Лекція №3 розвиток політичної думки в україни План

1. Політична думка Київської Русі.

2. Політична думка часу козацько-гетьманської держави і українського Відродження.

3. Розвиток революційно-демократичних ідей ХІХ - початку ХХ ст.

4. Політичні концепції українських мислителів кінця ХІХ - ХХ ст.

1. Політична думка Київської Русі

Політичні ідеї та теорії, які створювалися видатними політичними діячами, мислителями

України, тісно пов’язані з її історією, відбивають політичні процеси і їх тенденції.

Поява власності, розподіл суспільства на класи, боротьба за землю та саме існування з аланами, гунами, готами, печенігами, половцями, зумовили виникнення у ІX ст. великої феодальної держави східних слов'ян із центром у Києві - Київської Русі.

Періодизація розвитку політичної думки Росії співпадає з етапами у становленні та розвитку російської державності. Оскільки Україна дуже довго входила у склад Росії, то й розвиток української політичної думки тісно пов’язаний з політичною думкою Росії.

Отже, величезне значення для зміцнення феодального ладу, посилення давньоруської держави та княжої влади мало прийняття у 988 р. Християнства. Воно прийшло на зміну ідеологічним формам первісного суспільного ладу, висловлюючи потребу суспільства у новому типі ідеології та світогляду. Християнство залучило давньоруську державу до політичного та культурного життя європейських народів, сприяло розвитку писемності та освіти.

Разом з християнським вченням у Давню Русь почали проникати нові політичні поняття, за допомогою яких усвідомлювались актуальні питання суспільного життя. Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шлях укріплення княжої влади.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були:

1. погляди на походження держави і князівської влади

2. правове регулювання суспільних відносин

3. стосунки між церквою і державою

4. проблеми єдності та суверенності політичної влади

5. об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського,

6. самостійності й незалежності Русі

До пам’ятників давньоруської літератури в яких відображена актуальна для того часу політична проблематика, відносяться: "Слово про закон і благодать" Іларіона (1049 р.); "Повість временних літ" (1113 р.); "Правда Руська" (XI ст.); "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (1125 р.); "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.).

"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, наближеної до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. "Слово" написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Питання богообраності народів. За Старим Заповітом таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління.

"Повість временних літ" Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, перша редакція 1113 р. Одним із найважливіших питань у "Повісті..." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами.

Особлива увага приділяється обґрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою, що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної

маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних.

"Руська правда". Це перший писаний слов'янською мовою кодекс законів авторства Ярослава Мудрого (1019 - 1054). "Правда Ярослава", "Правда Ярославичів" (1073- 1076) широка редакція "Руської правди" (початок XII ст.).

Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. "Руська правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

"Повчання" (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053-1125) - великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. Воно написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів. В автобіографічній частині подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.

Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. Мономах звертає особливу увагу на дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих.

"Слово о полку Ігоревім" (1187). Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, автор у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

Основні ідеї мислителів Київської Русі.

Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського

суспільства, що знайшло вияв: в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братерству, співпраці між князями; в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян; включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.

Тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій.