Поняття політичної ідеології. Ідеологізація і деідеологізація

Як відзначається в сучасній літературі, термін "ідеологія" було введено в науковий обіг французьким економістом і філософом А.Л.К.Дестютом де Трасі в його роботі "Елементи ідеології" (1801—1815) для позначення вчення про ідеї, що становлять стійку основу політики, етики і т. ін. У подальшому цей термін одер­жав не тільки значне поширення в соціально-політичних науках, а й різне значеннєве наповнення. Особливу роль "ідеологія", "полі­тична ідеологія", процеси ідеологізації громадського життя і свідо­мості стали грати в останні півтора сторіччя в умовах великомас­штабних соціальних, міжнаціональних і релігійних конфліктів, світових війн, протиборства соціальних систем і т.п.

У широкому значенні ідеологія (від грец. "ідея" і "логос" — слово, поняття, вчення) — це рівень суспільної свідомості, що, як теоретична складова, поданий в усіх його формах і забезпечує фун­кціонування так званих ідеологічних відносин (загальну характе­ристику ідеології й ідеологічних відносин див. у питаннях: "Сус­пільна свідомість" та "Сутність і структура суспільних відносин").

Політична ідеологія становить різновид суспільної ідеології. Як явище вона досить самостійне і логічно структуроване утво­рення, подане у вигляді цілеспрямовано створеної системи взає­мозалежних ідей, цінностей, ідеалів.

У сучасній літературі, як вітчизняній, так і зарубіжній, по­няття "політична ідеологія" визначається багато в чому одно­типно, головним чином, через роль ідей у боротьбі соціальних груп за владу. Наприклад, американський соціолог А.Гіденс визначає ідеологію як: "Поширені ідеї або переконання покли­кані обґрунтувати інтереси панівних груп. Ідеологія існує в будь-якому суспільстві, де існує система й стійка нерівність між соціальними групами. Поняття ідеології тісно пов'язане з владою, оскільки ідеологічні системи сприяють узаконенню різних ступенів влади, що належить групам". У пострадянській політологічній літературі досить типовим є таке визначення: "Політична ідеологія" — це "специфічне вчення (доктрина), що обґрунтовує претензію того або іншого класу, соціальної групи на владу (або її використання) і домагається у зв'язку з цими цілями підпорядкування суспільної думки її ідеям".

За функціональною роллю політичної ідеології в політичній свідомості і діяльності людей сучасні дослідники виділяють у її структурі кілька взаємозалежних рівнів.

Концептуальний (теоретичний). Ця складова ідеології ста­новить філософське обґрунтування соціально-політичних цінностей і ідеалів бажаного (для визначеного соціального суб'єкта — класу, соціального прошарку, групи і т.д.) типу суспільного ладу і способів соціальних перетворень, а також логічно несупереч-ливу аргументацію на користь ствердження в житті тих або інших норм і принципів взаємовідносин між людьми (як на рівні окремих індивідів, так і на рівні великих соціальних груп). Часто ключовими у даному випадку стають трактування понять справедливості, рівності, свободи тощо.

Як правило, цей рівень формується такими напрямками в соц­іально-політичних науках, як філософія і політична філософія.

Програмно-директивний. Становить конкретне втілення цінностей та ідеалів, обраних теоретиками в інтересах соціальної групи й обґрунтованих ними як істинні та справедливі, у програ­ми, вимоги, гасла, заклики, що найбільш чітко виражені в базових документах політичних партій, рухів, асоціацій громадян. У цих програмах, в аспекті цілей і задач, етапів, засобів і способів, визна­чені стратегія і тактика політичних дій. Іноді, у тих випадках, коли політична партія монополізує державну владу в країні, про­грамно-директивний рівень політичної ідеології може бути по­даний у державних нормативно-правових документах, у тому числі й у конституції. А така ідеологія стає державною.

Актуалізований (деякі політологи дають йому назву "поведі-нковий"). Ця складова політичної ідеології становить"ідею в дії". Це втілення програмних положень, вимог, цілей, гасел у свідо­мості людей, яке виявляється у формах і способах їх політичної поведінки (активної політичної участі, спрямованості політичної дії, підтримки певних політичних сил, нейтралітеті і т.д.).

