладного дослідження поняття доказів теоретично можна розглядати окремо докази та їх джерела.
Таким чином, доказами є відомості про факти. Такі відомості містяться на певному матеріальному носії, який іменують джерелом доказів.
Властивості доказів. Визначення поняття доказів містить посилання на властивості доказів, зокрема на те, що доказами є фактичні дані, на підставі яких установлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Якщо відомості не стосуються таких обставин, вони не можуть розглядатися як докази в конкретній справі. Таким чином, доказами можна визнати тільки відомості, на підставі яких, з допомогою яких можна з'ясувати необхідні фактичні обставини. Таку властивість доказів іменують належністю.
Визначення питання про належність доказів потребує дослідження двох елементів. По-перше, чи стосується факт, для встановлення якого використовується доказ, обставин, які необхідно з'ясувати в даній справі. По-друге, чи в змозі доказ своїм змістом такі факти встановлювати.
Докази визнаються належними, якщо їх можна використати для встановлення обставин, які складають предмет доказування, а саме: обставин, які становлять кінцеву мету доказування (ст. 64 КПК); доказові (проміжні) факти, такі, наприклад, як факт перебування підозрюваного на місці події, факт висловлювання ним погроз на адресу
потерпілого; допоміжні факти, на підставі яких можна дійти висновку про достовірність або недостовірність певних доказів, скажімо дані про причини зміни показань обвинуваченими, потерпілими, свідками, дані про певні вади свідка, у зв'язку з якими він не міг чути деякі розмови, дані про вплив на потерпілого, дані про взаємини між свідком та потерпілим, свідком та обвинуваченим і т. ін. Докази,на підставі яких з'ясовуються обставини, що складають локальний предмет доказування (наприклад, дані про наявність підстав для обрані запобіжного заходу у вигляді взяття під варту), також є належним при розгляді подання про обрання до обвинуваченого (підозрюваного) запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Належними є й докази, які використовуються для знаходження інших доказів (наприклад, дані про те, що певні особи були очевидцями злочину, дані про місце знаходження таких осіб), а також докази, які були зібрані для перевірки версії, котра згодом не підтвердилася.
У деяких випадках для встановлення обставин справи має значення відсутність певних фактів, які повинні були мати місце, якби події відбувалися відповідно до висунутого припущення, йдеться наприклад, про відсутність слідів взуття на м'якому ґрунті під вікном, КОЛИ перевіряється версія про проникнення злочинця у приміщення через вікно. Такі так звані негативні обставини свідчать про помилковість версії або припущення, а докази про такі обставини мають властивість належності.
Докази визнаються належними незалежно від того, підтверджують вони певні обставини, чи спростовують їх, тобто підтверджують причетність певної особи до вчинення злочину, чи свідчать про непричетність її до злочину.
Отже, належність доказів — це властивість доказів, яка означає, що за допомогою доказів можна з'ясувати факти та обставини, які мають відношення до справи, сприяють правильному вирішенню справи, прийняттю правильних процесуальних рішень.
Як докази можна використовувати тільки відомості, які одержані із додержанням всіх вимог законодавства. Цю властивість доказів - одержання на підставі законодавства — називають допустимістю доказів. У визначенні поняття доказів у ст. 65 КПК є посилання і на цю властивість — доказами є фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюють обставини справи.
Передбачені кримінально-процесуальним законодавством порядок, умови збирання та перевірки доказів спрямовані, по-перше, на забезпечення одержання по можливості достовірної інформації, у всякому випадку, інформації, яка може бути перевірена. Йдеться про такі, наприклад, правила, як заборона під час допиту ставити навідні запитання, пред'явлення для впізнання особи разом з іншими особами, які не мають різких відмін у зовнішності та одягу, участь понятих при провадженні слідчих дій, під час яких здійснюється безпосереднє пізнання та інші. По-друге, правила збирання та перевірки доказів спрямовані на захист від необґрунтованих обмежень прав осіб, які залучаються до участі в доказуванні, це правила про проведення слідчих дій, які обмежують права громадян на підставі рішення суду заборона для слідчого бути присутнім при освідуванні особи іншої статі. І якщо це було пов'язане з необхідністю оголювати особу, заборона проводити відтворення обстановки та обставин події, коли це може бути
небезпечним для здоров'я осіб, які братимуть участь у такій дії, або буде принижувати їхню гідність і т. ін.
Принципово важливою є вимога, яка сформульована в ч. З ст. 62 Конституції України — обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, які одержані незаконним шляхом, а також на припущеннях. На необхідність суворо дотримуватися даного положення Конституції неодноразово звертав увагу Верховний Суд України, зокрема в постановах Пленуму № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», № 7 від 30 травня 1997 року «Про посилення судового захисту прав та свобод людини та громадянина». В останній постанові Пленум наголошує: якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку.
Відомості про факти можна визнати допустимими, якщо вони були одержані за певних умов, які називають ще критеріями допустимості.
1. Перш за все, допустимими докази можна визнати за умови одержання їх тільки суб'єктами, які уповноважені на це законодавством. У стадії порушення кримінальної справи правом провести певні дії для перевірки приводів та підстав для порушення кримінальної справи і таким чином отримати докази наділені відповідно до ч. 4 ст. 97 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання. В справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) питання про порушення кримінальної справи вирішує суддя, який за клопотанням сторін може витребувати певні докази, медичні довідки, акти судово-медичного освідуван- ня та інші.
У стадії дізнання та досудового слідства право збирати та переіряти докази мають органи дізнання, особи, які провадять дізнання, слідчі, начальники слідчих відділів, прокурори.
Слідчий одержує право на провадження слідчих та інших дій, спрямованих на збирання доказів, після прийняття справи до свого провадження з дотриманням правил про підслідність, передбачених ст. 112 КПК. Відповідно до ст. 119 КПК розслідування особливо складної справи може бути доручено кільком слідчим (слідчій групі), рішення про це формулюється у постанові, один зі слідчих призначається старшим, він приймає справу до свого провадження, а право збирати докази мають усі слідчі групи, які зазначені в постанові. Слідчий має право збирати докази на підставі окремого доручення (ст. 118 КПК), або судового доручення (ст. 315-1 КПК).
Відповідно до ст. 114-1 КПК право збирати докази надано також начальнику слідчого відділу.
Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, може брати участь у провадженні дізнання та досудового слідства, бути присутнім при провадженні слідчих дій, ставити питання допитуваним, має право особисто проводити окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі у будь- якій справі (п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК), таким чином він збирає та перевіряє докази.
Органи дізнання є належними суб'єктами одержання доказів під час проведення дізнання після прийняття справи до свого провадження в межах повноважень, які передбачені ст. 101 КПК. в строки, передбачені ст. 108 КПК. Певні дії, спрямовані на одержання
доказів, здійснюють особи, які провадять дізнання (дізнавачі), яких призначають у кожній установі в певному порядку. Після закінчення дізнання справа передається слідчому, і в подальшому орган дізнання може провадити дії, спрямовані на одержання доказів, тільки на підставі письмового доручення слідчого відповідно до ч. 3 ст. 114 КПК, а також при виконанні окремого доручення слідчого відповідно до ст. 118 КПК.
Оскільки відповідно до ст. 66 КПК докази можна одержати шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, належними суб'єктами збирання доказів є співробітники оперативних підрозділів Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України й інших установ, які наділені правом провадження таких заходів відповідно до ст. 5 Закову України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року (із змінами та доповненнями).
У стадії судового розгляду суб'єктом збирання, перевірки та оцінки доказів є суд. У судовому засіданні саме суд вирішує питання про обсяг та порядок дослідження доказів, враховуючи, звичайно ж, думку сторін; суд вирішує клопотання сторін про виклик та допит нових свідків, про призначення експертизи, витребування додаткових доказів, а також про приєднання до справи документів, які надають сторони. Суд покликаний забезпечити сторонам усі умови для активної участі в доказуванні, сторони задають питання під час допиту підсудного, потерпілого, свідків, а відповідають ці особи суду, сторони звертаються з клопотаннями про приєднання до справи певних документів, а вирішує питання суд, виходячи з того, чи можна буде використати такі документи як джерела доказів. Судді також задають питання допитуваним особам; призначаючи експертизу, судді остаточно формулюють питання, які були запропоновані сторонами.
Якщо суд дійде висновку, що наявних у справі доказів недостатньо для встановлення необхідних обставин, він може дати доручення слідчому про проведення слідчих дій для одержання необхідних доказів (ст. 315-1 КПК), а також повернути справу на додаткове розслідування (ст. 281 КПК). Суд першої інстанції також збирає докази, виконуючи доручення апеляційного суду за необхідності усунути неповноту або однобічність судового слідства (ч. 4 ст.358 КПК).
Суд апеляційної інстанції також може провести судове слідство, під час якого він збирає докази, забезпечуючи сторонам можливість активної участі в доказуванні (ч. З ст. 368 УПК).
Усі перелічені особи та органи можуть бути визнані належними суб'єктами збирання та перевірки доказів, якщо немае підстав для їх відводу. Одержання доказів особами, які підлягали відводу, робить одержані ними відомості недопустимими. Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» вважає істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства проведення розслідування особою, яка підлягала відводу, що потребує у всякому разі повернення справи на додаткове розслідування.
У разі звернення компетентних органів України за правовою допомогою до інших держав на підставі міжнародних угод належними суб'єктами збирання доказів є уповноважені працівники відповідних правоохоронних органів та судів іноземних держав. Іноді можна зустріти твердження, що суб'єктом збирання доказів є захисник. Статтею 48 КПК передбачено право захисника збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб..., одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян. Але необхідно мати на увазі, що зібрані захисником відомості можуть стати доказами тільки в тому випадку, коли відповідні особи (дізнавач, слідчий, прокурор, суд) ухвалять рішення про приєднання до справи таких документів. Передбачивши право захисника опитувати громадян, законодавець не визначив порядку такого опитування, не зазначив, як можна використати в справі такі пояснення. В практиці судів України пояснення, які одержав захисник від громадян, як докази не приймаються. Такі пояснення захисник може одержати для того, щоб з'ясувати питання про ті обставини, які відомі певній особі, а згодом заявити клопотання про допит такої особи як свідка. Захисник наділений правом надавати докази, таке ж право є у підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, всі перелічені особи не можуть розглядатися як суб'єкти збирання, одержання доказів. Ті документи або речі, які зазначені особи пропонують приєднати до справи, стають доказами тільки тоді, коли відповідне рішення прийме особа або орган, в провадженні якого перебуває справа.2. Другою умовою визнання доказів допустимими є одержання їх із належного джерела.
Перелік джерел міститься в ч. 2 ст. 65 КПК, але закон зазвичай не визначає конкретно, з якого джерела можна одержати ті чи інші відомості. В деяких випадках такі вказівки є. Так, ст. 76 КПК визначає, что певні обставини можна встановити тільки на підставі висновку експерта. Відповідно до ст. 69 КПК тільки з висновку експерта можна одержати дані про наявність у свідка фізичних або психічних вад, унаслідок яких він не може правильно сприймати певні факти та давати про них показання. Якщо для встановлення деяких обставин необхідно застосувати наукові, технічні, або інші спеціальні знання, джерелом таких відомостей може бути тільки висновок експерта (ст. 75 КПК). На це звертає увагу Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 від 30 травня 1997 року (зі змінами від 25 травня 1998 року) «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах», указавши, що акти та інші документи, в тому числі відомчі, де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, розмір нестачі матеріальних цінностей), не можуть розглядатися як висновок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи.
Очевидно, що інформація стосовно справи, яка відома певній особі, може бути одержана з такого джерела, як показання свідка, а якщо це інформація, якою володіє особа, котрій було злочином заподіяно моральну, матеріальну або фізичну шкоду, джерелом доказів буде показання потерпілого (звичайно ж, за умови, що таку особу визнано потерпілим).
3. Наступна умова визнання відомостей допустимими — додержання належної процедури одержання доказів, тобто дотримання процесуального порядку збирання доказів та закріплення їх відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства.
Засоби збирання доказів зазначені в ст. 66 КПК. Це провадження слідчих дій, витребування предметів та документів, вимога про проведення ревізії, прийняття доказів від учасників процесу та інших осіб, проведення оперативно-розшукових заходів. Крім того, в стадії порушення кримінальної справи передбачена можливість збирання і відомостей шляхом відібрання пояснень від посадових осіб та громадян (ст.97 КПК).
Засобом збирання доказів можна вважати також прийняття заяв та повідомлень про злочини. В таких заявах та повідомленням міститься інформація про події та обставини вчиненого злочину, заявник повідомляє, хто заподіяв йому тілесні ушкодження, які саме речі у нього викрадено і т. ін.
Найбільш розповсюдженим засобом одержання доказів є слідчі дії. Слідчі дії безпосередньо спрямовані на одержання або перевірку доказів і провадяться в певній процесуальній формі, яка детально регламентує порядок, послідовність проведення кожної слідчої дії. Докази і можна отримати тільки в результаті проведення тих слідчих дій, які передбачені КПК України, і в тих стадіях, в яких дозволено законом провадження таких дій. Скажімо, в стадії порушення кримінальної справи можна провести тільки огляд місця події (ст. 190 КПК) та накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК), в стадії дізнання та досудового слідства передбачено провадження всіх слідчих дій, в стадії пепереднього розгляду справи суддею слідчі дії не провадяться, в стадії судового розгляду дозволяється провести допити, очну ставку, пред'явлення для впізнання, огляд місця події, призначити експертизу. Якщо виникає необхідність у провадженні інших слідчих дій, суд може дати доручення слідчому (ст. 315-1 КПК). Суд апеляційної інстанції має право провести ті ж дії, що і суд першої інстанції, якщо визнає за необхідне провести судове слідство. На підставі постанови прокурора про перевірку ново- виявлених обставин можна провести всі слідчі дії. В інших стадіях проведення слідчих дій не передбачено.
Слідчі дії не можна провести в справі, в якій зупинено провадження (ст. 206 КПК), якщо в такий справі виникає необхідність провести якусь слідчу дію, необхідно ухвалити рішення про відновлення слідства.
Рішення про проведення слідчої дії повинно бути прийняте в тій формі, яка передбачена КПК, якщо КПК передбачає необхідність одержання рішення суду або санкції прокурора для проведення слідчих дій, то необхідно одержати таке рішення або санкцію. При провадженні слідчих дій необхідно додержуватись вимог кримінально-процесуального законодавства щодо часу проведення слідчої дії, участі певних осіб в її провадженні (захисника, понятих, спеціаліста, перекладача) порядку, послідовності виконання окремих дій. Порушення вимог законодавства при провадженні слідчих дій тягне визнання одержаних відомостей недопустимими. Так, Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 від 24 жовтня 2003 року «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист в кримінальному судочинстві» зазначив, що порушення вимог закону щодо участі захисника при провадженні слідчих дій може бути підставою для визнання недопустимими х доказів, котрі були зібрані під час виконання таких дій.
Перебіг та результати кожної слідчої дії повинні бути зафіксовані у відповідному протоколі, який складається з додержанням правил, передбачених ст. 85 КПК. Крім того, при провадженні слідчих дій можливе застосування звукозапису, кінозйомки, відеозапису відповідно до ст.ст. 85-1, 85-2 КПК. Статтею 87-1 КПК передбачена можливість повного фіксування судового процесу з допомогою звукозаписуючої апаратури чи інших технічних засобів. Таке фіксування обов'язкове на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду, а відмова в такому клопотанні визнається істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства, що потягне визнання всіх відомостей, одержаних у судовому слідстві, недопустимими, а рішення, ухвалене в такій справі, підлягає скасуванню.
Інші засоби одержання доказів не регламентовано так докладно, як провадження слідчих дій. Витребування предметів і документів здійснюється шляхом надіслання відповідного запиту, а отримані за таким запитом документи приєднуються до справи. Якщо учасники процесу або інші особи подають певні предмети або документи для приєднання до справи, то прийняття таких предметів або документів оформлюється відповідним протоколом. Рішення про приєднання до справи речових доказів та документів фіксується у відповідній постанові.
