Загальні відомості

Лізосоми (від греч.(грецький) lýsis — розпад, розкладання і soma — тіло), структури в клітинах тварин і рослин, що містять ферменти (близько 40), здатні розщеплювати білки, нуклеїнові кислоти, полісахариди, ліпіди (звідси назва). Відкриті в 1955 бельгійським біохіміком До. Де Дювом . Розміри 0,25—0,5 мкм. Основні особливості лізосом — наявність в них ферментів групи кислих гідролаз і одношарової ліпопротєїнової мембрани, що оберігає сполуки, що знаходяться в клітині, від руйнівної дії лізосомних ферментів. Розрізняють 2 основних види лізосом: первинні, службовці з вмістищем ферментів, але що не беруть участь в процесі внутріклітинного переварювання, і вторинні, пов'язані з літичними процесами; утворюються при злитті первинних лізосом з вакуолями, що містять призначений для переварювання матеріал (до них відносять і цитолісоми, в яких відбувається переварювання компонентів власної клітки — аутофагія). Вважають, що мембрани Л. утворюються з ендоплазматичній мережі, з Гольджі комплексу або виникають заново. Синтез ферментів лізосом відбувається, ймовірно, в системі т.з. внутріклітинного конвеєра: рибосома — ендоплазматична мережа — комплекс Гольджі. Л. виконують в клітці травну, захисну, видільну і ін. функції. Участь Л. у внутріклітинному травленні особливо виражено в клітках, здатних до піноцитозу і фагоцитозу . Л. грають роль в ряду фізіологічних процесів, що вимагають лізису клітинних структур (наприклад, в зворотному розвитку матки після пологів, в захисті клітки від бактерій, чужорідних тіл, хімічних речовин, в запальних і імунологічних реакціях, в процесах дистрофія, некрозу ) . З дією лізосомних чинників зв'язують розвиток системного червоного вовчаку, ревматизму ревматоїдного артриту, ряду захворювань печінки, нирок, злоякісних новоутворень і ін.

[Ред.] Утворення

Лізосоми беруть участь в утворенні ензимів, що піддаються фагоцитозу. Всі ці ензими утворюються в ендоплазматичній сітці і проходять та обробляються через комплекс Ґольджі.

[Ред.] Функції

Лізосоми призначені для перетравлення відмерлих решток клітини, зокрема мітохондрії, макромери різних органічних сполук та інші. Іншою функцією є знищення чужорідних бактерій, які можуть вторгатися у клітину. А також виправлення пошкоджень клітини, які можуть бути завдані їй.

Закон Харді Вайнберга для ідеальної популяції

Закон Харді—Вайнберга, або закон генетичної рівноваги — одна з основ популяційної генетики. Закон описує розподіл генів в популяції за наступних умов:

• у популяції відбувається вільне схрещування;

• у популяції відсутня міграція (як вхідна, так і вихідна);

• у популяції відсутні випадкові мутації.

При виконанні цих умов відносна частота особин, що є носіями кожного з алелів деякого гену буде лишатись постійною та незмінною з покоління в покоління; іншими словами, за таких умов дрейф генів відсутній.

Математично закон описується таким чином:

Нехай в популяції присутній ген, що має два алелі — А та а. Тоді у особин цієї популяції можуть зустрічатись такі комбінації даних алелів: АА, аа, аА та Аа. Якщо позначити через p та q частоту, з якою зустрічаються індивідууми з алелями А та а відповідно, то, згідно із законом Харді—Вайнберга,

р²+2pq+q²=100%,

де р² — частота, з якою зустрічаються носії генотипу АА, 2pq — генотипів Аа та аА, а q² — з генотипом аа. Ці частоти, при дотриманні вищезазначених умов, будуть сталими із покоління в покоління, незалежно від зміни кількості індивідуумів в популяції і від того, наскільки великі або малі значення p та q.

Даний принцип був сформульований в 1908 р. незалежно англійським математиком Г. Х. Харді та німецьким лікарем В. Вайнберг

Закономірності мінливості модифікаційна мінливість

Модифікаційна мінливість — зміни у фенотипі організму, що у більшості випадків носять пристосувальний характер та утворюються внаслідок взаємодії генотипу із навколишнім середовищем. Зміни в організмі, або модифікації, не успадковуються. У цілому поняття «модифікаційна мінливість» відповідає поняттю «визначена мінливість», яке ввів Чарльз Роберт Дарвін.