Політична ідеологія має чимало суспільних функцій. Серед основних можна відзначити такі.

По-перше, за допомогою ідеології відбувається усвідомлення і теоретичне вираження основних інтересів соціальних груп. Цей процес забезпечує соціально-політичне перетворення соціальної групи з об'єкта політики у суб'єкт політичної дії. Або, як відзна­чав К.Маркс, характеризуючи роль політичної ідеології як само­свідомості класів, вона творить з "класу в собі" "клас для себе".

По-друге, інтегративна функція політичної ідеології. Вона виявляється не тільки в тому, що на основі теоретично усвідом­леної спільності інтересів (ідей та цінностей) відбувається об'єднання представників однієї соціальної групи в боротьбі за вла­ду для задоволення цих інтересів, а й забезпечується залучення на бік цієї групи представників інших груп і соціальних шарів. В деяких історичних процесах завдяки політичній ідеології відбувається стимуляція й об'єднання політичної активності більшої частини населення країни (наприклад, національно-виз­вольна боротьба).

По-третє, політична ідеологія як концептуальна модель сус­пільного розвитку, забезпечує моделювання і прогнозування май­бутніх соціально-політичних станів суспільства. У різних пол­ітичних доктринах (наприклад, лібералізм, соціалізм, комунізм, анархізм і т.д.) ідеал суспільного устрою, що моделюється, буде істотно відрізнятися один від одного, оскільки він буде екстра­поляцією в майбутнє різних, іноді протилежних, цінностей і прин­ципів співжиття людей (інститутів власності, форм правління, типу політичного режиму, характеру прав і свобод тощо).

Політична ідеологія як суспільна свідомість у цілому і його окремі форми виконує також пізнавальну, виховну,регулятивну та комунікативну функції.

Деідеологізація визначалася у радянський науковій літера­турі (як це не смішно) "ідеологічно" як "соціально-філософсь­кий напрямок західної суспільної думки, що отримала поши­рення в середині XX ст., що ставить за мету і виправдання буржуазного об'єктивізму та "безпартійності" в науці" (Філо­софський енциклопедичний словник).

У пострадянській літературі пропонується більш науково ви­важена, ідеологічно не забарвлена інтерпретація. "Деідеологіза­ція" — "поняття, що об'єднало широко поширені в 50-х pp. XX ст. у західному суспільствознавстві соціально-філософські концепції, що проголосили "кінець ідеології" у суспільстві та можливість побудови вільної, чистої від ідеологічних наша­рувань науки" (Політологія: енциклопедичний словник).

Інтелектуальна тенденція "деідеологізації" бере початок від соціології знання німецько-американського політолога К.Ман-хейма, в якому ідеологія розглядалась як відносно довільна інтер­претація цінностей з позицій інтересів окремих соціальних груп.

Найбільш активно гасла та вимоги деідеологізації висували­ся в 50—60-х роках XX ст. у вченнях таких відомих західних соціологів, філософів, політологів, як Р.Арон, Д.Белл, С.Ліпсет, К.Поппер, Т.Парсонс, Е.Шилз.

У політичній науці установка на деідеологізацію пов'язана з різними процесами. По-перше, це панування в 50-х — першій половині 60-х років XX ст. у західній політичній науці (особли­во американській) біхейвіористського підходу. Його базова тео-ретико-методологічна установка, що сформувалася під впливом теорії пізнання неопозитивізму, вимагала повної "ідеологічної нейтральності політолога", тобто повної відмови в політичних дослідженнях від орієнтації на які-небудь цінності й ідеали. Тільки таким чином, на переконання прихильників біхейвіори­стського підходу, політологія може стати "наукою", аналогічною за своєю суттю та здобутками природознавству, оскільки зможе створювати загальновизнану теорію, єдиний (загальновизнаний) категоріальний апарат і відкривати закономірності в сфері сус­пільно-політичних явищ.

По-друге, тенденція "деідеологізації" суспільствознавства була зумовлена створенням соціально-філософських і соціологічних концепцій постіндустріального суспільства (додатково див. тему "Проблема періодизації суспільно-історичного процесу. Суспіль­ний прогрес і його критерії") та теорій конвергенції соціально-політичних систем. Теорії конвергенції, що ґрунтувалися на іде­ях технократизму, стверджували, що капіталістичне і соціалістич­не суспільства становлять той самий технологічний рівень роз­витку суспільства. Тому їхні ідеологічні розбіжності мають дру­горядний характер, а ідеологічні суперечності між ними не по­винні братися до уваги і впливати на політику цих держав.