Кримінально-процесуальне право України не містить конкретних указівок про наслідки порушення кримінально-процесуальної форми доказування. Очевидно, що істотні порушення потягнуть визнання відомостей, які одержані з такими порушеннями, недопустимими, а отже і не дозволять використати їх як докази. А от деякі незначні порушення закону під час збирання чи перевірки доказів можливо «нейтралізувати» і використати одержані відомості як докази. Розглянемо, як впливають на допустимість доказів порушення визначених раніше умов (критеріїв) допустимості.
Перша умова — одержання доказів належним суб'єктом. Порушення такої умови неможливо «нейтралізувати», такі порушення, як одержання відомостей неналежною особою, в усіх випадках тягнуть визнання відомостей недопустимими.
Друга умова щ одержання доказів з належного джерела, відомості, одержані з неналежного джерела, в усіх випадках є недопустимими. Скажімо, у випадках, коли відсутні документи, на підставі яких можна встановити вік обвинуваченого, єдиним належним джерелом буде висновок експерта. Робити висновки щодо віку обвинуваченого, використовуючи інші джерела, неприпустимо. Звичайно ж інші джерела доказів для встановлення такої обставини, як вік обвинуваченого, теж можуть бути одержані і використані для перевірки висновку експерта, можливо на їх підставі виникнуть сумніви щодо достовірності експертного висновку, що призведе до призначення повторної експертизи.
Третя умова — додержання належної процедури одержання доказів та закріплення їх відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Зазначимо, що докази можна отримати тільки тими засобами, які передбачені кримінально-процесуальним законодавством України, а одержання фактичних даних засобами, які не передбачені законом, потребує визнання їх недопустимими. Не можна, наприклад, в Україні провести перевірку показань на місці. Якщо виникає необхідність провести відповідну перевірку, можна провести огляд місця події з участю певного суб'єкта, або відтворення обстановки і обставин події.
Інші порушення порядку проведення процесуальної дії та її фіксації у зв'язку 3 вирішенням питання Про допустимість доказів потребують оцінки можливого впливу на достовірність одержаних відомостей Порушення вимог закону щодо участі певних осіб у проведенні слідчої дії (відсутність понятих, спеціаліста, якщо їх участь обов'язкова) потягне визнання одержаних даних недопустимими, оскільки виникають сумніви щодо достовірності таких відомостей і втрачається можливість провести їх належну перевірку. Деякі порушення не впливають на оцінку достовірності даних, наприклад, порушення порядку виклику свідка або потерпілого на допит, не тягне зазвичай, визнання їх показань недопустимими. Якщо слідчий всупереч вимогам ст. 146 КПК, незважаючи на прохання обвинуваченого власноручно написати показання, провів допит і сам повно та правильно записав показання, то таке порушення можна не визнати істотним, а одержані відомості розглядати як допустимі. Деякі недоліки фіксації проведеної процесуальної дії також можна « нейтралізувати», а одержані дані визнати допустимими. Якщо слідчий не вказав у протоколі слідчої дії час початку або закінчення слідчої дії, якщо на деяких сторінках протоколу слідчої дії відсутні підписи свідка, то такі недоліки можна подолати шляхом допиту осіб, які брали участь у слідчих діях, і переконатися в тому, що записи в протоколі відповідають тому, що відбувалося під час проведення такої дії, а відсутність певних даних, відсутність підпису викликані недбалістю слідчого. Дані, зафіксовані в таких протоколах, можна буде визнати допустимими.
Таким чином, аналіз поняття доказів, яке дано в ст. 65 КПК, дозволяє вести мову про дві властивості доказів — належність та допустимість.
Іноді деякі автори пишуть про наявність і інших властивостей доказів, найчастіше згадують достовірність (тобто відповідність дійсності) та достатність.
З такою думкою не можна погодитися. Властивість — це така ознака, яка обов'язково притаманна певному об'єкту, без якої немає цього об'єкта. Аналізуючи поняття доказів, яке дано в КПК, інші норми щодо доказування, можна дійти висновку, що законодавець називає доказами будь-які відомості, і ті, що відповідають дійсності, і ті, які є недостовірними. Кожен суб'єкт, який приймає процесуальне рішення, перевіряє та оцінює докази за внутрішнім переконанням, сам вирішує, які докази є достовірними, а які — недостовірними. На підставі тих доказів, які такий суб'єкт визнає достовірними, він робить висновки щодо фактичних обставин справи та приймає процесуальне рішення. КПК, наприклад, зазначає, що підставою для притягнення особи як обвинуваченого є достатність доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою. Таким чином, слідчий виносить постанову про притягнення особи як обвинуваченого, потім складає обвинувальний висновок, посилаючись на ті докази, які він визнав достовірними. Під час розгляду справи в суді суд також на підставі внутрішнього переконання оцінює докази і може визнати недостовірними ті докази, які слідчий вважав такими, що відповідають дійсності, і ухвалити виправдувальний вирок. Отже, оцінка достовірності доказів може змінюватися протягом досудового та судового провадження в кримінальній справі, але всі відомості, що одержані в порядку, передбаченому законодавством, і мають відношення до справи, визнаються доказами.
