4. Легітимність політичної влади

Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти:

населення; уряд; зовнішньополітичні структури.

Ознаки легітимності політичної влади

A Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати

тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур.

A Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність.

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

<традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

<харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади (Цезар, Наполеон, Ленін);

<раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники

обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи.

Д. Істон виділяє інші принципи легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою (колишній СРСР);

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму (Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом);

3) особиста (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера (США, де президент повинен володіти персональною легітимністю).

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності (делегітимізації влади) — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі:

1. суперечність між пануючими в суспільстві універсальними цінностями та

егоїстичними інтересами правлячої еліти;

2. суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою;

3. відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу;

4. бюрократизація і корумпованість державного апарату;

5. націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади;

6. дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

< підтримка постійних контактів з населенням;

< проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

< посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

< врівноваженість гілок влади;

< виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

< організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

< зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

< подолання правового нігілізму населення тощо.

Стосовно легітимності влади в Україні слід визнати її низький рівень до всіх політико- владних інститутів. До сказаного слід додати, що в Україні переважає легітимність, яка ґрунтується на ірраціональних засадах: традиційна, харизматична. Інші види легітимності на сучасному етапі політичного розвитку країни набувають все більшого поширення.

За рівнем публічності влада в Україні зберігає ще форму скритості і таємничості (криптократії). Однак після Помаранчевої революції та політичної реформи політична влада стала більш публічною внаслідок зростання політичної конкуренції і розширення діапазону свободи у ЗМІ. Для забезпечення публічності влади на рівні стандартів розвинутої демократії

необхідно юридично закріпити: право громадян на отримання інформації про доходи і майно політиків та чиновників, результати їхньої діяльності шляхом розміщення такої інформації у офіційних друкованих та електронних ЗМІ; легальне лобіювання громадськими організаціями своїх інтересів; статус незалежної фахової громадської експертизи політичних проектів у рамках громадського телебачення і радіомовлення; право уповноважених представників громадськості бути присутнім на пленарних засіданнях парламенту та місцевих рад.

Якщо аналізувати владу на рівні інституційних суб'єктів, то слід зазначити, що їхнім недоліком є незбалансованість повноважень між основними політичними інститутами держави, а також величезний обсяг регуляторних функцій у соціально-економічній сфері. Внаслідок цього відбувається жорстка боротьба між владними суб'єктами на всіх рінях політичної системи, оскільки влада сьогодні дає можливість розподіляти матеріальні і фінансові ресурси.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де- факто — ще зберігає атрибути олігархо-кланового режиму. Олігархія — це група людей, яка перебуваючи на вершині політичної влади і використовуючи владні механізми з метою нещадної експлуатації природних і трудових ресурсів, нагромадила потужні фінансові та інформаційні ресурси. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційної мети інтереси. На нинішньому етапі, коли посилюється політична конкуренція й активізується громадськість, олігархо-кланові механізми у всіх політичних структурах значно послабилися.

Влада в Україні недостатньо збалансована й ефективна. Якщо до 2004 р. політична влада в Україні була в основному зосереджена в руках Президента, то зараз розподілена між двома владними центрами (Президентом і Прем'єр-міністром, який спирається на парламентську більшість). При цьому слід зазначити, що дублювання багатьох управлінських функцій двома політичними центрами послаблює ефективність державного управління.