Слід зазначити, що "ідеологізацію" та "деідеологізацію" як теоретичні підходи в політичній науці можна протиставля­ти лише умовно. Насправді гасло "деідеологізації" у західній науці часто приховувало неподільне панування та при­хильність суспільствознавців ліберально-демократичній ідео­логії. У даному випадку дуже показовою є відома стаття амери­канського політолога Ф.Фукуями "Кінець історії?" (1989 р.). У ній американський політолог доводить безперспективність і навіть "смерть" усіх ідеологічних доктрин, крім ліберально-де­мократичної, що, на його думку, має виняткову можливість стати "ідейним володарем" сучасного світу.

У цілому, тенденція "деідеологізації" як наукова та ідеоло­гічна установка проіснувала недовго. У політичній науці з кінця 60-х pp. почався відхід від методології біхевіоризму. У цей же час у соціально-політичному житті західних країн виникли чис­ленні рухи з різною ідеологічною спрямованістю, а з кінця 80-х років XX ст. ідеологізація науки, суспільної свідомості і політи­ки різко посилилася.

Поняття "ідеологізації" має сенс у тому випадку, коли пол­ітична діяльність, регулювання соціальних відносин, функціо­нування органів державної влади і навіть, у цілому, всі сфери життєдіяльності людей (наприклад, в умовах тоталітарних режимів), відбувається на основі ідейних і ціннісних стандартів, що проголошуються і впроваджуються в суспільну свідомість певною політичною силою, яка використовує певну ідеологію. Тобто тоді, коли соціальна реальність, поведінка людей починає оцінюватися, а в ряді випадків і насильно регулюватися через призму їх відповідності ідеалам і цілям суспільного устрою, що визнаються безумовно: істинними, довершеними, прекрас­ними в якійсь системі ідей, цінностей, символів, політизованих міфів (наприклад, релігійних вченнях, філософсько-політичних концепціях, партійних програмах тощо).

У існуючій науковій літературі поняття "ідеологізація" виз­начається переважно таким чином. Це — "розуміння політич­них та інших суспільних інститутів виключно як виразників тієї або іншої ідеології, що відбиває протилежні класові інте­реси і спрямована на їх легітимацію і захист. При цьому зав­дання політичних інститутів і політичних дій зводяться го­ловним чином до ідеологічної мобілізації мас на реалізацію цих інтересів".

У свою чергу, "ідеологізація політики" трактується як "про­цес підпорядкування політичної теорії і практичного політич­ного процесу, політичної свідомості ідеологічним концепці­ям, ідеям і установкам якогось одного або ряду різних на­прямків". (Політологія: енциклопедичний словник.)

Процеси ідеологізації зумовлені багатьма об'єктивними і суб'єктивними чинниками глобального-історичного та регіональ­но-ситуативного характеру. Виразна ідеологізація суспільного і політичного життя виникає в умовах загострення класової і національно-визвольної боротьби, революційних перетворень в суспільстві, пов'язаних переважно із зміною форм власності. У міжнародній політиці та практиці міжнародних відносин ідеоло­гізація нерідко обумовлена боротьбою держав за світове лідерство.

У сучасному суспільстві процес "ідеологізації" часто забез­печується за рахунок механізмів пропаганди та маніпулювання суспільною свідомістю. Для чого активно використовуються ЗМІ та деякі жанри мистецтва, створюються державні інститути ("міністерства інформації" і "пропаганди") і пропагандистські організації, цілеспрямовано розробляються та впроваджуються у свідомість людей ідеологеми, міфи, стереотипи, символи і т.п. Ідеологічному коригуванню, "пресу" і цензурі піддається так само наукова і науково-публіцистична література, особливо при­свячена історії, життєписам політичних лідерів, оцінці соціаль­но-економічного становища країни і т.п.