Достатність доказів також не можна розглядати як властивість доказів. Очевидно, що поняття «достатність» характеризує певну сукупність доказів, вести мову про достатність доказів можливо тілько стосовно прийняття конкретного процесуального рішення. До того ж, для прийняття різних рішень потрібна різна сукупність доказів. Так, для прийняття рішення про порушення кримінальної справи необхідна сукупність доказів, на підставі яких можна дійти висновку про вчинення злочину, незалежно від того, чи відомо, хто саме вчинив злочин. Для ухвалення рішення про притягнення особи як обвинуваченого необхідна така сукупність доказів, яка вказує на вчинення злочину конкретною особою. Якщо в справі немає достатніх доказів для ухвалення певного рішення, це не означає, що наявні докази (яких не вистачає для прийняття рішення) втрачають значення доказів.
Отже, докази — це відомості про факти, які мають властивості належності та допустимості. Відсутність будь-якої з цих властивостей не дозволяє використати відомості як докази. Достовірність не є властивістю доказів, але кожний суб'єкт, на якого покладено обв'язок доказування, оцінює докази і засновує свої висновки щодо фактичних обставин справи на тих доказах, які він визнає достовірними, аргументуючи свою думку щодо визнання окремих доказів недостовірними.
55. Класифікація доказів, її значення.
Класифікація доказів — це поділ їх на групи за певними підставами, які враховують притаманні доказам певних груп особливості.
Залежно від особливостей носія інформації, механізму сприйняття, зберігання та відтворення інформації докази поділяють на особисті та речові. Особистими є фактичні дані, які сприймалися людиною, і відтворені нею в порядку, передбаченому законом. Йдеться про показання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, висновок експерта, протоколи слідчих дій, в яких зафіксовано обставини, які сприймали слідчий та інші учасники провадження відповідної слідчої дії, документи, в яких зафіксовано дані, що повідомляє певна особа. Для особистих доказів характерно те, що певна інформація, яку сприймала людина, є описом обставин за допомогою слів чи інших кодових знаків — цифрових, графічних. А речові докази — це предмети матеріального світу, які несуть певну інформацію своїм зовнішнім виглядом, оскільки вони безпосередньо були піддані змінам у зв'язку зі злочином, наприклад, замок зі слідами злому, ніж із відбитками пальців злочинця і т. ін.
У тих випадках, коли йдеться про речові докази, джерелом доказів є сам предмет матеріального світу, а доказом — ті властивості цього предмета, які несуть інформацію, відомості, що стосуються справи. Якщо під час огляду місця події (оселі, де було вчинено вбивство) знайдено склянку з відбитками пальців підозрюваного, то джерелом доказів буде сама річ — склянка, а доказом — ті її властивості, які стосуються справи — наявні відбитки пальців.
Доцільність розглядуваної класифікації визначається тим, що вона дозволяє в процесі перевірки, оцінки доказів ураховувати при
притаманні їм особливості. Так, перевірка доказів, що їх слід віднести до особистих, передбачає необхідність перевірки особливостей тієї особи яка сприймала і повідомляє інформацію (характер взаємовідносин свідка, потерпілого з обвинуваченим; фізичні дані, які впливали чи могли впливати на сприйняття якихось обставин — зір, слух, вік, професію особи; час, який сплинув з моменту, коли особа сприймала обставини, про які вона дає свідчення; відстань, на якій знаходилася особа, від місця, де відбувалися події, про які вона повідомляє і т.ін.).
Перевірка речового доказу потребує з'ясування питання про те, де було знайдено певну річ, за яких умов, яким змінам вона могла піддаватися. Для аналізу інформації, яку несе така річ своїм зовнішнім виглядом, зазвичай необхідно проводити експертизу (для того, скажімо, щоб з'ясувати, кому належать відбитки пальців, чи придатна зброя для пострілу і т.ін.).
Залежно від наявності чи відсутності проміжних носіїв інформації докази можна поділити на первинні та похідні. Первинними є докази, які одержані від того, хто безпосередньо сприймав інформацію, яку він відтворює. Первинними особистими доказами є фактичні дані про обставини, які свідок, потерпілий чи обвинувачений сприймали безпосередньо і про які вони дають показання. Наприклад, свідок розповів під час допиту, що він бачив, як обвинувачений наносив потерпілому побої. Фактичні дані, одержані від такого свідка і зафіксовані у відповідному протоколі допиту, є первинними доказами. Висновок експерта, в якому експерт повідомляє про проведені ним дослідження і фактичні дані, які він безпосередньо одержав, теж будуть первинними доказами.
Похідними особистими доказами визнаються фактичні дані, повідомлені особою, яка сама не спостерігала обставини, про які вона дає показання, а довідалася про них від іншої особи. Якщо, скажімо, свідок повідомив, що сам він не бачив, як обвинувачений бив потерпілого, але йому потерпілий розповів, хто, за яких обставин заподіяв йому тілесні ушкодження, то показання такого свідка, в яких він передає те, що почув від потерпілого, містять похідні докази. Таким чином, У розглядуваному випадку один носій інформації сприймав певні обставини, а інший —- відтворює. Можливі випадки, коли є певний ланцюг носіїв інформації. Наприклад, потерпілий, який знаходився в лікарні, розповів про обставини заподіяння йому тілесних ушкоджень медичній сестрі, вона повідомила про його розповідь лікаря, а слідчий допитує лікаря і той передає відомості, про які узнав від медсестри.
Первинні докази містить оригінал документа.
Похідними доказами є фактичні дані, які містяться в копії документа.
Первинними речовими доказами є предмети, які зазнали певних змін саме у зв'язку зі злочином (викрадені речі, знаряддя злочину)* Похідними речовими доказами є копії, моделі, зліпки слідів, які відтворюють важливі властивості первинного речового доказу — обрис, розмір сліду.
Практичне значення поділу доказів на первинні та похідні в тому» що слідчий, прокурор, суд повинні щодо кожного доказу точно визначити, чи є він первинним або похідним, в разі, коли в розпорядженні слідчого є похідні докази, він повинен знайти відповідні первинні докази. Стосовно показань свідка ст. 68 КПК містить вимогу в усіх випадках, коли свідок повідомляє дані, що базуються на повідомленнях інших осіб (тобто йдеться про похідні докази), допитати таких осіб, інакше кажучи, одержати первинні докази. На наш погляд, така вимога повинна розповсюджуватися і на інші джерела доказів, зокрема на показання підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, слід також намагатися одержувати оригінали документів, а не їх копії. Разом із тим, вимога закону в усіх випадках допитати осіб, на яких посилається свідок, сформульована необгрунтовано категорично. Дійсно, недопустимо використовувати як докази відомості, джерело яких невідоме, коли, наприклад, свідок повідомляє, що надані ним свідчення він почув від невідомих йому осіб. Але в тих випадках, коли свідок, який сам не спостерігав обставини, про які він дає показання, може назвати конкретну особу, від якої почув про ці обставини, а допитати таку особу неможливо, то після відповідної перевірки такі дані можна вважати доказами. Наприклад, особу з тяжкими ушкодженнями було доставлено до лікарні, поранений був у свідомості і розповів лікарям про обставини заподіяння йому ушкоджень, назвав особу, винну в цьому. Під час операції поранений помер. У такому випадку можна буде допитати лікарів щодо обставин, про які їм розповів потерпілий, і використати дані як докази, оскільки дані, які повідомлятимуть лікарі під час допиту, можна буде перевірити, з'ясувати, який був стан у потерпілого, чи міг він адекватно сприймати те, що відбувалося.
Похідні докази можуть бути використані для перевірки первинних. Якщо є підстави вважати, що на свідка-очевидця або потерпілого впливали якісь зацікавлені особи, або вони могли забути деякі обставини, і відомо, що про ці обставини вони комусь розповідали, то допит таких осіб, показання яких будуть мати похідні докази, дозволить провести перевірку показань очевидців.
Оцінка похідних доказів потребує врахування особливостей сприйняття, зберігання, переробки, відтворення інформації всіма носіями такої інформації.
Докази поділяють на обвинувальні та виправдувальні залежно від того, підтверджують чи спростовують вони певну версію про вчинення злочину. На перших етапах розслідування справи слідчий висуває кілька версій, і, як того потребує КПК, починає їх одночасну перевірку. Отже, і поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні провадиться щодо кожної версії, причому, один і той же доказ може розглядатися як обвинувальний щодо однієї версії і як виправдувальний — щодо іншої. Після того, як певна особа стає підозрюваним або обвинуваченим, поділ доказів відбувається щодо версії про вчинення злочину підозрюваним чи обвинуваченим.
Докази, які підтверджують наявність події злочину, факт учинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), а також наявність обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК), визнаються обвинувальними, а докази, що спростовують припущення про злочинний характер досліджуваної події або про факт вчинення злочину обвинуваченим, і ті, що встановлюють обставини, які пом'якшують покарання — виправдувальними.
Іноді в справі можуть бути докази, які не можна розглядати ні як обвинувальні, ні як виправдувальні. Це, наприклад, відомості про осіб, ЯКІ були очевидцями певної ПОДІЇ, дані Про наявність ВІДПОВІДІ кваліфікації у перекладача чи експерта і т. ін.
КПК містить вимогу, адресовану слідчому, дізнавачу прокурору проводити дослідження обставин справи об'єктивно, тобто збирати, аналізувати як обвинувальні, так і виправдувальні докази. На всіх етапах судочинства, приймаючи рішення, суб'єкти, в провадженні яких знаходиться справа, повинні врахувати як обвинувальні, такі виправдувальні докази.
Докази поділяють на прямі та непрямі (побічні). Така класифікація можлива тільки щодо певної частини доказів, а саме тих, на підставі яких провадиться встановлення (або спростування) тільки однієї обставини — факту вчинення злочину конкретною особою. Всі інші докази (на підставі яких можна встановити інші обставини, котрі складають предмет доказування і передбачені ст. 64 КПК) можна вважати такими, що не підлягають поділу на прямі чи непрямі, вони, так би мовити, «нейтральні» відносно розглядуваної класифікації.