Слід визнати, що розвиток політичної науки XX століття був відзначений не лише спробою її деідеологізації, а й навпаки, ідеологізацією. Щодо цього показовим є створення в СРСР з наступним поширенням на інші країни так званого "реально­го соціалізму" ідей та теорії "наукового комунізму". За своїм задумом теорія "наукового комунізму" становила перетворення ідеології (хоча нерідко К.Маркс і Ф.Енгельс називали її "хиб­ною свідомістю") у науку. Тобто ретельно відібрані і теоретично оформлені ідеологічні постулати марксистсько-ленінського вчен­ня приймалися за аксіоми, на підставі яких будувалася теорія, що повинна була "розкривати загальні закономірності, шляхів і форм класової боротьби пролетаріату, соціалістичної революції, побудови соціалізму і комунізму" спочатку в одній або ряді країн, а потім і в усьому світі.

Політичне лідерство. Феномен політичної еліти.

Політична еліта і народ

Яскравим феноменом політичного життя суспільства є пол­ітичне лідерство. Термін "лідер" (від англ. leader — той, що веде, керівник) означає людину, яка завдяки своїм особливим якостям має переважний вплив на членів певної соціальної гру­пи. В суспільному житті лідера як центральну, найбільш авторитетну фігуру можна виділити практично в кожному виді діяль­ності, в тому числі і в політичній, в будь-який історичний час.

Однак не кожна людина може бути лідером, а тим більше, пол­ітичним лідером. Необхідно володіти цілим набором особливих здатностей. До основних якостей політичного лідера відносять:

1) здатність отримувати задоволення від влади (практично неможливо змусити людину виконувати функції політичного лідера людину, яка почуває відразу до влади);

2) впевненість у собі, у власній правоті, цілеспрямованість (для того, щоб вести інших, треба твердо знати куди йти);

3) вміння виражати та відстоювати інтереси тієї чи іншої групи;

4) наявність власної політичної програми і бажання бороти­ся за її здійснення;

5) інтереси суспільства повинні бути для лідера вищими за особисті (це є основою його авторитету;

6) організаторські здібності;

7) комунікабельність та ораторська майстерність;

8) політична культура;

9) високорозвинене почуття відповідальності за свої слова та вчинки, за долю тих, хто йде за лідером.

В політиці за характером та масштабом діяльності виділяють:

1. Лідер малої групи осіб, що мають найбільшу владу в дано­му суспільстві та спільні інтереси. Лідер отримує владу найбільш авторитетної в групі особистості, яка формується на основі його особистих якостей в процесі міжособового спілкування.

2. Лідер громадського руху (організації, партії) — особа, з якою певні соціальні верстви асоціюють можливість задоволен­ня своїх інтересів. Такий лідер впливає на громадську думку як з огляду на його особисті якості, так і завдяки тому, що група, на яку він спирається, підтримує його, очікуючи певних резуль­татів і надаючи йому свою довіру та підтримку "авансом".

3. Лідер, який діє в системі владних відносин, в якій політич­не лідерство представлене у вигляді соціального інституту. Осо­бистістю, характеристики, які мали принципове значення у пер­шому випадку, суттєве — в другому, в даному разі, як правило, не мають вирішального впливу на політичну поведінку лідера.

Лідер здійснює функції впливу, організації, мобілізації, це­ментування чи роз'єднання (в разі необхідності) в групі, впливаючи на її членів переважно засобами морального впливу, апе­люючи до громадської думки. Об'єктивна необхідність політич­ного лідерства зумовлена управлінською функцією влади.

Типологія політичних лідерів може здійснюватися за ба­гатьма критеріями. Так, М.Вебер виділяє:

1) традиційних лідерів, влада яких ґрунтується на вірі в святість традиції (спадкова передача влади);

2) раціональних (легальних, бюрократичних) лідерів, влада яких ґрунтується на вірі в законність чинного порядку та його доцільності;

3) харизматичних лідерів, джерелом влади яких є віра у вик­лючні, надприродні якості вождя, на культі особи.

Останнім часом поряд з цими трьома класичними типами політичних лідерів виділяють також і тип лідера-демагога (по­пулістського лідера), який отримує владу над людьми, спокуша­ючи їх швидким вирішенням важливих соціальних проблем, пропозицією "простих рішень".