Отже, прямі докази своїм змістом підтверджують або спростовують факт учинення злочину конкретною особою, а непрямі докази дозволяють зробити тільки припущення про можливу причетність певної особи до вчинення злочину і безпосередньо встановлюють деякі доказові (проміжні) факти. І тільки на підставі певної сукупності непрямих доказів із додержанням деяких умов можна буде дійти висновку про винність особи у вчиненні злочину. Так, наприклад, потерпілий та свідок-очевидець розповіли на допиті про обставини заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, вказали винну в цьому особу. Такі відомості, що містяться в протоколах допиту, є прямими доказами, тому що з їх змісту можна буде зробити безпосередній (одноступеневий) висновок про винність конкретної особи у вчиненні злочину (звичайно ж докази необхідно буде перевірити, оцінити, визначити їх достовірність). Якщо ж слідчий у справі про вбивство одержав показання свідка, який пояснив, що чув, як підозрюваний погрожував потерпілому, то такі відомості є непрямими доказами, з їх змісту неможливо зробити категоричний висновок про винність підозрюваного У вбивстві, але вони дають підстави для припущення про можливу причетність його до розслідуваного злочину. Такі докази також підлягають перевірці та оцінці для встановлення їх достовірності, після чого можна буде дійти висновку про те, що підозрюваний погрожував потерпілому. Коли слідчий матиме певну сукупність непрямих доказів» скажімо, відомості про те, що підозрюваного бачили, коли він заходив до оселі потерпілого, відомості про те, що підозрюваний пропонував свідкові купити у нього ювелірні прикраси, схожі на ті, що були викрадені у потерпілого після вбивства, у підозрюваного було вилучено зброю, яка була знаряддям вбивства потерпілого тощо, слідчий, перевіривши такі докази, переконавшись у їх достовірності, зможе дійти висновку, що саме підозрюваний учинив убивство потерпілого. Отже» використання непрямих доказів ускладнює процес доказування, інакше кажучи, потребує іншої структури процесу доказування в порівнянні з використанням прямих доказів, таке доказування е двоступеневим. Адже спочатку необхідно перевірити непрямі докази, визначити їх достовірність, на їх підставі встановити проміжні факти, а після цього визначити зв'язок між проміжними фактами и однією з обставин, які складають кінцеву мету доказування, а саме встановити винність певної особи у вчиненні злочину.
Значення поділу доказів (а точніше — певної частини доказів) на прямі та непрямі в тому, що слідчий, прокурор, суд повинні чітко визначитися під час дослідження доказів, з якими саме доказами вони мають справу, якщо наявні докази можна віднести до непрямих, то на їх підставі не можна зробити однозначний висновок про винність або невинність особи у вчиненні злочину. Разом із тим, поділ доказів на прямі та непрямі не означає протиставлення прямих та непрямих доказів, і тим більше не дозволяє дійти висновку про перевагу одних доказів перед іншими.
У багатьох справах прямі докази взагалі відсутні і доказування здійснюється тільки на підставі непрямих. У юридичній літературі пропонують певні правила доказування за допомогою непрямих доказів. До таких правил перш за все відносять необхідність мати певну сукупність доказів, які становлять «ланцюг», усі ланки якого не суперечать одна одній. Сукупність непрямих доказів повинна бути такою, щоб були перевірені та відкинуті всі можливі версії щодо осіб, які вчинили злочин, і лишилася тільки одна версія.
56. Процес доказування, його елементи.
Поняття доказування в кримінальному судочинстві, як уже зазначалося, має два значення: в першому значенні під доказуванням розуміють різновид пізнання, тобто діяльність, яка провадиться для встановлення фактичних обставин справи; в другому значенні доказування — це діяльність, спрямована на обґрунтування певної думки, певного твердження, вона здійснюється для того, щоб переконати суд (або іншого суб'єкта) в необхідності прийняти конкретне рішення.
Розглянемо докладніше процес доказування як різновид процесу пізнання в кримінальному судочинстві. Це діяльність уповноважених державних органів та посадових осіб, спрямована на встановлення фактичних обставин справи на підставі доказів. Така діяльність докладно регламентована законодавством, у цій діяльності у формах, передбачених законом, можуть брати участь суб'єкти, зацікавлені у певному вирішенні справи.
Аналізуючи процес доказування, в ньому виділяють певні елементи — збирання, перевірку та оцінку доказів. Вони становлять єдиний процес, перебігом якого окремі елементи щільно переплетені, і тільки теоретично можна відокремити один елемент від іншого, та проаналізувати їх. Коли слідчий допитує свідка (тобто збирає докази), він одночасно порівнює їх з іншими доказами, які є в справі, ставить перед свідком уточнюючі питання (перевірка доказів), робить попередній висновок про достовірність відомостей, які повідомив свідок, (оцінка доказів). Така попередня оцінка показань свідка необхідна для того, щоб задати свідкові відповідні питання, застосувати тактичні заходи, які дозволять виявити неправдиві свідчення. Зауважимо, що така оцінка є саме попередньою, остаточну оцінку доказів слідчий провадитиме пізніше, коли збере необхідну сукупність доказів. Отже, в процесі доказування можна виділити такі елементи: збирання, перевірку та оцінку доказів.
Проаналізуємо зміст цих елементів процесу доказування.
Першим елементом називають збирання доказів. Зазначимо, що ст. 66 КПК йдеться про збирання та подання доказів. Під збиранням доказів розуміють діяльність суб'єктів, у провадженні яких перебуває справа, спрямовану на одержання доказів шляхом проведення перед, бачених законом дій. Подання доказів відбувається з ініціативи інших осіб — учасників процесу, можливо, сторонніх осіб.
Збирання доказів можна здійснювати тільки засобами, передбаченими законодавством, а саме шляхом: проведення слідчих (судових) дій; витребування предметів та документів; прийняття предметів та документів від учасників процесу та інших осіб; звернення з вимогою про проведення ревізії. Крім того, докази можна одержати шляхом оперативно-розшукових заходів, які проведено на підставі доручення особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду (ст. 66 КПК).
КПК одним із засобів одержання доказів називає подання доказів учасниками процесу й іншими особами. Тут закон допускає неточність. Учасники процесу та інші особи не мають доказів, вони можуть надати речі або документи, і тільки після того, як особа або орган, у провадженні якого перебуває справа, прийме рішення про приєднання до справи таких речей або документів, їх можна буде вважати доказами. Отже, як засіб одержання доказів ми розглядаємо прийняття речей та документів уповноваженою особою.