За стилем реалізації лідерства політичних лідерів поділя­ють на авторитарних, які прагнуть до одноособового керівного впливу, погрожуючи застосуванням сили у крайніх випадках, та демократичних, які дозволяють членам групи брати участь у формуванні та досягненні цілей і в управлінні її діяльністю.

За сферою впливу політичних лідерів поділяють на світо­вих, загальнонаціональних, регіональних та місцевих,

Процес реалізації лідером своїх функцій називається пол­ітичним лідерством. Воно "буває формальним та неформальним, а також індивідуальним та колективним, коли роль лідера на­лежить певній групі людей — політичній еліті.

Поняття "еліта" (від франц. elite — найкращий, вибраний) набуло поширення у соціально-політичній літературі наприкінці XIX сторіччя, коли, у зв'язку з розвитком ідей парламентариз­му та поширенням цього феномену в суспільному житті, зміни­лася соціальна структура західного суспільства та з'явився про­шарок професійних управлінців влада яких базувалась не на традиції, а на свідомому делегуванні їм деяких управлінських повноважень. Це вдихнуло нове життя в традиційні соціально-філософські ідеї про поділ суспільства на пасивну більшість (маси, народ) та активну меншість, котра завдяки своїм особливим якостям має право визначати цілі суспільного розвитку, вести за собою та управляти суспільством у цілому.

Термін "еліта", починаючи з XVII ст., вживався для позначен­ня товарів найвищої якості та кращих видів свійських тварин, рослин у сільському господарстві. З кінця XIX ст., після виходу основоположних робіт з політології "Економіка та соціологія", "Курс політичної економії" та "Елементи політичної науки" В.Па-рето, це поняття було перенесене в соціально-політичні науки.

Еліти існують в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Саме тому говорять про економічну еліту, фінансову еліту, військову еліту, мистецьку, спортивну і т.п. Всі ці еліти виріз­няє краща здатність реалізувати значимі для певної спільності функції.

Еліта — це найвідоміші, найкращі представники ко­лективу, частини суспільства, соціальної групи, верстви чи прошарку, політичного чи соціального руху, група людей, що володіє такими якостями, які виділяють їх зі свого середови­ща і роблять вибраними.

Для позначення частини суспільства, що володіє виключни­ми якостями в управлінні політичним життям суспільства, ви­користовується поняття політична еліта.

В сучасній науці можна зустріти різноманітні визначення політичної еліти:

— люди, що отримали найвищий індекс у сфері їх діяль­ності (Парето);

— найбільш активні в політичному відношенні люди, що зор­ієнтовані на владу, організована меншість суспільства (Москва);

— люди, що володіють інтелектуальною чи моральною пере­вагою над іншими, найбільшим почуттям відповідальності (Ор-тега-і-Гассет);

— люди, що мають владу (Етімоні);

— наснажені Богом особистості, що мають харизму (Фройнд);

— творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі);

— люди, що мають формальну владу в інститутах та орган­ізаціях, які визначають суспільне життя (Дейч), та багато інших.

Феномен політичної еліти в суспільному житті з'явився значно раніше ніж саме поняття. З початком ускладнення соціальної організації суспільства, коли виникає необхідність професіоналізації соціально-управлінської діяльності, виникає об'єктивна необхідність у формуванні політичної еліти. До інших об'єктивних причин виникнення політичної еліти відно­сять нерівність індивідуальних здібностей та можливостей, практичну неможливість постійного безпосереднього контро­лю політичного керівництва з боку населення та постійної безпосередньої участі всіх громадян у здійсненні державної вади, політичну пасивність широких мас населення і т.п.

Говорячи про необхідність у суспільному житті політичної ел­іти, український мислитель ДДонцов відзначав, що її головною оз­накою є "володарський дух". Цей "володарський дух" характери­зують мудрість, мужність та шляхетність: мудрого не обдурять, мужнього не залякають, а шляхетного не підкуплять. Така еліта не зрадить свій народ. Саме тому, на його думку, нація не зможе існувати, не маючи справжньої національної політичної еліти.