Універсальним засобом збирання доказів є проведення слідчих (судових) дій, підстави та порядок здійснення таких дій детально регламентовано КПК. В деяких випадках докази можна одержати без проведення слідчих дій, застосувавши спрощений порядок — витребувати речі чи документи від громадян та організацій. Питання про те, яким засобом можна одержати ті чи інші докази, вирішує слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор, суд, ураховуючи вимоги закону, обставини справи і характер відомостей, які необхідно отримати. Так, у випадках, коли для одержання певних відомостей необхідні спеціальні знання, слідчий призначає експертизу, якщо необхідно одержати дані, які відомі певній особі, має бути проведений допит такої особи і т. ін. А у випадках, коли необхідно отримати предмети або документи, які зберігаються у певної особи (громадянина чи організації), слідчий може провести слідчі дії (обшук, виїмку), або витребувати такі предмети чи документи. Якщо є підстави вважати, що особи, У яких зберігаються предмети або документи, зацікавлені в приховуванні, знищенні таких предметів чи документів, або перекручуванні інформації, що міститься в документах, необхідно провести слідчу дію — виїмку (а, можливо, й обшук). Коли таких підстав немає, слідчий може витребувати необхідні документи або речі, направивши відповідний запит.
Збирання доказів передбачає закріплення одержаних відомостей. При проведенні слідчих дій обов'язкове ведення протоколів (ст. 84 КПК), протоколом необхідно оформити і прийняття доказів від учасників процесу та інших осіб. Проведення оперативно-розшукових дій також необхідно оформити протоколом, якщо відомості, отримані під час їх проведення буде використано як докази, а також у випадках, коли цього потребує Закон (ч. 2 ст. 8 Закону України від 18 лютого 1992 року (зі змінами) «Про оперативно-розшукову діяльність). ПІД час збирання доказів окрім ведення протоколу можна застосувати науково-технічні засоби, передбачені ст.ст. 85-1 та 85-2 КПК.
Наступний елемент процесу доказування — перевірка доказів. Перевірка доказів є передумовою їх оцінки. Така перевірка здійснюється шляхом аналізу кожного доказу окремо, а також шляхом зіставлення одного доказу з іншими — це аналітична, розумова діяльність. Крім того, перевірка провадиться практичним шляхом — проведенням нових слідчих дій, витребуванням нових предметів та документів. Деякі слідчі дії спрямовані зазвичай саме на перевірку раніше одержаних доказів, це очна ставка, відтворення обстановки та обставин події, з метою перевірки можуть провадитися і будь-які інші слідчі дії. Для перевірки доказів можна провести і оперативно-розшукові дії.
Метою перевірки є визначення належності, допустимості, достовірності доказів.
Оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування з вирішення питання про належність, допустимість, достовірність доказів. Оцінка доказів, що передує прийняттю процесуального рішення, включає також висновок щодо достатності сукупності доказів для прийняття такого рішення в кримінальній справі.
Оцінка доказів як розумова діяльність відбувається ва підставі законів логіки та психології. Разом з тим, вона регламентована і кримінально-процесуальним законодавством. Відповідно до ст. 67 КПК докази оцінюють суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Внутрішнє переконання розглядається як метод, принцип оцінки доказів, а також як результат оцінки. Як метод оцінки внутрішнє переконання означає, що кожен суб'єкт, який оцінює докази, робить це вільно, він не залежить від будь-яких указівок, не пов'язаний формальними вимогами закону, оскільки ніякі докази не мають наперед установленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК). КПК закріплює ще одне важливе правило — оцінка доказів, дана одним суб'єктом, не обов'язкова для іншого. На це звертає увагу Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства, яке регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування», де зазначено, що в рішенні про направлення справи на додаткове розслідування суд не вправі наперед вирішувати питання про формулювання та обсяг обвинувачення, його доведеність, кваліфікацію вчиненого, достовірність того чи іншого доказу або перевагу одних доказів перед іншими, а також вважати встановленими обставини, які підлягають перевірці в ході додаткового розслідування (п. 13).
Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає стан упевненості в правильності своїх висновків щодо належності, допустимості та достовірності доказів, а також достатності сукупності доказів, на підставі яких можна дійти переконливого висновку про фактичні обставини справи, які необхідно встановити для прийняття певного процесуального рішення.
Оцінюючи докази, відповідні суб'єкти керуються законом, насамперед закріпленим у законі правилом про оцінку доказів за внутрішнім переконанням, нормами, які гарантують таку оцінку. Питання про належність доказів вирішується з огляду на обставини, які складають предмет доказування, питання про допустимість вирішується з урахуванням вимог закону про порядок одержання певних відомостей. Достатність доказів визначається відповідно до підстав прийняття того чи іншого рішення. Так, для ухвалення рішення про притягнення певної особи як обвинуваченого необхідна сукупність доказі. для впевненого висновку про вчинення злочину ЦІЄЮ особою (ст. 13, КПК), при цьому може не бути доказів про пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, про витрати закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого. Для складання обвинувального висновку необхідна така сукупність доказів, на підставі яких можна зробити переконливий висновок про всі обставини, які складають предмет доказування.
Внутрішнє переконання має бути засноване на повному, всебічному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, тобто внутрішнє переконання повинно бути обґрунтованим, на відміну від знання, знайденого інтуїтивно, від довільного розсуду. Зовнішнім визначенням обґрунтованості рішення є його мотивованість.