Відмітною рисою політичної еліти від інших людських еліт є прижиттєве визнання. Якщо письменник, художник чи вчений може бути визнаним і після смерті та віднесеним до відповідної еліти, то політику необхідне визнання за життя, щоб реалізува­тись як представникові політичної еліти. Крім того, для пол­ітичної еліти важливим моментом є власне визнання за собою елітарного статусу. Отримуючи владу, вони повинні відчувати себе не "каліфами на час", головною метою яких є якнайшвидше власне збагачення, а величезну відповідальність перед суспільством та історією за виявлену довіру. Національна політична еліта по­винна усвідомлювати, що вона є кращою частиною народу і пост­ійно підтверджувати своїми діями своє право бути елітою.

Політична еліта не є особливим класом. Як правило, це частина панівних (або панівного) соціальних прошарків, верств, класів. Вона має навички професійної політичної діяльності та безпосередньо здійснює державне управління. Внасл­ідок цього політична еліта відіграє особливу роль у суспільно-політичному житті. Вона також набуває відносної само­стійності щодо решти соціальних груп у суспільстві.

В широкому розумінні політична еліта — це складова меншість суспільства, достатньо самостійна, вища, відносно привілейована група (чи сукупність груп), що більшою чи мен­шою мірою має видатні психологічні, соціальні й політичні якості і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади чи впли­вом на неї. У конкретній політологічній інтерпретації політична еліта — це група людей, яка відіграє визначальну роль у відповідній підготовці та реалізації політичних рішень.

Як сутність політичної еліти, так і її структура розгляда­ються в науковій літературі по-різному. Традиційно до струк­тури еліти включають такі елементи:

— правляча еліта (ті, хто реально володіє державною владою і чиї рішення відіграють вирішальну роль у життєдіяльності суспільства);

— опозиційна еліта (контреліта, ті хто бореться за здобуття реальної державної влади і впливає таким чином на рішення правлячих кіл);

— адміністративна еліта (бюрократія, або управлінські кадри);

— комунікативна еліта (інформаційні служби державної влади);

— ідеологічна еліта.

Для вияснення ролі політичної еліти в житті суспільства важливе значення має і питання типології еліт. Так, В.Парето відзначає існування "еліт левів" (що реалізують свої функції, діючи "напролом", не звертаючи особливої уваги на засоби здійснення), та "еліт лисів" (що діють обережно, уникаючи гос­трих конфліктів та застосування відкритого насильства). Дж.Гел-брейт виділяє "старі еліти" (крові, багатства) та "нові еліти" (менеджеріальні). За характером формування (системою рек­рутування членів) еліти поділяють на "відкриті" (антрепренерсь­ка система) та "закриті" (система гільдій). За усвідомленням власного статусу та почуттям відповідальності можна виділити "дійсні еліти" (наявність "володарського духу", справжні націо­нальні політичні еліти) та "псевдоеліти" (формальні, номінальні).

Для демократичного суспільства характерним є наявність відкритих еліт, які характеризуються відкритістю, конкурен-тністю відбору, малою кількістю інстуціональних фільтрів, індивідуальною активністю, особистим професіоналізмом і т.п.

В умовах авторитарних і тоталітарних політичних режимів домінуючим є закритий тип політичних еліт, що характеризуються закритістю для вільного доступу нових членів, жорстко ієрархаризована структура, численні інституціональні фільтри, селективний відбір кадрів на основі принципів безумовної відда­ності керівництву та еліті, жорстка виконавська дисципліна, безумовна підлеглість і т.п.

Поняття "народ" має досить різнопланове тлумачення. Істо­рично, і залежно від характеру філософських та політичних вчень, його зміст змінювався. Змінювалось і трактування соціально-історичної та політичної ролі народу в історії.

В найбільш широкому, простому і буденному значенні під народом мається на увазі все населення країни, тобто поняття "народ" служить синонімом поняттю "населення".

Два інших наукових тлумачення того, що таке народ мають, або етнополітичну, або соціально-політичну інтерпретацію. У етнічному змісті народ — це спільність людей, яка виникає на етапі появи класового суспільства, тобто в період рабовласниць­кого ладу. У такому розумінні народ становить вищу форму племінного об'єднання, що у літературі, як правило, називають народністю. При такій інтерпретації народу можна використо­вувати таке визначення: "Народ становить таку спільність лю­дей, що характеризується спільними етнічними особливостя­ми, спільною мовою і єдиною територією проживання". Як етнічна спільність, народ (національність) передує утворенню нації і служить її етнокультурною основою. Народ (націо­нальність) характеризують його спільні і відмінні від інших народів ознаки — це спільна мова, походження й історична доля, спосіб життя, традиції, звичаї, риси ментальності.

У рамках етнополітичної інтерпретації народу як національ­ності проблема взаємодії еліти і народу історично істотно зміню­валася.

У вченнях античності і середньовіччя проблема взаємодії народу (етносоціальної спільності) і еліти майже не викликала філософського і політичного інтересу.

Одна з формальних причин цього — відсутність у категорі­альному апараті науково визначеного поняття "народ" (у ро­зумінні національність, нація) і, тим більше, відсутність навіть у повсякденній мові, поняття "еліта". Як соціальне явище в історичній і філософській літературі періоду середньовіччя і феодалізму, народ співвідноситься з вождями, правителями, які через владу, перетворення, війни впливали на долі народу.

У соціально-філософських концепціях XVIII — першої по­ловини XIX ст. етнополітичне розуміння народу, у контексті його співвідношення з елітою (політичної, духовної) набуло нового тлу­мачення. Пріоритет в історичних і культурних процесах відда­вався народу як духовно-культурній першооснові ("дух народу") життєдіяльності кожного конкретного суспільства і держави (див. додатково питання "Поняття нація"). Хоча варто зауважити, що в цей період поняття "еліта" не вживається. Оскільки як пол­ітологічна категорія воно розробляється лише наприкінці XIX ст. (насамперед концепції Г.Моски, В.Парето й ін.).

В етнополітичних концепціях кінця XIX, особливо першої половини XX ст., під впливом соціально-політичних умов і особ­ливої популярності елітистських теорій, еліта стала розгляда­тися як головна і рушійна сила, що піднімає й організує на­род на боротьбу за створення національної держави. Таким чином, еліта трактується як основний соціально-політичний і морально відповідальний суб'єкт, що забезпечує формування нації і національної незалежної держави. Національна (етнічна) елі­та формує національну ідею і робить її пануючою ідеологією в суспільстві (країні). Тим самим вона політично і духовно інтег­рує і мобілізує суспільство на вирішення проблем національно­го і державного будівництва, являється в цьому процесі лідером і керівником. Серед найбільш яскравих українських представ­ників елітистського підходу, у етнополітичній думці можна на­звати Д.Донцова і В.Липинського.

Соціально-політична інтерпретація поняття "народ" як "соц­іальної спільності, що включає різноманітні соціальні про­шарки і класи й об'єктивно є основою громадського життя і рушійної сили історичного процесу" починає утверджуватися у філософські і політичні вчення на етапі становлення капітал­істичного суспільства. Це вчення Ж.Бодена, Б.Спінози, Дж.Локка, Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, в яких розроблялися основи теорії демократії як правління народу, народного суверенітету і т.п.

Особливий соціально-філософський і політичний акцент на ролі народу в історії робить марксистське вчення. У ньому "на­род", "народні маси" розуміється як сукупність прошарків і класів, які є справжнім творцем історії і, реалізуючи через політичні дії свої інтереси, забезпечують прогресивний роз­виток усього суспільства. У такому ідейному контексті, еліта і політичні лідери розглядаються лише як виразники й організа­тори народних інтересів і волі. Без активної участі народних мас у політичній боротьбі вони не спроможні здійснювати більш-менш значимі соціально-історичні перетворення і дії.

Протиставлення народу й еліти, розуміння народу як пасив­ної, безвільної, неорганізованої маси, що не спроможна вчинити самостійні і осмислені дії, утверджується у філософських і пол­ітичних вченнях у другій половині XIX — першій половині XX ст. Це концепції Ф.Ніцше, Г.Тарда, Г.Моски, В.Парето, Х.Орте-ги-і-Гассета і багатьох інших. При цьому слід зазначити, що відбувається заміна поняття "народ" на поняття "маса". І еліта протиставиться вже не народу, як більшості населення, а масі. (Додатково про взаємовідносини еліти і народу в деяких сучасних політологічних трактуваннях див. у питанні "Понят­тя демократії", у матеріалі "концепції елітарної демократії".)